Чому не всі країни поспішають визнавати Голодомор геноцидом українців, а Україна навпаки на цьому наполягає?

Усі демократичні фракції Бундестагу ФРН визнали Голодомор геноцидом — наступного тижня Німеччина стане лише 20-ю країною, яка визнає штучний голод, спрямований на українців. Більшість країн світу (поки що) утримується і називає Голодомор результатом економічної політики СРСР і частиною радянських репресій. Які аргументи  європейських і американських дослідників говорять проти визнання Великого голоду геноцидом і чому вони порівнюють Голодомор і Хіросіму — розповідає випусковий редактор Заборони Даниил Леховіцер.  

Як поняття геноциду стало політичним активом і чому політики обережно ставляться до слова на літеру Г?

Щоб відповісти на запитання, чому лише 19 країн визнали Голодомор геноцидним актом проти українців і чому 25 років не поспішають визнавати інші, слід підійти до нього здалеку. Потрібно дивитися на те, як змінилося ставлення до слова на букву Г (або G-Word, як його із чорною іронією називають політики).

Історія почалася з дискусії навколо книги «Індустрія Голокосту» американського історика єврейського походження Нормана Фінкельштейна. Це аналіз політтехнологій та меморативної політики й культури одночасно. Книга була однією з перших помітних (і дуже скандальних) праць, що привертали увагу до політизації Голокосту і, ширше, геноциду, етнічних чисток та національної травми.

На думку Фінкельштейна, із відкритої рани ХХ століття геноцид перетворився на політичний актив. Геноцид став рапірою політиків та громадських діячів як поняття, що викликає у суспільства гострий емоційний афект: почуття гніву, несправедливості, ірраціональності та жаху. У XXI столітті згадка слова на літеру Г стала спільним місцем політичних дебатів. Наприклад, послідовниками геноцидної риторики несправедливо називають опонентів, як це найчастіше роблять вкрай ліві та вкрай праві, щоб набрати електоральну вагу в очах виборця. На думку Фінкельштейна, геноцид перетворюється на предмет економічного та політичного торгу: спадкоємці постраждалої сторони, сучасні ізраїльтяни, часто апелюють до геноциду власного народу, щоб домогтися зміцнення політичних та економічних можливостей країни (йдеться не про репарації, які Фінкельштейн вважає більш ніж виправданими). Водночас згадка геноциду може бути свого роду громовідведенням: дослідниця історичної пам’яті Алейда Ассман стверджує, що уряд Ізраїлю згадує геноцид євреїв, бажаючи виключити з меморіальної політики власні злочини — вбивства та примусове вигнання палестинців.

Книга Фінкельштейна викликала хвилю критики (як і схвалення) далеко за межами академічних кіл, але її головний меседж підхопили — політизація масового винищення за етнічною ознакою нівелює її етичне значення, а слово на літеру Г перетворилося на пластилін політичного класу. «Індустрія Голокосту» — лише частина інтелектуального ландшафту, що розглядає юридично задокументовані геноцид та злочини проти людства як політичний важіль. Фінкельштейн навмисно підкреслює, що в більшій частині його книги йдеться саме про Голокост  — хрестоматійну історичну брилу, яка стала червоною міткою попереднього століття. Голокост тотальний і незаперечний, але навіть така подія, на думку історика, може стати предметом маніпуляції.

Якщо розширити тези книги, недоведений геноцид, подія-яка-ніколи-не-траплялася (у гіршому випадку) або та, яку ще необхідно довести (у кращому) ззовні бачиться як політичний, а не меморіальний інструмент. Це один з факторів, чому більшість країн не поспішають визнавати геноцид етносів, на які можна не зважати. Часто можна почути, що геноцид вірменів, санкціонований урядом молодотурків у 1915 році, був першим геноцидом ХХ століття, проте першим геноцидом було винищення племен нама та гереро під час колонізації Німеччиною Намібії у 1904-1909 роках, внаслідок чого було знищено 80% кожного племені. Він невідомий саме тому, що відкинути прохання Намібії значно легше, ніж претензії Вірменії. Згадка сучасним урядом Намібії геноциду, репарацій чи налагодження комеморативних практик із ФРН нівелюється відмашкою. Один із аргументів: до Другої світової війни поняття геноциду не було юридично розроблено, а отже, все, що передувало Голокосту, геноцидом вважатися не може. До речі, це також один із аргументів проти визнання геноцидом Голодомору.

Водночас у Європі та США з їхнім юридичним мисленням масове вбивство, примусові депортації чи штучно створені гуманітарні катастрофи не називають геноцидом, якщо юридичний орган та експертні групи не доведуть зворотного. Окрема перешкода для судових антропологів — давність події та неможливість вивчити останки. 

Визнання воєнних злочинів геноцидом погіршує відносини між обвинуваченою та обвинувачувальною стороною, як це було зі США, яка визнала вірменський геноцид у 2019 році, через що погіршилися її відносини з Туреччиною, і вимагає певних дій від голосуючого «за»: тиск на обвинувачену сторону, компенсацій, реалізацію меморативної програми, економічну або військову підтримку для сторони, що обороняється, якщо геноцид відбувається в актуальний момент. Дослідники геноцидів і реакції Заходу на етнічні вбивства називають спробу не помічати їх і реагувати на них організованим лицемірством.

Чому більшість країн вважають Голодомор злочином проти людяності, але не геноцидом? 

Спроби України схилити світову спільноту до визнання Голодомору геноцидом можуть розглядатися іншими країнами як бажання набрати політичну підтримку, яка в довоєнний час неминуче призвела б до погіршення відносин з Росією. Визнанням Голодомору геноцидом Україна прагне інтеграції до меморіальної політики ЄС. Проблема в тому, що континентальна пам’ять європейських країн є голокостоцентричною і зовсім не цікавиться лівим радянським терором (що, навпаки, більш знайоме країнам Латинської Америки, які голосують за інтереси України). Однієї  концептуальної перешкоди достатньо, щоб посилатися на політизацію та перебільшеність Голодомору.

Навколо Голодомору так і не склалася одностайна етична оцінка як на рівні держав, так і академії: історик Тімоті Снайдер вважає події 1930-х років геноцидом, Енн Епплбаум називає їх злочином проти людства, а Норман Наймарк зараховує їх не до геноцидного акту, а до репресивної економічної політики і провалу сталінської колективізації. Останнє припущення — одне з найпоширеніших.

Багато совєтологів та дослідників геноциду схиляються до того, що Голодомор був наслідком жорсткої економічної політики та вимоги виконати нереалістичний план: зібрати 5,8 мільйона тонн зерна, ігноруючи неврожаї, голод селян, каральні заходи проти аграрних працівників та вилучення майна і техніки за невиконання плану. Західні совєтологи схиляються до думки, що за пів року до початку Великого голоду його можна було передбачити і вжити заходів — не експортувати зерно (доходами від нього планувалося фінансувати колективізацію), евакуювати населення, звернутися до міжнародних організацій на зразок Червоного Хреста і Джойнту, які вже допомагали СРСР під час голоду 1921 року. Відмова від цих дій, на їхню думку, була продиктована економічними, а не етнічними міркуваннями. Це один із найбільш юридично складних моментів — довести ненависть комуністичної партії до українців у країні, де всі етноси, включно з росіянами, зазнавали репресій. 

Інший популярний аргумент визнання Голодомору злочином проти людства, але не геноцидом — голод у Казахстані та Поволжі. Таким чином злочин ніби розмазується та перестає бути спрямованим лише на українців. Так для багатьох дослідників Голодомор перестає бути геноцидом українців і стає колоніальною зневагою, спрямованою проти кількох етнічних меншин. Економік Майкл Еллман вважає, що Голодомор не етнічно інспіроване вбивство, а провал п’ятирічки та економічного плану та ще один симптом репресивної машини. За Еллманом, у такому разі геноцидом варто називати і Великий терор 1937-1938 року, як і атомне бомбардування Хіросіми та Нагасакі та санкції проти Іраку, які спровокували голод населення. І все ж, на думку економіста, вони не є геноцидом саме тому, що не доведено розпалювання ненависті за етнічною ознакою.

А що говорять українські дослідники?

Українська сторона продовжує наполягати, що Голодомор був радикальним кроком з деукраїнізації та спробою винищити інтелігенцію та націоналістичні сили. В конфіскації в селян зерна для власного споживання дослідники вбачають не тільки інтерес експорту, а й централізаційні репресивні механізми — витягування їжі для годування Москви й інших великих російських міст.

Також щодо Голодомору широко розповсюдженний колоніальний дискурс. Згідно з ним, Сталін намагався знищити українську етнографічну автентичність, заселивши Україну після Голодомору російським населенням, зробивши її етнічно російською територією.