Війна в Україні ще раз поставила під сумнів те, що можна і що недопустимо для фотографії. Чи можна зняти шкільну фотосесію на цеглі зруйнованої школи? Чому іноземні репортери-документалісти естетизують страждання заради привабливої картинки? Мистецтвознавець Олександр Ляпін вважає, що можна робити майже все, і пояснює чому.
Одного разу я бачив відео показу мод у Лівані — країні, яка пройшла через кілька війн та спецоперацій проти Ізраїлю. Фешн-шоу, мабуть, підкреслюючи трагічні події не такого вже й далекого минулого, вирішили влаштувати на руїнах. Треба тут застерегтися: дуже відносно схожі, але не тотожні, естетичні проєкти можна побачити в Україні: весілля знімають на фоні зруйнованих будинків Бучі, а випускники з Чернігова позують для фотоальбому біля знищеної школи.
Але є принципова відмінність. Молодята, що стоять біля зруйнованих будматеріалів, фотографуються навпроти свого дому; колишні вже чернігівські школярі так само, як і інші, сиділи в підвалах, де недоїдали й недопивали — це люди, які пережили це все. Їх не привезли з Києва. Це не одне й те саме, що приїхати до чужого Лівану спостерігати за дефіле.
Колаж: Катерина Круглик / Заборона. Фото: @senykstas / Instagram Колаж: Катерина Круглик / Заборона. Фото: @senykstas / Instagram
Візьмемо фотосесію з Чернігова. Ці маніпулятивні, а часом і спекулятивні, фотографії мають подвійне призначення. З одного боку, фотограф все ж фіксує страшні історичні реалії; з іншого боку — біля руїн чернігівські випускники виглядають так неприпустимо святково. Видно, що це комерційний проєкт: автор на ньому, мабуть, щось заробив (що, напевно, дратує когось найбільше). Я вважаю, що навіть в таких випадках художнику дозволено все — без кордонів та рамок. Але що залишиться в історії — то цей контраст, молодь, що хоче нормального життя попри все.
На фотографію можна дивитися як на документ часу. Через 40, 50, 100 років фотосесія молодят у місці масової загибелі людей буде сприйматися зовсім інакше. Я вже перекидаюся в часі — дивлюся на ці фотографії як, скажімо, людина 2066 року. Я бачу їхню цінність. Зараз ми виносимо емоційні оцінки, а у 2066 році це буде історичний документ, який фіксує етнографічні, філософські, психологічні аспекти воєнного життя. Дозволено все — і нехай воно буде дозволено.
Фотографія як рефлексія — чи то кітчева, чи провокативна, — це психологічні ліки. Рефлексуючи, ми якось виводимо із себе негатив або позитив. Може, ми і виживаємо завдяки цим рефлексіям. У неї є подвійне дно: зараз її емоційне сприйняття — це одне, а через якийсь час це буде зовсім інше.
Колаж: Катерина Круглик / Заборона. Фото: Anna Streltsova / Facebook
***
Пов’язані з війною фотографії підіймають безліч питань — найчастіше етичних: чи можуть репортери естетизувати руйнування, смерть та біль через лінзу апарату? Чи можна переставляти місцями речі в місці трагічних подій для більш вдалого знімка? Чому документальний репортаж часто не гидує артистичними прийомами? Нарешті, чи репортери беруться за свою роботу з моральних або комерційних принципів?
Колаж: Катерина Круглик / Заборона. Фото: Anna Episheva / Facebook
Специфіка документальної фотографії — це фіксація подій та явищ, розповіді. Але журналісти все більше знімають, спираючись на артистичний підхід. Чи зняти руку з червоним манікюром — це журналістська фотографія? Це плакат, це художній твір, це образ, який узагальнює проблему.
Естетизацію війн винайшли не сьогодні. Візьмемо війни XIX сторіччя та реакцію художників на них: вони зображали баталії та історичних персоналій і продавали свої роботи. Художник не може сказати, що пише тільки аби заробляти гроші. Ні: він проживає, близько сприймає матеріал своєї роботи.
Як художник працює над вибором палітри, композицією, міфологією та сюжетом картини, так і повоєнний фотограф естетизує зображення. Він шукає красиву картинку, підганяє її під естетичні критерії, які задає, скажімо, організація World Press Photo. Створюються епічні полотна: з контрастами, з кольоровими переходами, з тонами, рефлексами — журнальна сторінка вимагає краси, а зміст відступає кудись за естетику. Під час війни в Україні для фотографа або художника усе стало просто: війна на долонях піднесла тобі тему і ти знімаєш її, необов’язково дотримуючись дисциплінованої, аскетичної документалістики.
Візьмемо за приклад роботи британського фотографа Марка Невілла — постановчий портрет українських дітей, що сидять у згорілому автобусі. Це сприймається як плакат — але чи можемо ми сказати, що це маніпуляція? Діти ж і лазять, і шастають, і граються у тих же місцях, де їх знімають. Так, постановка є, але постановка — це художній твір, який комусь потрібен.
