Читаєте зараз
Занадто гучне мовчання: чому люди ігнорують військові катастрофи? Колонка Даниила Леховіцера

Занадто гучне мовчання: чому люди ігнорують військові катастрофи? Колонка Даниила Леховіцера

Danyyl Lekhovitser
Друга світова, Хіросіма та Нагасакі, Україна та геноцид. Даниил Леховіцер про замовчування трагедій

В Японії та Німеччині часів Другої світової війни існував пакт мовчання, коли пересічні громадяни ігнорували тисячі жертв і бомбардування цивільних об’єктів. Сьогодні, під час повномасштабного російського вторгнення в Україну, відбувається те саме: на систематичні вбивства закривають очі, а про геноцид намагаються не говорити. Випусковий редактор Заборони Даниил Леховіцер розмірковує, чому історичні катаклізми перестають бути центральним ядром людської свідомості і натомість виштовхуються на територію забуття та ігнорування. 


«Цегляні пагорби, під ними — засипані, над ними — зірки; останнє, що там ворушиться, — це щури. Увечері йду на “Іфігенію”», — це щоденниковий запис німецького письменника Макса Фріша, зроблений у Берліні в один з наступних днів після килимових бомбардувань німецьких міст союзниками. Рідкісне (але, як з’ясується трохи пізніше, цілком повсякденне) поєднання реальності руїн зі світським життям, сусідство обгорілих після обстрілів трупів і застиглого на бруківці підшкірного жиру з людьми, що чекають на початок опери у фоє.

За деякими оцінками, під час нальотів союзницької авіації в Німеччині загинуло близько 600 тисяч німців, а на одного жителя Кельна та Дрездена припадало 31,4 та 42,8 кубометра уламків відповідно. Так виглядало бомбардування цивільної інфраструктури під час Другої світової війни. Найбільше, певно, вражає невідповідність масштабу трагедії її зображенню — точніше, відсутність такого зображення. Німці з їхньою любов’ю до ведення щоденників залишили напрочуд мало матеріалу про, мабуть, найстрашніші для них події війни. Вся країна наче вдалася до колективного гіпнозу.

Не менш вражає й інше: нечисленні нотатки про те, як наступного ж дня після бомбардувань німці починають мити вікна, намилювати сходинки власних будинків або начищати черевики до майбутнього вечора, ніби круговими полірувальними рухами можна змахнути думки про історичний катаклізм. Чужинця в Рейху, якщо вірити одній дорожній замітці, було дуже легко впізнати: у громадському транспорті лише іноземці дивилися у вікно. Німці ж вирішили: якщо не дивитися, руїни за склом за сприятливих обставин можуть зникнути.

Свідки трагедій, як видається, мали б кричати про них на весь світ, однак натомість перетворювалися на найсуворіших цензорів історії катастроф. Чому вирви історії приховують за новим шаром бруківки, а обвуглені кістки та каркаси будинків розчиняються в пам’яті, витіснені побутовими турботами та рутинною чашкою кави? Іншими словами — як ціла нація приходить до ідеї колективної безмовності та похвали безпамʼятства?

Інший так само кричущий приклад — жертви бомбардування Хіросіми й Нагасакі, хібакуся. В Японії хібакуся — позбавлена ​​голосу та незахищена економічно і соціально група тих, хто вижив, — стали кимось на кшталт внутрішніх емігрантів. До них швидко почали ставитися з негативом, наче сама присутність хібакуся як свідків катастрофи несправедлива стосовно повоєнного суспільства. Адже, як кажуть, наприклад, деякі історики Голокосту, справжній свідок жаху — це мертвий свідок. Мерців легко вшановувати, на відміну від докучливих живих.

Пакт мовчання німців і японців з руїнами став чимось на зразок чесноти, адже тільки так, домовившись про правила й табу, можливий порятунок розуму. Та чи важливо те, що вибілювання з пам’яті катастроф цими двома націями продиктоване загальним відчуттям колективної відповідальності (і водночас небажанням її визнавати) за те, що зробили німецький та японський мілітаризм? Канонічна історія про привидів чи готичний роман майже завжди працюють саме з цими почуттями: провиною, соромом та небажанням їх визнавати.

Адже в літературній традиції привид з’являється тоді, коли обставини його смерті оповиті ганебним секретом. Провина — головна машина з виробництва фантомів, тобто тих, кого зручно заперечувати. Привид буде зʼявлятися, допоки його будуть заперечувати. Але примари не стільки докучають, скільки залишаються невидимими, як хібакуся в халупах і та катастрофа, про яку домовилися мовчати живі в розбомблених Кельні, Штутгарті й Дрездені.

Росія сьогодні не переживає війну як таку — вона не проходить через знищення цивільної інфраструктури, гуманітарну кризу чи вуличні бої. Москвичі відвідують ресторани на Патріарших ставках — майже так само, як це було у Джонатана Літтеля в романі «Благоволительки», де німці бралися за омарів, поки світ навкруги буквально палав. І все-таки в якомусь сенсі Росія проходить через катастрофу — катастрофу вибіркової сліпоти та дефіциту пам’яті. Більше за «скрєпи» суспільство пов’язує пакт замовчування та анестезія рутиною, ніби твоя держава не продукує системний геноцид.

Зрештою, зведення новин та відео з розстріляними українцями — це лише віртуальність у телеграм-каналі, ефемерна та наче зіткана з повітря, як привид. Головне — не дивитись зведення занадто часто, як німці не дивилися з вікон своїх поїздів. Бажано не зустрічатися очима один з одним. Увечері, можливо, показують «Іфігенію».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору