«Я розумію, чому тобі хотілося здерти з себе шкіру». Чотири історії про роботу з потерпілими від сексуального насильства

Nadiya Shvadchak
Сексуальне насилля і згвалтування під час війни глазами психолога

Знайти героїв, які постраждали через сексуальне насильство під час війни та мають бажання про це поговорити, важко і водночас небезпечно через можливу ретравматизацію людини. Тому багато статей приділяють увагу роботі психотерапевтів і психологів, які спеціалізуються на стабілізації зґвалтованих. Але не всі цікавляться, що відчувають самі спеціалісти під час роботи з жертвами сексуального насилля. Надія Швадчак поспілкувалася з трьома психологинями та сексологинею не тільки про те, чому постраждалі звинувачують своє тіло і побоюються звертатися до поліції та психологів, а й про те, що відчувають самі спеціалістки, слухаючи про воєнні злочини російської армії. 


Надія Волченська, психотерапевтка

Я спеціалізуюся на роботі з травмою і кризою, мені завжди розказують про біль. Професійно переживати — частина моєї роботи. 

Від початку повномасштабного вторгнення я працюю з п’ятьма людьми, які пережили сексуальне насилля. Ми не говоримо про те, як, з ким і в який час все відбувалося. Це не є необхідним. Люди звертаються через гостру травму і ми працюємо над стабілізацією стану. 

Кризове консультування не таке глибоке, як психотерапія, але має бути точним і реактивним. Щоб людина навпроти мене була чутливою, чутливою маю бути я. Психотерапевт може бути першим, хто нормально відреагує на ненормальну ситуацію в житті клієнта. І нормально буде говорити, що це пиздець. І що я розумію, чому тобі хотілося здерти з себе шкіру, я тобі вірю і дуже рада, що ти цього не зроби_ла, і не хочу, щоб роби_ла. Якщо чоловік, який стикнувся з сексуальним насиллям, каже «мене більше немає», я розумію, що не існувати йому зараз більше під силу, аніж існувати з тим новим досвідом. 

Що було б, якби це все сталося зі мною — страшне відчуття, але для мене не основне. Ми співчуваємо саме тому, що приміряємо на себе чужий досвід, але моє завдання — зробити так, щоб те, що сталося, не стало основною подією в житті людини, тим, що її зламало. Треба зробити так, щоб життя було і далі.

Для роботи з такими випадками найбільше підходить онлайн-формат. Це легше, бо людині треба долати меншу кількість спротиву, щоб поговорити. І можливість закрити камеру підтримує, додає контролю над ситуацією.

Інколи людина ставить ноутбук до стіни і ти працюєш зі стіною. Це єдина умова. Людині так комфортно і супер, що я можу так зробити. Тоді я звертаю увагу на історію, на голос, на те, що тільки на такий шматок комунікації я зараз можу розраховувати. Якщо людина себе згодом оприявнить, це буде ознакою, що у нас нормальні стосунки, що їй тепер більш безпечно. 

Іноді я мовчу разом з людиною, бо це важливе мовчання. Іноді питаю, чому зараз ми обоє замовчали. Це може бути пік сорому. Коли людині здається, що вона знищена. І через це мовчання вона демонструє, що її нема. Тоді я поруч і говорити мені необов’язково. Іноді це дуже гучне мовчання. Там тільки сльози, а на сльози немає сил. 

Якщо людина плаче, я питаю, чому саме зараз, про що, за чим плаче. Інколи можу не запитувати, бо мені здається, що розумію. Тоді намагаюся перетворити сльози у слова. Після такого людина зазвичай починає плакати ще більше, але це добре, бо означає, що я додала цим сльозам сили. 

Є сесії, коли ти думаєш: дуже добре, що я цим займаюсь, це має сенс і цей сенс можна відчути на дотик. Коли людина починає себе жаліти, перестає звинувачувати і з’являється ясність, що те, що з нею сталося, ставатись не повинно, і вона не має до цього стосунку поза тим, що опинилася в якомусь місці. Коли людина розуміє, що це горе, біль, жахливий випадок, але не норма її життя. Це не буде продовжуватися. Вона не зробила нічого, щоб це сталося. Це просто зло. Воно було, але більше не буде.

Але буває одна, друга, чергова сесія — а людина не є живою, не реагує. І ти не можеш нічого зробити, ніяк перешкодити: насилля, яке сталося, її знищує. Тоді думаєш, що все безнадійно. 

Чи може людина, яка пережила сексуальне насильство, впоратися з цим досвідом без психотерапевта? Нас, психотерапевтів, гарно навчили створювати професійно вірні стосунки, але якщо в людини нормальні стосунки з друзями, сім’єю, небагато травм і немає переконання, що вона завжди відповідає за те, що з нею відбувається, тоді вона може впоратися сама. Треба визнати, що зло дійсно сталося. Це жахливо, і будь-яка реакція нормальна: нічого не відчувати чи навіть не хотіти жити. Але будь-які рішення треба відкласти на пів року. А зараз треба турбуватися про себе всіма доступними способами. Не хочеш говорити — не говори. Пиши. Перетвори це на слова. Хочеш — спали їх. Шукай підтримку в будь-яких стосунках. Знайди людину, з якою можеш поплакати. 

Наталія Пашко, психотерапевтка 

Незалежно від часу — воєнного чи мирного — до роботи з темою сексуального насильства неможливо звикнути. Я веду групи підтримки, маю індивідуальні консультації. Працюю онлайн. 

Найбільше потерпілих від сексуального насильства ранить не стільки сам досвід, як те, що немає реакції світу, який їм не вірить і каже: треба було вдома сидіти й не висовуватися. Моя робота — це можливість зняти з людини почуття провини, повернути їй владу і контроль над життям. Повідомлення про випадок — один з перших етапів відновлення. Тоді людина ідентифікує те, що сталося, як злочин, а не як власну провину. 
Під час консультацій я дивлюся на все комплексно: на тілесні прояви, зміни емоційних реакцій, ловлю наративи: «Я не сховалася/не втекла/не закричала», стежу за зміною голосу. Коли людина ось-ось заговорить про випадок насилля, вона стишується, починає гостро реагувати на сторонні звуки: хто це прийшов? Є хтось в кімнаті? Кривдник міг їй казати: «Де б ти не був/не була, я тебе знайду» і людина може відчувати, що він тут. Тому я завжди повідомляю, що в кімнаті нікого немає, або є собачка і вона може шарудіти.

Я прошу людину розмістити камеру так, щоб було видно тіло. Буває, вона каже, що не було боляче, а тіло при цьому стискається. Постраждалі від сексуального насильства часто відчувають, що їхнє тіло винне, брудне, зіпсоване, трапляється злість на статеві органи. Кривдника немає, того військового не знайдеш, тому вся злість іде на себе. А ще суспільна думка: якщо з тобою це трапилося, то, може, ти в цьому винен чи винна? Тому людина шукає способів втекти від болю і спогадів. Вона може це робити через алкоголь чи каліцтво статевих органів. 

Ми працюємо з установками на зразок «я погана» чи «чоловікам довіряти не можна», «всі військові так роблять», «я нічого не вартий/нікому не потрібна/не можу бути ні успішною, ні щасливою». Ми відновлюємо кордони тіла, владу і контроль над реакціями та змінюємо установки. 

Коли я слухаю історії людей, то можу вловлювати всю невідчуту ними симптоматику. Коли відбувається сексуальне насильство, у людини настільки сильний страх, що всі больові відчуття знижуються. Тому психотерапевт — ніби екран, на який проєктуються відчуття безпомічності, приниження, тілесної знеціненості і наруги. Трапляється, я відчуваю тремор, нудоту і страх. У психолога є влада зняти з людини провину, якою її наділив кривдник. Я часто кажу: «ти не винен/не винна», кажу, що цей досвід — не на все життя. І ніколи — що злюсь, що я б того насильника четвертувала. Бо не маю права.

Після таких консультацій я завжди роблю практики, пов’язані з тілом. Гуляю, щоб увімкнути його і звільнитися від напруги, пов’язаної з цим випадком. 

Марія Губєрнік, сексологиня

Від початку повномасштабного вторгнення я працювала з близько 50 випадками сексуального насильства. На щастя, я не пройшла навчання, щоб працювати з дітьми. Не знаю, чи витримала б. 

Я й до війни працювала з темою сексуального насильства, тому зґвалтуваннями мене вже не здивуєш. Перший час мене це мучило, але потім я отримала резистентність. Це як реакція на кровотечу. Після півтора року роботи на швидкій вона стала для мене звичною подією і я перестала емоційно реагувати. Головне — знати, як допомогти. На терапії така сама історія. 

