Читаєте зараз
Сьогодні настало завтра. Чому Симоньян стверджує, що майбутнє Росії і України міститься в їхньому минулому. Колонка Даниила Леховіцера

Сьогодні настало завтра. Чому Симоньян стверджує, що майбутнє Росії і України міститься в їхньому минулому. Колонка Даниила Леховіцера

Danyyl Lekhovitser
Маргарита Симоньян і радянське минуле. Колонка Даниила Леховіцера

Російські пропагандисти стверджують, що майбутнє їхньої країни і сусідів має нагадувати спільне комуністичне минуле. Випусковий редактор Заборони Даниил Леховіцер бачить в цих заявах тенденцію: торгівлю ностальгією в часи, коли в Росії немає чіткого плану завтрішнього дня. Чому наближення минулого головна стратегія РФ, чому люди сумують за часами масових репресій і чим політика може нагадати композиції музиканта Caretaker в цій колонці. 


«Лучшая картина будущего — это общая картина прошлого», — це цитата з розтягненого на саркастичні ретвіти та меми поста російської пропагандистки Маргарити Симоньян. Водночас це досить точний політичний діагноз, хоч і дотичний лише до однієї з двох країн, про які йдеться у симоньянівському твіті. В ньому сформульовано дивний ретрофутуристичний стандарт: щоб розробити модель майбутнього, потрібно озирнутися на минуле. Але якщо минуле стає майбутнім Росії і, як того хоче Симоньян, України, яке місце в ньому посідає сьогодення? І чи можливе переживання сьогодення, яке не відчувається таким, коли йому дихає в потилицю щось, що давно минуло?

Здається, саме про таку дисхронію та сплавлення часових пластів воєдино розмірковує музикант Caretaker в альбомі під назвою Sadly, The Future Is No Longer What It Was («На жаль, майбутнє вже не те, яким було»). Музикант-барахольщик Caretaker став одним із найпомітніших представників так званої хонтологічної сцени — неформального об’єднання сучасних музикантів, які звучать так, ніби виринули з формальдегіду XIX століття. Навмисне зістарювання звуку, скрипи, що ніби доносяться з-під запорошених мостовин занедбаних особняків, мідно-іржава тональність — звучання Sadly, The Future Is No Longer What It Was просякнуте архівним імпульсом, шуканням звуків минулого, що створюють часовий парадокс. Композиції сучасника звучать так, ніби він помер кілька поколінь тому, а в них самих навмисно немає сьогоденності. Так мала б звучати ціла країна, що зісковзує у вирву минулого, якби вона мала музичну тональність.

Хонтологічну сцену часто називають політично заангажованою. Вона втілює ту дефіцитність сьогодення, яку знищує політичний устрій, що не має уявлення майбутнього, як його не має Росія-2022. Саме про дефіцит сьогодення, втілений у ретроспективній політиці та музиці Caretaker, писав італійський філософ Франко Берарді, говорячи, що політичний апарат повільно скасував наше майбутнє. За Берарді, політичні моделі не можуть запропонувати альтернативу умовному післязавтра; суспільство закапсульоване у часовій точці, де немає ознак сьогодення, які можливі тільки тоді, коли вона має обриси «завтра». Те, що культуролог Кирилл Кобрин називав now now — справжнє, нічим не підмінене сьогодення, — в епоху скасування майбутнього компенсується почуттям перепроживання Дня бабака.

Емблематична назва «На жаль, майбутнє вже не те, яким було» добре описує поширене не лише в Росії повернення минулого. Мабуть, в назві альбому йдеться про невеликий проміжок, який утворюється між демонтажем одного політичного режиму та зведенням нового; той передбанник, коли сподівання суспільства спрямовані у світле завтра перед тим, як на той момент вже зовсім інше майбутнє знову затягне їх у минуле. Під «майбутнім, що вже не те, яким було» треба розуміти, наприклад, транзитні російські 90-ті, коли Радянський Союз поступився місцем гібридній демократії, а потім і тучним 2000-м. Росія 1990–2014 років окреслювала хоча б приблизний маршрут перед тим, як схлопнутись і повернутися до брежнєвської дрімоти. Майбутнє обернулося не таким, яким його бачили 30 років тому.

Популісти по всьому світу, зокрема й Симоньян, часто звертаються до почуття ностальгії, де сьогодення є неповноцінним без атрибутів минулого. Торгівля ностальгією можлива лише тоді, коли лавочку з продажу майбутнього прикрили. У такому випадку можна нав’язувати тугу за найпотворнішими часами — за тими часами, «когда День Победы, когда парад». Або ж можна згадати інші специфічні підвиди ностальгії. Наприклад, остальгію — східнонімецьку ностальгію за часами НДР, коли ваші друзі або члени сім’ї могли виявитися інформаторами чи агентами секретної поліції Штазі, а досьє були складені на 6 мільйонів людей у ​​країні з чисельністю 16 мільйонів. Або комплекс почуттів, який антропологиня Ольга Дренда називає польською хонтологією — відчуття, що комуністична експансія в Польщу і правління маріонеткового режиму Войцеха Ярузельського сьогодні може здаватися комусь привабливими.

І все-таки недолік ностальгії — у її фізичній недосяжності. Об’єкт бажання залишається за музейною вітриною. Хронофоб, який боїться перебігу часу, зітхає біля виходу з музею і вимушено повертається до сьогодення. Росії вдалося зробити для подібних людей набагато більше — вона зробила предмет ностальгії реальністю. У цьому сенсі російсько-радянський реванш минулого над сьогоденням нагадує квантову наукову фантастику, в якій можливе співіснування одразу кількох часових пластів: смартфонів та (навколо)брежнєвських агіток, підписок на «Кинопоиск» та репресій. Минуле нікуди не пішло, воно відмовляється бути минулим. Але, якщо пригадати науково-фантастичні історії про викривлення часу, хронологія завжди повертається на свою орбіту. Перше правило мандрівника часом — «Не грайся з минулим».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору