Керівник пам’яті. Заборона розповідає, як Антон Дробович змінює наратив Інституту нацпам’яті | Заборона
Читаєте зараз
Керівник пам’яті. Заборона розповідає, як Антон Дробович змінює наратив Інституту нацпам’яті

Керівник пам’яті. Заборона розповідає, як Антон Дробович змінює наратив Інституту нацпам’яті

дробович

На початку 2020 року в Українському інституті національної пам’яті (УІНП) змінився керівник. Замість націоналистичного Володимира В’ятровича, який запровадив декомунізацію, головою установи став історик Антон Дробович. Це призначення багато хто сприйняв як зміну вектора Інституту на більш ліберальний. Тим паче,  погляди Дробовича різняться з візією його попередника. Редакторка Заборони Юліана Скібіцька зустрілася та поговорила з Антоном Дробовичем. У цьому матеріалі вона розповідає про нового керівника УІНП і про те, якою він бачить роботу Інституту. 


Березень 2020 року, містечко Каховка на Херсонщині. У міській раді точиться запекла дискусія між місцевими мешканцями, обласною владою та представниками Українського інституту національної пам’яті. 

— Антоне, ти людина молода, — каже один із чоловіків, звертаючись до керівника УІНП Дробовича. — А я життя побачив. Тому прошу, не чіпай мого Леніна!

Дискусія триває три години, весь цей час її учасники намагаються вирішити долю пам’ятника «Легендарна тачанка». Згідно з законом про декомунізацію, його мають демонтувати, але мешканці проти. Після зустрічі Дробович має виснажений вигляд. 

Обговорити долю «тачанки» з мешканцями — це була його ідея. Дробович впевнений, що питання декомунізації та політики пам’яті мають вирішуватися на місцях за мінімального втручання держави. Але після цієї зустрічі на обличчі керівника УІНП читається розчарування. «Ви бачите? — каже він, коли ми спілкуємося одразу після завершення дискусії. — Я попросив залишитись тих, хто хоче бути в ініціативній групі. І що? Зосталося лише кілька людей. Так кому це потрібно взагалі?» 

За кілька місяців після цієї зустрічі ми розмовляємо вже в Києві. Вся робота щодо «тачанки» поки на паузі через карантин. «Я був впевнений, що ми прийдемо, знайдемо спільну мову. В мене був оптимістичний настрій. Але це лише перша ластівка. Попереду ще дуже багато роботи», — каже керівник УІНП. Дробович впевнений, що питання локальної пам’яті потрібно розв’язувати виключно шляхом діалогу. 

інститут нацпам'яті
Фото: Євген Нікіфоров

Від філософії до журналістики

У 2004 році 18-річний Антон Дробович вступив у Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова. Юнак завжди цікавився історією, але під час вступної кампанії помилився дверима, зрештою опинившись не на історичному, а філософському факультеті. 

Незважаючи на це, Антон був гарним студентом. У 2010-му його назвали одним із кращих студентів року, потім Дробович пішов в аспірантуру. Каже, що в університеті відкрив для себе українську історію «як глибоке та цікаве явище», але загалом більше полюбляв античність та середньовіччя. Після університету Дробович пішов у журналістику, писав про освіту. Тоді президентом був Віктор Янукович, а міністром освіти — Дмитро Табачник. Цей час в українській освіті відзначився відходом від українізації та згортанням реформ попередника Табачника — Івана Вакарчука. Дробович каже, що в освітній журналістиці також було несолодко. «Табачник був таким собі злим генієм тодішньої гуманітарки, — каже Дробович. — Всі вважали, що він проросійський, не симпатизує українському наративу і поступово працює над його демонтажем, розмиванням. Якщо ти хотів щось досліджувати, то доводилося долати додаткові труднощі. Я добре пам’ятаю цей період, тоді наша редакторка зв’язувалася з її інсайдерами в Міністерстві, щоб роздобути якусь інформацію. Вони все розказали, але ніколи не називали свої імена, бо інакше їх всіх звільнили б». Дробович познайомився з Лілією Гриневич — в майбутньому міністеркою освіти, а тоді ще депутаткою Ради. Коли у 2016 році Гриневич очолить Міністерство освіти, Дробович стане її радником та буде фактично координувати роботу пресслужби. 