Я консультую потерпілих з середини березня. Працюю онлайн. Це кризова підтримка — стабілізація стану людини: психологічного і фізичного, прийняття, підтримка, пошук того, що людина може зараз для себе зробити. Якщо все це зробити вчасно, травми може не бути. 

Під час консультації ми можемо робити багато дихальних вправ на зв’язок з тілом: як його чути, що йому зараз потрібно. Люди, які пережили зґвалтування, підсвідомо вважають, що тіло їх зрадило.

Найефективніше — працювати з відео. Це допомагає в діагностиці стану, я можу побачити, які емоції людина відчуває. Ми дивимося на рухи, обличчя, як людина говорить, дихає. Буває, хтось припиняє дихати, коли розповідає про щось травматичне. Також я можу бачити, як людина торкається певних частин тіла, коли про щось розповідає. Так вона може підсвідомо показувати, що сталося: де її вдарили чи торкалися.

Це все не найпростіші консультації. Я відчуваю багато злості до росіян і до того, що вони роблять. Ця злість — емоція з великим рівнем енергії. Я намагаюсь направити її на те, щоб ефективніше допомагати людям приймати нову реальність в їхньому житті. Допомогти зрозуміти, що з цим можна зробити. 

Наприкінці консультацій я прошу людину піклуватися про себе, робити щось приємне для себе. Кажу «дякую за довіру», бо відкритися комусь незнайомому складно.

Буває, після складних консультацій я почуваюсь пригнічено. Щоб з цим справлятися, я вигадала для себе механізми. Курю чи можу випити ввечері вина. Одна клієнтка з запитом про зґвалтування — один келих, дві — два. Якщо дуже складний запит — ванна з бомбочкою. Загалом кожному психологу потрібен психолог, тому я теж в терапії (зараз у мене перерва). 

Віталіна Устенко, психотерапевтка

У нас звикли, що важливість теми визначається кількістю випадків. Але це свідчить про те, що ми не дуже поважаємо окрему людину, не дуже цінуємо окреме життя. Ніби один-два випадки не викликають резонансу. 

Від 24 лютого я працювала з чотирма жінками, які пережили сексуальне насильство. І чим більше працюю, тим більше думаю, що більшість випадків не доходить ні до поліції, ні до лікарів, ні до психологів.

Чому людина мовчить? Бо їй це не потрібно чи вона боїться осуду? В будь-якому випадку, якщо таке рішення є, то найголовніше — не звинувачувати себе в тому, що сталося. Не намагатися удати, що все ок, якщо цього не відчуваєш. Можна шукати методи самозаспокоєння, звернутися до соцпрацівника, лікаря, священника чи іншої релігійної особи, взяти відпустку або перерву в навчанні. Найгірше — намагатися зайняти думки іншим. Така поведінка зрештою призведе до емоційного спустошення, підвищення тривожності. 

Коли я працюю на гарячій лінії, то про те, хто звертається, дізнаюсь за хвилину до того, як на мене переключать дзвінок. Така робота має мінус: я не можу побачити міміку і жести людини. Але, з іншого боку, тут є можливість сконцентруватися на словах. І я все одно чую, коли людина стримує сльози. 

Якщо йдеться про особисту зустріч і я людину бачу, то звертаю увагу, чи дивиться вона в очі, чи нервує, закусує губи, перебирає щось в руках, смикає одяг, чому сміється про сумне. 

Чи не зневірююся я у світі після почутих історій? Щоб зневіритися, треба вірити, що раніше було якось інакше. Так, я все беру близько до серця. Я стала психологом через розвинену емпатію. Але коли я бачу, що можу допомогти, це додає віри й мотивації. Якщо вийшло в мене тут і зараз, то в інших теж вийде. Як я знаю, що вдалося? Людина починає мати план дій, формулювати по-іншому речення, казати, що їй стає краще, дякує за те, що її вислухали.

Я маю невелику кількість таких кейсів. Кризове консультування не може бути щодня, бути понад 5 годин на день та 10–15 годин на тиждень. Це основний захист від травми для людини, яка допомагає. Але я бачила спеціалістів, які нехтують цими нормами. Це дуже важко та небезпечно. В будь-якому випадку всім фахівцям необхідні відпочинок, власна психотерапія і супервізія. 

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору