«Без минулого немає майбутнього». Чому в Україні не вміють працювати з пам’яттю і як це виправити
Як говорити про болючі для суспільства речі? І як будувати політику навколо подій, ставлення до яких є неоднозначним? Для України з її складною історією це першочергові питання. Разом із кураторками проєкту «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» Оксаною Довгополовою й Катериною Семенюк розповідаємо, чому без минулого немає майбутнього і які помилки варто врахувати в державній політиці з роботи із пам’яттю.
24 листопада, у День пам’яті жертв Голодомору, українські студенти запустили «онлайн-ресторан пам’яті». Проєкт виглядав як сайт ресторану, де були представлені страви, що їх вимушено їли українці під час Голодомору 1932–1933 років. Наприклад, «трав’яники» — хліб із натертої трави з насінням льону, або «палянички» — випечені дрібно нарубані картопляні відходи з залишками зерна. Клацнувши на «ціну» страви, можна було дізнатися її історію, послухати очевидців тих подій.
Акція викликала неоднозначну реакцію серед української культурної спільноти. Хоча подібні ідеї не нові: два роки тому українські студенти в Ізраїлі роздавали суп, приготований за рецептами Голодомору. Попри те, що акція цього року називалася рестораном тільки символічно, багато хто вважав ідею блюзнірством. Наприклад, редакторка відділу «Культура» видання «Лівий берег» Дар’я Бадьор назвала проєкт студентів «хіпстер-нонсенсом, спрямованим на збір лайків». А інші, навпаки, відзначали, що це хороша акція, яка цікаво й небанально розповідає про Голодомор.
«Це радше навіть не художня робота, а піар-акція, зроблена дуже добре, — каже кураторка проєкту «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» Катерина Семенюк. — Навряд чи вона включає рефлексію, як це відбувається з художніми практиками. Але, можливо, якщо з’являються проєкти, що спричиняють певне відторгнення — це сигнал, що державна стратегія пам’яті досить нудна. І тому люди намагаються піти до чогось іншого, не такого нудного».
Новий поворот 2014 року
Оксана й Катерина працюють із пам’яттю давно. Оксана викладає в університеті, вивчала філософію пам’яті й Memory Studies, а пізніше створила в Одесі неформальну спільноту Hubs of History. Її ідея полягала в тому, щоби залучити до обговорення політики пам’яті неспеціалістів. Катерина 7 років керувала артцентром «Я Галерея» в Дніпрі, де співпрацювала з українськими сучасними художниками та музеями, а також була головною менеджеркою фестивалю «Жовтень у Жовтні» в Житомирі. Пізніше вони прийшли працювати в Меморіальний центр Голокосту і пішли звідти разом із частиною команди, коли художнім керівником призначили Іллю Хржановського. Там же працював і нинішній керівник Інституту національної пам’яті Антон Дробович, який теж звільнився з приходом Хржановського. Усі троє й далі займаються питаннями пам’яті, але вже по-іншому.
У 2014 році, після Революції гідності й початку російської агресії проти України, перед країною постало питання про те, як вибудовувати національну ідентичність, розмиту сильним зв’язком із Росією. Влада реанімувала Інститут національної пам’яті, який існував і раніше, але виконував швидше номінальну функцію. Тепер на нього було покладено завдання створити новий наратив в українському порядку денному.
Інститут очолив історик Володимир В’ятрович. Він пробув на своїй посаді п’ять років — його звільнили у 2019 році, коли президентом став Володимир Зеленський. Одне з важливих досягнень Інституту в цей період — розсекречення архівів КДБ. Однак запам’ятався він передусім декомунізацією, яку обговорювали найбільше: знесення пам’ятників радянським діячам, нові назви міст і вулиць не скрізь були схвально сприйняті.
Навесні в інтерв’ю Забороні Антон Дробович скаржився, що в Україні приділяють занадто багато уваги декомунізації, забуваючи про інші аспекти історичної пам’яті. Прийшовши на пост керівника Інституту, Дробович зіткнувся і з критикою свого попередника, і з критикою існування цього відомства як такого.
«Якщо ми розуміємо декомунізацію як відхід від наших життєвих травм, відхід від тоталітарної установки — то це важливий і необхідний процес, — міркує Оксана Довгополова. — Він включає перезавантаження цінностей. А як у нас проходить декомунізація? Ми прибираємо зовнішні символи».
Вона додає, що монументальна пропаганда не працює сама по собі. «Ми приписуємо радянському ладу якусь містичну силу: тобто ти подивився на червону зірочку — і все, помер. Але це так не працює. До того ж були дослідження, які говорять, що люди найчастіше взагалі не знають, кого саме зображує скульптура».
Унікальність і багатошаровість як запорука єдності
У березні минулого року мерія Запоріжжя повідомила, що мікрорайон Соцмісто, або Шосте поселення, внесуть до списку спадщини ЮНЕСКО. Це унікальна пам’ятка конструктивізму, побудована наприкінці 20-х — на початку 30-х років минулого століття. Однак за рік ніяких змін не відбулося. Як розповідав Забороні дослідник і співробітник Запорізької міськради Павло Кравчук, процес уперся в бюрократію. Не допомагає й позиція українських чиновників із Міністерства культури, які, за словами Кравчука, просто не розуміють важливості модернізму для Запоріжжя і країни.
«Вони [чиновники] кажуть: «Ну, це ж не українське бароко», — розповідав Кравчук. — Кажуть: «У вас якась не така спадщина». Як це — «не така»? Тобто для [архітектора, піонера модернізму] Ле Корбюзьє вона була такою, а для Вані з міністерства — не така? Для Запоріжжя модернізм — це все, місто утвердилося завдяки йому. І якщо чиновники цього не розуміють, вони дуже шкодять єдності країни таким підходом».
Конфлікт у позиціюванні України в цілому й певних міст зокрема є цілком закономірним, пояснює Оксана Довгополова й наводить як приклад Одесу. Там часто виникають суперечки про дату заснування міста. Одні вважають правильною датою 1794 рік, коли Катерина II видала указ про заснування міста. Інші ж пропонують рахувати від 15 століття, коли на території сучасної Одеси виник Коцюбіїв.
«Здавалося б, яка різниця, скільки років — 200 або 600, — міркує Оксана Довгополова. — Але ні, різниця є, тому що це питання національної ідентичності. Після 2 травня 2014 року [тоді в результаті сутичок між прихильниками та противниками Євромайдану загорівся Будинок профспілок. Загинуло всього 48 осіб, більшість — «антимайданівці»] я брала участь у діалогах для людей із різними поглядами. Так от: справа майже дійшла до бійки, коли почалася суперечка про те, скільки ж років Одесі».
Війна на сході України, яка триває вже шість років, сильно вплинула на українське суспільство. З’явилася думка, що Україна має бути уніфікована, у тому числі й культурно — щоби запобігти сепаратизму, як це сталося в Донецькій і Луганській областях. Оксана й Катерина відповідають: різноманітність, навпаки, наш ресурс і запорука єдності. «Україна багатошарова, багатомовна, багатоконфесійна. Історично вона входила до різних держав — це теж накладає свій відбиток. Але коли ми бачимо це різноманіття, воно робить нас сильнішими».
У минуле — через мистецтво
Проєкт «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» з’явився у 2020 році. У жовтні організатори провели велику дискусію в рамках проєкту #брюдершафт до 30-річчя об’єднання Німеччини. Зараз дослідники дедалі частіше говорять про таке явище, як «остальгія» — тугу за часами Німецької Демократичної Республіки, яка перебувала в зоні впливу Радянського Союзу. Дискусія намагалася відповісти на питання про те, чому демократичні країни ностальгують за тоталітарними режимами.
«Це особливий тип любові, коли ти розумієш, що не будеш вільним, але знаєш, що за тебе все вирішать, — відповідає на це питання Катерина Семенюк. — Це означає, що ти вбудований у якусь систему, і я впевнена, що частина людей саме за цим ностальгує. За тим, що є хтось, хто про тебе подбає».
Ідея проєкту «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» — у тому числі й не допустити скочування українського суспільства в подібну ностальгію. Для цього, впевнені організатори, потрібно подивитися й переосмислити минуле за допомогою сучасного мистецтва. «Ми навіть сформували один із меседжів так: «Минуле — НЕ священна корова», — каже Катерина Семенюк. — Так, воно часто травматичне і складне, але про нього треба говорити. Зараз проєкт розробляє глосарій — словник, який допоможе працювати з пам’яттю».
В Україні робота з минулим — поки слабке місце, зазначає Оксана Довгополова. «Ми бачимо проблему української роботи з минулим. Це спроба натягнути на глобус якийсь єдиний наратив, чого не можна робити в такій багатошаровій країні з багатошаровим минулим», — пояснює вона.
Вона пригадує акцію художника Олександра Грехова «Квантовий стрибок Тараса Шевченка». Художник розвісив у київському метро плакати, де намалював поета в різних образах — наприклад, Бетмена й Росомахи. Акція викликала відразу в консерваторів, які врешті зірвали роботи Грехова. Хоча це, додає дослідниця, — серйозна рефлексія на тему місця Шевченка в українській культурі.
«Коли розвалився Радянський Союз, здавалося, що ми тепер знаємо, як працювати з пам’яттю. Але механіка цього процесу залишилася повністю радянською. У неї просто підставили нові імена, вписали їх у монументальну пропаганду. Має стояти пам’ятник заввишки 100 метрів — чим вище фігура, тим краще. І ніякого сміху, не дай боже», — робить висновок Оксана Довгополова.
