Чому Росія досі мислить імперіалістськими категоріями і не визнає агентність українців? Що так субалтерн і до чого тут колоніалізм? Колонка Ганни Переходи

Російський політичний клас і медіа постійно апелюють до імперських і месіанських аргументів — ніби головною метою війни є захист українців від впливу Заходу. Нічого принципово нового тут немає: так було і два століття тому. Заборона попросила дослідницю Ганну Переходу проаналізувати з деколоніальних позицій, чому сучасні росіяни досі мислять імперськими категоріями, чому Захід для Росії — це одночасно рольова модель і головний ворог, і як ця ворожнеча позначилася на українцях.

Росія приєдналася до західного клубу великих держав досить пізно — у XVIII сторіччі, тому її еліти відчували, що за стандартами Європи їхня держава не зовсім повноцінна. У цей час Європа переживала модернізаційні перетворення, а прагнення Росії набути статусу великої держави дедалі більше розходилося з реаліями економічно відсталої імперії. Частково Росії не можна відмовити в самоаналізі і зверненому на себе погляді: її політичні еліти розуміли, що країна сприймається іншими як недо- або напівзахідна імперія; вона стала одночасно суб’єктом і об’єктом орієнталістського дискурсу.

Захід був (і залишається) для Росії єдиним значущим Іншим. Погляд Заходу — те, що турбувало російські еліти, ідентичність яких формувалася у процесі зіставлення себе із ним. Розрив між Росією та її архіворогом (і водночас об’єктом бажання) призвів до компенсаторної стратегії: треба не наслідувати Захід, а наполягати на «особливому шляху», будувати окрему «цивілізацію».

Крім незручної дислокації між уявними «Заходом» та «Сходом», географія Російської імперії створювала ще одну проблему. Завойовані росіянами народи були не просто «східними дикунами». У XVII–XVIII століттях Росія колонізувала народи, які були ближчими до Заходу, ніж самі росіяни. До них не можна було застосувати практики колоніальної орієнталізації, які використовували на «інородцях» Сибіру, Кавказу та Центральної Азії. Треба було винайти особливий набір дискурсів і практик, які б претендували на цивілізаційну перевагу не тільки над «тубільцями», а й і над західними народами. Насамперед необхідно було культивувати ті риси, які відрізняють їх від людей Заходу і наполягати на тому, що ріднить їх із росіянами. Русифікація була спрямована насамперед на західних субальтернів Росії — українців та білорусів.

Які висновки можна зробити із цього короткого історичного екскурсу?

1) У ХІХ столітті Україна була одним із просторів, в якому росіяни визначали кордон між своїми та чужими, між «я» та «іншими». Це століття стало періодом формування російської ідентичності, і Україна стала складовою «російськості». Україна була наріжним каменем проєкту Російської імперії: Росія почала сприймати себе як справжню імперію лише тоді, коли поширила свій контроль на території сучасної України.

Водночас, для  російської імперської еліти їх нація була неповною без українців. Українці не тільки мали слугувати оплотом проти західного впливу — без них неможливо було створити «триєдиний російський народ», імперську державотворчу спільноту, яка б могла ефективно підкоряти собі менш лояльних субальтернів імперії — неслов’ян і, особливо, мусульман. Найчесніше цю ідею висловив у 1912 році філософ Петр Струве, стверджуючи, що «якщо інтелігентська українська думка вдарить у народний ґрунт і запалить його своїм українством, то це стане нічим іншим, як найбільшим і нечуваним розколом у російській нації».

2) Росіяни, як і інші імперські нації, формували самосприйняття у зв’язці з уявленням про свою країну як про велику державу. Бути жителем великої держави і означає бути «русским». Компонент цієї ідентичності — месіанство: кожна велика держава має мати велику місію, наприклад, експансійний проєкт. 

Месіанський наратив — захисна реакція держави, яка не змогла модернізуватись і уподібнитись рольовій моделі Заходу. Сьогодні імперська ностальгія та месіанство допомагають звичайним людям компенсувати відсутність цілісної ідентичності та історичної спадкоємності. У відносинах із «Заходом» той, хто вважає себе «русским», стурбований насамперед онтологічною безпекою, тобто можливою втратою ідентичності, частиною якої є сприйняття Росії як великої держави.

