Пологи в укритті, полон і штаб окупантів на городі: чотири історії з деокупованої Сумщини

З початком повномасштабного вторгнення Сумщина однією з перших зазнала удару російської армії. Безпосередня близькість до держави-агресора зробила окремі території регіону спочатку транзитом для ворожої техніки, а згодом і місцем засідки для окупантів. Звільнення окупованих територій принесло місцевим полегшення та водночас змогу розповісти про те, що вони пережили по сусідству з ворогом. Сумська журналістка Оксана Ковальова переїхала з Сум в найнебезпечніший район області й оселилася на «нулі», в селищі Велика Писарівка на кордоні з Росією. Спеціально для Заборони вона переказує лише кілька історій з усього почутого від постраждалих мешканців Сумщини. 

Породілля з бомбосховища 

Великописарівська територіальна громада розташована в безпосередній близькості до держави-ворога — кордон з Росією тут проходить у дворах мешканців. Велика Писарівка першою зазнала удару окупантів, і війна тут почалася на кілька хвилин раніше, ніж у всій країні. 

Цілий місяць територія перебувала під постійними обстрілами в окупації ворога. Понад половина мешканців громади встигли евакуюватися в більш безпечні регіони. Залишилися ті, хто був готовий прийняти смерть на рідній землі, адже їхати їм не було куди. Серед них були пенсіонери, люди працездатного віку з дітьми, а також жінки з малюками. Загальна кількість осіб, що зараз проживають у селищі — близько тисячі. 

Масова евакуація з Великої Писарівки почалася в середині березня 2022 року, коли село протягом кількох тижнів обстрілювали з усієї доступної зброї. Втім були й ті, хто виїжджати не хотів. Змушувати селян залишати домівки влада не збиралася, проте керівництво місцевої лікарні вирішило обʼїхати по громаді всіх вагітних жінок. На той момент селище залишили всі три гінекологи, приймати пологи було нікому, тож жінок вмовляли евакуюватися задля безпеки ненароджених дітей. На евакуацію погодилися всі чотири вагітні жінки, які стояли на обліку.

Підвал сільської лікарні в той період став домом для багатьох людей, які через постійні авіаудари залишилися без даху над головою. Серед них була 30-річна Ольга [імʼя змінено] — молода жінка з ментальною інвалідністю, мати якої заробляє на життя санітаркою у тому самому медзакладі. Історію жінки Забороні розповів головний лікар Великописарівської лікарні Сергій Драгун.

Ранком 22 березня Ольга прокинулася у підвалі, де покотом на матраці спали її односельці, походила по укриттю, вийшла на вулицю та повернулася до свого імпровізованого ліжка. Весь той час поміж ніг жінки бовталася ручка напівнародженого немовляти.

Про вагітність Ольги у підвалі не знав ніхто, і навіть вона сама. Через розлад жінка не здатна говорити та загалом сприймати навколишню реальність, тому й про початок пологів мешканці підвалу дізналися не від Ольги, а вже тоді, коли процес народження дитини став помітним для всіх. 

На допомогу породіллі прийшла місцева окулістка — 49-річна Ніна Порокіна, яка вже чверть століття працює в лікарні на 1,25 ставки. Лікарка приймала пологи, консультуючись по вайберу з сумським акушер-гінекологом. І без того складну ситуацію погіршував стан Ольги, яка не виконувала жодних рекомендацій і взагалі не дуже розуміла, що з нею відбувається.

Хлопчик народився майже без ознак життя і потребував реанімаційних заходів в стаціонарних умовах лікарні вищого рівня. З Великої Писарівки до обласного центра — 100 кілометрів, і до нього не доберешся: міст через річку зруйнований. Та сама відстань і до Харкова в сусідній області, дорога куди небезпечна через постійні обстріли.

Та все ж лікарка вирішила ризикнути.

Зв’язалася з колегами-харківʼянами, ті взяли реанімобіль і виїхали назустріч. В очікуванні допомоги окулістка тримала новонародженого хлопчика на руках, намагаючись зігріти його теплом свого тіла. Коли передала маленького пацієнта реаніматорам, відчула полегшення. Та вже за кілька годин їй повідомили, що хлопчик помер.

Ольга, яка за один день стала матірʼю та втратила новонародженого сина, так і не зрозуміла, що з нею сталося. Хто й коли міг скористатися безпорадністю жінки з інвалідністю, місцеві, з якими вдалося поговорити Забороні, не знають.

Будинок, де живе тато

32-річний Іван з Іванівки пішов воювати на самому початку війни. На позиціях в Охтирці він був водієм автівки.

26 лютого 2022 року він вигнав машину з гаража. За мить стався приліт — побратими відтягли Івана в бік. Невдовзі прилетіло вдруге — чоловік якраз завантажував авто технікою та знаряддям для бойових позицій. Вже пораненого Івана товариші відвезли до найближчого шпиталю. Щойно медсестра почала надавати йому першу необхідну допомогу, почалося бомбардування. Під завалами будівлі опинилася майже сотня людей.

«Нам пощастило: тіло свого синочка розкопали та витягли в перші дні», — каже Забороні мати Дмитра Людмила Макайда. Після третього за день обстрілу чоловік не вижив.

Впізнали військового одразу — його тіло було не зовсім понівечене. Та з його побратимами ситуація гірша: декого вдається ідентифікувати лише по зразках ДНК, взятих зі знайдених фрагментів тіл.

В Івана залишилися двійко дітей. Молодшій лише два роки, і дівча поки не розуміє, що батька вже немає в живих. Мама з бабусею сказали дитині, що Іван живе в іншому будинку, і повели її на кладовище. Мати загиблого розповідає, що на могилі дівчинка часто буває з рідними, каже «Тут живе мій тато!», цілує фотографію, сідає поруч, щось розповідає — щебече по-дитячому.