Згодом Дробовича запросили працювати у Мистецький арсенал (МА). Керівницею установи тоді була Наталя Заболотна, вона запропонувала Антонові допомогти з написанням концепції гуманітарного розвитку. Він розповідає, що пізніше ця концепція перетворилася на проєкт про спеціальний фонд для підтримки культури. «Наталі Заболотній слід віддати належне, вона просто проїла голову Адміністрації Президента, всім міністрам культури», — каже Дробович. Він називає роботу в Мистецькому арсеналі «великим і важливим шматком життя» і з теплом відгукується про Наталю Заболотну. 

дробович інститут нацпам'яті
Фото: Євген Нікіфоров

У 2013 році Заболотна особисто прийняла рішення прибрати з МА картину художника Володимира Кузнєцова «Коліївщина. Страшний суд». Ця робота показувала головні проблеми України часів Віктора Януковича. «Ірина Крашкова, згвалтована міліціонерами у Врадіївці, власне міліціонери в котлі — чорнобильському реакторі, на задньому плані горить також і сама атомна станція», — розповідав Кузнєцов. Багато хто сприйняв дії Заболотної як реверанс у бік Віктора Януковича. Але арт-критикиня Ольга Балашова відзначала, що рішення прибрати картину цілком логічно вписувалося в образ сильної й рішучої лідерки, «патріотки очолюваної інституції», здатної прийняти непопулярне, але потрібне рішення, та взяти на себе весь тягар відповідальності. 

Контракт Заболотної закінчився у 2016 році, але Державне управління справами довго не оголошувало конкурс на посаду нового керівника МА, і він відбувся тільки після особистого втручання тодішнього президента Петра Порошенко. Заболотна не перемогла у конкурсі, а Дробович тоді був цілком на її боці: «Швидше за все, просто Адміністрація Президента вирішила так: хто завгодно, аби не Заболотна, тому що вона надто жорстко грала за своїми правилами. А вони любили лояльних директорів». 

Ще під час роботи в Мистецькому арсеналі Дробович дотримувався позиції мінімального втручання держави — тоді йшлося про культуру. Наприклад, він виступав проти створення Українського інституту книги. «Законодавці не хочуть рахуватися з тим, що в демократичній країні культурою неможливо керувати, можна лише сприяти її розвитку», — пояснював свою позицію Дробович. Опонентам він запам’ятався людиною, «з якою можна вести дискусію». 

Бабин Яр

Восени 2019 року художнім керівником Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» (МЦГБЯ) призначили російського режисера Іллю Хржановського. Майже вся команда, яка працювала в проєкті, не погодилася з цим призначенням і звільнилася. Разом з іншими з «Бабиного Яру» пішов і Дробович. Він пропрацював там трохи більш ніж півроку. 

дробович бабин яр
Фото: Євген Нікіфоров

«Я приглядався до цього проєкту десь рік, — розповідає Дробович. — Але потім прямо сказав Яні [Бариновій, колишній виконавчій директорці МЦГБЯ], що як експерти ми будемо незалежними. Дай гарантію, що ніхто не буде зверху спускати задачі. Вона відповіла, що це железобєтонно. І треба віддати їй належне — дійсно, жодного втручання в нашу діяльність не було». 

Дробович разом із командою працював над концепцією МЦГБЯ, проводив різні заходи та конференції. «А потім разом з іншими мене попросили на вихід», — каже він про прихід Іллі Хржановського. Про те, що новий художній керівник хотів «звільнити абсолютно всіх», Бі-бі-сі розповідав й неназваний співробітник Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». «Нас поінформували про звільнення. Але я не буду розказувати, що мене виганяли або виламували руки. Атмосфера була така, що більшість людей не хотіли працювати з цими людьми [Хржановського]. Було токсично та неприємно», — додає Дробович. 

Читайте також

Антон Дробович каже, що разом з іншими експертами вони підготували концепцію МЦГ «Бабин Яр». Але спонсори проєкту (серед них російські олігархи Михайло Фрідман та Павло Фукс) хотіли іншого. «Ми теж ставили перед собою задачу, що дуже чітко прописано в нашій концепції — знайти абсолютно нову мову пам’яті, — розповідає Дробович. — Але ми хотіли експериментувати саме з підходами, а не з людьми. Ілля Хржановський зміг запропонувати таку концепцію, яка буде ризикованою, ефектною, може, навіть скандальною. Це [спонсори проєкту] не ті люди, яких лякає скандал». 

У квітні 2020 року видання «Історична правда» опублікувало чернетку концепції меморіалу від Іллі Хржановського. Серед інших ідей була пропозиція експерименту для відвідувачів музею спробувати себе в ролі нациста та ув’язненого. Подібні ідеї викликали багато нарікань, критикує їх і Дробович. Але з-поміж підписантів відкритого листа з проханням звільнити Хржановського його немає. «Ми маємо усвідомити, що це кейс світового рівня і забезпечити відповідну дискусію. Лише тільки тоді ця ситуація матиме розв’язок. Звісно, є й інші варіанти, наприклад, просто захейтить все і поховать. Це завжди можна зробити», — каже Дробович. 

Інститут і новий підхід

У вересні 2019 року Кабінет Міністрів звільнив тодішнього голову Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича та оголосив конкурс на цю посаду. Через два місяці стало відомо, що переміг Антон Дробович. Він каже, що податися йому запропонував друг, адже Дробовича завжди цікавила політика пам’яті, до того ж він працював із нею у «Бабиному Яру».

Дробович
Фото: Євген Нікіфоров

Ще за часів В’ятровича Дробович часто критикував підхід голови Інституту до декомунізації. У своїй колонці у 2015 році, коли в Україні почали активно зносити радянські пам’ятники, Дробович писав, що УІНП має йти шляхом переосмислення радянської спадщини, а не знищення. За такі помірковані погляди призначення Дробовича схвально сприйняли митці, які вивчають радянське мистецтво. А от В’ятрович, навпаки, розкритикував це призначення: «Чергове неправильне кадрове рішення уряду в гуманітарній політиці. Це вже не помилка, а розворот в інший бік. У національній пам‘яті може не лишитися місця для України та українців». 

Дробович каже, що його засмучує така величезна увага саме до декомунізації. Його більше цікавлять інші періоди в історії України, а також політика пам’яті щодо різних національностей, які тут проживають. Утім, тема декомунізації зараз найобговорюваніша та політично загострена і дражлива. Щодо усіх контроверсійних питань Дробович займає помірковану позицію. Наприклад, святкування Дня перемоги. В дискусії, коли саме його відзначати, Дробович прагне зберегти статус-кво: «Як перехідна, та модель, що є зараз, мене влаштовує. Війні 75 років, скільки можна її пам’ятати? Треба мати якийсь справедливий баланс. Так, більшість українців воювали в Червоній армії. Так, сотні тисяч воювали в арміях союзників, УПА. Тисячі воювали в структурах Третього Рейху. Така от правда. Ми щасливе суспільство, що можемо про це говорити». 

Через карантин держава вирішила скорочувати видатки на сфери, які «не на часі» і, звісно, однією з таких стала гуманітарна царина. Фінансування УІНП зменшили вдвічі. За словами Дробовича, скоротили кошти на створення архіву репресивних органів, а також на створення музею Революції гідності. Інститут скасував практично всі міжнародні конференції ще й через те, що кордони майже в усьому світі закриті. 

Очевидно, що в 2020-му, навіть після завершення карантину, Інститут вже не буде працювати на повну силу. Можливо, в наступному році його фінансування скоротять ще більше, але Дробович каже, що поки не думає про такий розвиток подій. «Сфера політики пам’яті — це стратегічна сфера, — стверджує він. — Вона стосується національної безпеки, ідентичності, проговорення тих травм, які суспільство не проговорювало десятиліттями. Якщо ми цим не займаємось, цим займатиметься хтось інший» — резюмує керівник УІНП. 

Нагору