Без неімперської та немесіанської відповіді на запитання «хто я?» неможливо почати бачити світ інакшим ніж повним ворогів. Якщо частина твоєї ідентичності — це місія бути відповідальним за всі народи імперського простору, то, коли колонізовані тобою нації  намагаються від тебе дистанціюватися, це не може інтерпретуватися інакше ніж змова ворогів. Якщо твоя  місія — це нести у світ «правильну» цивілізацію (російська місія вже набувала форм православ’я, марксизму-ленінізму, а зараз — традиційних цінностей), то будь-хто, хто не поділяє твої  цінності — русофоб.

3) Поняття «русский», яким я оперую, використовуючи лапки, не є  тотожним поняттям «громадянин РФ», «етнічний росіянин» чи «російськомовний». «Русский» — це той, хто асоціює себе з «русским» національним проєктом. Будь-хто може ототожнювати себе з цим проєктом, у тому числі й етнічні українці, — і водночас етнічні росіяни або громадяни РФ можуть залишатися поза ним. Але «русский» національний проект і не є цілком культурно-мовним. Найбільш близький термін до «русского національного проєкту» — це «русский мир». Бути частиною такої «русской» нації чи відмовитися — свідомий вибір кожного росіянина, оскільки нація — це насамперед політична спільність солідарності.

4) Існує історична циклічність. Щоразу, коли Росія стикається з державною кризою — 1917-го, 1991-го років і частково сьогодні, — головною проблемою росіян стають саме українці, які починають боротися за свою незалежність. Незалежність України — питання життя та смерті самої Росії. Зіткнувшись із реальними успіхами українського суспільства у побудові окремої держави, «русские» еліти спостерігають, як кришиться їхній світ.

Для імперської самосвідомості «русских» «нерусские», котрі живуть у тому просторі, який Росія вважає своїм, не є суб’єктами, здатними до прийняття відповідальності за своє життя. Звідси страшилки, що після відділення Чечня стане «Ісламською державою», Татарстан розпочне етнічні чистки, у Сибіру житимуть китайці, а вся територія РФ перетворитися на поле війн. Єдині, хто оберігає «тубільців» від їхнього «східного варварства», — це цивілізовані росіяни, які жертвують собою заради стабільності багатонаціональної держави.

Заперечення агентності субальтернів є ключовим чинником, який привів Путіна до його прорахунку з «СВО» і врешті-решт стане причиною його поразки у війні. Російська інтелігенція — як про-, так і антивоєнна, як пропутинська, так і антипутінська, — часто теж страждає на імперську сліпоту. Говорити про війну, не згадуючи про українців? Легко. Обговорювати майбутнє Росії лише з етнічними росіянами? Само собою! Голоси субальтернів — чи то громадян держав, які Росія вважає своєю сферою впливу, чи представників етнічних меншин усередині Росії, — не потрапляють на їхні радари.

Після перемоги України Росія нікуди не зникне

Погана новина для українців полягає в тому, що росіяни нікуди не зникнуть. Україні доведеться так чи інакше сусідувати з росіянами, тому в наших інтересах бажати, щоб вони збудували неагресивну країну і виробили немесіанське та неімперське бачення себе. Зараз багато українців не можуть знайти в собі сил та бажання мати хоч щось спільне з росіянами та говорити навіть із тими, хто проти Путіна. Але, можливо, є й ті, хто більш відсторонений фізично та емоційно від жахів війни і може знайти в собі сили продовжувати вказувати «русским» на те, «що з ними не так».

В Україні зараз є та спільність, яка могла б стати, як на мене, прикладом наслідування для росіян. Це російськомовні українці, які частково виросли у тому самому імперському російському дискурсі, але мали також доступ до деколоніальних наративів української культури, поезії, літератури, історії, а також до альтернативних політичних практик самоорганізації. Ще до війни багато хто з російськомовних зробив свідомий політичний вибір: не бути частиною культури імперії, а бути частиною української постколоніальної культури, нікому ще не відомої, але такої, що містить в собі ідеал емансипації . Війна підштовхнула до безкомпромісного вибору на користь української політичної ідентичності навіть тих російськомовних, хто не робив свідомого вибору на користь України до цього. Ці українці могли б розповісти росіянам російською мовою, як будувати політичну спільність солідарності, і як жити без імперії. Українці можуть використовувати російську мову, яка не є власністю росіян і тим більше Путіна, щоб створити нею радикально деколоніальну та емансипативну культуру, що могла б стати ключем до перетворення простору імперії на простір звільнення.