Під час бомбардування лікарні загинула й медсестра, яка надавала допомогу пораненому Івану. Її звали Анною — як і її пацієнт, вона також зростала на Великописарівщині. Жінка загинула миттєво — шматок залізної арматури вдарив її в голову.

Її мати сказала Забороні так: «Добре, що донечка не мучилася, а померла одразу». 

Втім її трирічний онук — син загиблої Анни — й досі чекає маму з роботи. 

Доїти корову за 100 кілометрів

Десять жилих хат складають село Шевченкове Великописарівської громади. З них три належать родині Кіхтьових. Шестеро осіб доглядають за великим господарством: 5 корів, 3 бики, стадо баранів, свині, домашня птиця. М’ясо-молочну продукцію сім’я возить за 30 кілометрів на ринок у Харківській області. 

Вранці 5 вересня Наталія з чоловіком Олександром поїхали торгувати. Вдома залишалися їх батьки-пенсіонери та 24-річний син з невісткою. Та до ринку подружжя Кіхтьових не доїхало: Шевченкове потрапило під обстріл, і вже в дорозі Наталя з Олександром побачили, як над селом валить рясний чорний дим.

Родина поїхала назад, та повернутися до села не змогла — через небезпеку їх не пускали працівники ДСНС. Чоловік і жінка здалеку спостерігали за тим, як догорає майно, нажите трьома поколіннями.

Інші члени родини Кіхтьових на момент обстрілу вже сиділи в укритті. Коли вибухова хвиля відірвала двері підвалу, вони побачили вщент зруйноване житлове приміщення. А після того, як бомбардування вщухло і родина вийшла на вулицю, стало зрозуміло: вони мають всі шанси на життя. Підтвердженням цьому стала вціліла трилітрова банка, в яку жінки зливали надоєне молоко.

«Молочному бізнесу — бути! — Каже Забороні Наталія Кіхтьова. — Головне, аби хоча б одна корівка вижила». 

Військові настояли на тому, аби Кіхтьови та всі інші мешканці Шевченкового евакуювалися з села, і родині довелося розʼїхатися по родичах і знайомих. Дехто з них оселився у Великій Писарівці. Численну худобу взяти з собою було неможливо, тож Кіхтьови терміново розпродали за безцінь все господарство.

Залишили тільки Майку — єдину з пʼяти корів.

Сьогодні вона живе у невеликому сараї, хіба не єдиному вцілілому кутку обійстя родини. Кіхтьови щодня їздять з Великої Писарівки до Шевченкового доїти Майку. Здавалося б, відстань невелика — 13 кілометрів в один бік — але через замінування їхати звичним шляхом небезпечно.

Тож Наталія з Олександром їдуть через сусідню Харківщину, щодня долаючи відстань у 100 кілометрів в обидва боки.

Пів року без жодної звістки

Мешканець села Боромля, 38-річний Андрій Охріменко працював водієм міжміської маршрутки, обслуговуючи рейс Суми — Ромни. Робота великих прибутків не приносила, але цілком задовольняла потреби родини з чотирьох осіб: його, дружини та двох дітей віком 19 і 2 років. 

На початку березня 2022 року Боромля опинилася в окупації. Обійстя Охріменків розташоване в центрі села, тому російські військові облаштували свій штаб саме в їхньому городі. А в будинку встановили розтяжку, аби господарі не насмілилися увійти всередину. Посеред морозного сніжного березня родина залишилася без даху над головою, але Охріменків пустили до себе інші боромлянці — сімʼя оселилася в хаті на околиці села.

За пару днів Андрію повідомили, що його будинок злетів у повітря. Андрій побіг подивитися, що трапилося, і більше його ніхто так і не бачив. 

В розмові з Забороною дружина зниклого чоловіка Юлія Охріменко каже, що на розтяжку, скоріш за все, потрапив кіт. Просторий будинок вмить перетворився на купу будівельного сміття. Відірвані двері вибили вікно в сусідському домі. Вся вулиця була засипана уламками житлового приміщення. 

Куди подівся Андрій, ніхто не знав. Хтось із місцевих сказав жінці, що його начебто забрали росіяни. 

Того ж дня Юлія з дворічним сином на руках пішла до штабу окупантів. Росіяни зустріли жінку криком: «Куди ти з дитиною приперлася? Тут небезпечно!». Юлія плакала і запитувала, де її чоловік. У відповідь почула, що його повезли в область. Яку саме — не уточнювали, але жінка вважає, що мова йшла про Бєлгородську, найближчу зі сторони Росії. 

За що його взяли та чи скоро відпустять, військові теж розповіли. Мовляв, коли Андрій прийшов дивитися на свій дім, росіяни перевірили його мобільний телефон. Всередині були фотографії російської військової техніки, які Андрій зробив під час рейсу на міжміському маршруті.

Окупанти обіцяли Юлії, що за кілька днів Андрій повернеться додому. Але пройшло вже понад пів року, а про долю чоловіка відомо мінімум інформації. Після звернення до СБУ жінка дізналася, що Андрій Охріменко є в списках полонених на обмін. Та скільки ще чекати на його повернення — невідомо. 

«Найстрашніше, що ми навіть не знаємо, чи живий він, — каже Юлія. — А Андрій не знає, чи живі ми. Адже коли його вивозили, Боромля була окупованою, і всі ми були під прицілом ворога».

Жінка каже, що весь цей час живе за інерцією. Та особливо страждає дворічний син — нерідко він прокидається вночі і гукає батька. Навесні від іграшкової машинки малого відпало колесо, і хлопчик нікому не дозволяє його полагодити: чекає на батька.