Чи можна жартувати під час війни? Так — українські коміки доводять це щодня. Ми з ними поговорили

Maria Pedorenko
Стендап і вторгнення: Тимошенко, Дєрская, Байдак і ще 5 коміків про війну та жарти

Коли в грудні 2021-го Заборона дізнавалася в українських стендап-коміків про табуйовані теми, війна на сході країни спливала в розмовах нерідко. Та 24 лютого 2022-го війна Росії охопила вже всю країну, проте українську комедію вона не знищила, а радше навпаки — підживила. Стендап у бомбосховищі, марафони «розпайки» та нескінченний потік жартів у твітері щодня роблять свою справу і розкручують аудиторію. Проте реакція не завжди позитивна: так стендаперу Олегу Грюндіку довелося просити вибачення через жарт про грошові компенсації сімʼям загиблих українських військових — у соцмережах йому, зокрема, погрожували «набити мармизу».

Редакторка Заборони Марія Педоренко та журналістка Єлизавета Хорошева поговорили з українськими коміками про те, як війна вплинула на їхню карʼєру, чому аудиторії потрібні жарти про мертвих окупантів та які сторінки сьогоднішньої війни ніколи не стануть обʼєктом для жартів.  


Василь Байдак: «Я за будь-які жарти, що деморалізують ворога»

З першої хвилини [війни] гумор нікуди не подівся, трошки змінився керунок. У перші два місяці війна повністю знищила жанр стендапу в тому плані, щоб вийти на сцену і розважати людей. Всі зосередилися на своїх приватних сторінках — кожен робе, наприклад, в інстаграмі, підіймає настрій і бойовий дух своєю комедією.

Для мене воєнний стендап почався з виступу для солдатів у Вінниці. Разів три я виступав у військових частинах і саме там відчув необхідність та силу стендапу. Зараз дуже багато тривоги й болю, і сьогодні розповідати речі, що підтримують, — це спосіб відволіктися. Але не забути про війну, а відволіктися, перебуваючи на війні. Гумор дуже сильно підтримував як мене — щоби не зійти з розуму від цих жахливих речей, так і мою аудиторію в інстаграмі.

Зараз ми жартуємо не про війну, а під час війни. І всі жарти для того, щоб прискорити перемогу й деморалізувати Росію і росіян. Я взагалі за будь-які жарти, що деморалізують ворога та підіймають бойовий дух і дух населення, зміцнюючи його. Звичайно, тут є табуйовані теми. Я в жодному разі не буду жартувати про великі трагічні міста: Маріуполь, Буча — їх дуже багато, про те, що може викликати біль, тригернути. Навіть не будуватиму якийсь початок жарту, де фігурувала б ця тема. 

Загалом дуже потрібно розуміти контекст, у якому перебуває комік, що жартує про війну. Якщо людина допомагає, працює на те, щоб була перемога, підтримує інформаційно і волонтерством — це одне. А, до прикладу, якщо якийсь комік буде жартувати з Італії про війну в Україні — це інше питання.

У мене зараз вийшов кусочок стендапу, і там в основному всі жарти — це моє пережите. Воно дуже схоже на те, що пережили безліч людей у ці часи. Жарти про війну [для мене] — це як зняти стрес. Ми переживаємо одне й те саме, і гумор — це один зі способів боротися з тривожністю, зі страхом.

Як можна взагалі нині планувати своє майбутнє? Моє майбутнє полягає в тому, щоб зробити речі, які я запланував на сьогодні, запланувати речі на завтра і хотіти, щоби завтра настало саме таким, як я запланував його сьогодні. Плани на майбутнє тепер більше схожі на мрії. Я мрію, що там буде перемога, і сподіваюся, що це буде уже завтра. І так із кожного дня. Звичайно, я планую, що в мене буде карʼєра, ми зможемо виходити на сцену, жартувати про те, як ми перемогли і як нам це вдалося. Але це не плани, а мрії. От що робить війна і клята Росія.

Настя Дєрская: «Написати жарт, де висміюється Маріуполь, — кар’єрне самогубство»

Війна дуже вплинула і на моє особисте, і на моє професійне. Змістився вектор моїх жартів. Я абсолютно впевнена, що й надалі мене більше цікавитимуть питання національної ідеї, питання протистояння з «рускім міром» і все, що з цим пов’язано. Плюс я краще усвідомила, яка велика відповідальність лежить на коміках: у межах війни ми — теж зброя в інформаційній війні. Дуже важливо, що ми кажемо, які наративи поширюємо. Повномасштабне вторгнення зробило мене, мабуть, агресивнішою, в хорошому сенсі цього слова. Тепер я більш рішуча і безкомпромісна у тих питаннях, які я вважаю принциповими для моєї держави і своєї аудиторії, для наших глядачів загалом. 

Жартувати стосовно мертвих росіян — нормально. Це питання я відрефлексувала з самого початку вторгнення, тому сумнівів, чи жартувати про це, не було. В цих обставинах «екстрапіздорєза», як я це називаю, українці відчувають ненависть до росіян, і це абсолютно нормальна еволюційна схема поведінки. Я спокійно готова визнати, що у своїх жартах я дегуманізую росіян, і вважаю це контрпропагандистською діяльністю. Без жодних жартів — російська пропаганда десятиліттями дегуманізувала українців, і відбулося те, що зараз відбувається. Є люди, які вбачають у цьому «чорноту», але єдиний спосіб для людей вижити в умовах війни — дегуманізувати ворога, щоби врятувати себе.

Так, я стикалася зі спробами виправдання росіян, з пошуком «хороших рускіх», зі звинуваченнями, що я недостатньо гуманна, але це скоріше виняток із правил. У моєї аудиторії та аудиторії «Підпільного стендапу» такі претензії з’являються вкрай рідко, і я не сприймаю їх болісно. Я розумію, як вони дійшли таких висновків, але вважаю їхню точку зору абсолютно неефективною і небезпечною для них самих.

Одна глядачка розцінила мій жорсткий гіперболізований жарт як заклики до нацизму. Я говорила, що завжди хотіла зробити генетичний тест і дізнатися, які національності є в моєму роду. Але зараз вирішила цього не робити, бо, не дай Боже, дізнаюся, що у мене в роду були росіяни, то доведеться вчинити як самурай. Глядачка потрактувала це так, наче я кажу людям із російським походженням убивати себе. Це класична історія, коли людина домальовує якусь конотацію, що туди не вкладалася, ігнорує іронічний, гумористичний підтекст, що не можна зчитувати, як, скажімо, офіційну заяву державного діяча. Дійсно, у військових реаліях такі випади агресії можуть бути, тому, якщо є ресурси, я стараюся терпляче до цього ставитися, адже всі люди в стресі, виснажені.

В усіх своїх інтерв’ю я підкреслювала, що немає табуйованих тем, але є табуйовані теми для конкретної аудиторії. У воєнних реаліях моє бачення дещо змінилося, правильно говорити не «табуйована тема», а «табуйований об’єкт жарту». Умовно кажучи, жартувати про війну — не табу, але є явища і трагедії, які не можуть бути об’єктом жарту, висміювання. Наприклад, Маріуполь — це українська національна трагедія. Написати жарт, де безпосередньо висміюється Маріуполь і трагедія народу — кар’єрне самогубство. Це дуже делікатне питання, треба розуміти, що є різниця між темою та об’єктом жарту. Я впевнена, що інтуїтивно абсолютна більшість українських коміків — просто тому, що вони є українцями, — навіть фізично не зможуть писати жарти про жертв зґвалтування в Бучі. Думаю, цього не відбудеться, наше суспільство такого не сприйме.

Досвід війни виллється в багаторічну рефлексію. Те, що переживає кожен українець, та трагедія, яку ми зараз бачимо, не минуться безслідно. Це не означає, що кожен мій жарт буде про російсько-українську війну, але це стовідсотково змінює тональність, творчість точно буде іншою. Зараз я вбачаю перспективи не тільки в комедії, можливо, це буде публіцистика. Ми заснували своє медіа «Зухвалий батальйон», і там я знаходжу можливість самовиразитися. Я зрозуміла свої глибинні цінності, й зараз усвідомлюю їх краще, ніж будь-коли, і це наслідок трагедії, яку ми переживаємо.

Фелікс Редька: «Стендап у бомбосховищі — це одноразова історія, щоби з глузду не з’їхати»

До 24 лютого я був не впевнений у собі. Здавалося, що не витримую конкуренції з іншими українськими коміками. Я думав, де знайти себе. Наприклад, відкрив магазин мерча Дмитра Гордона. Думав піти в концертну сферу, організовувати виступи й тури комікам. Та після початку війни, після того, як зробили стендап у бомбосховищі, зняли кілька популярних відеороликів, я зрозумів: якщо вже під час війни я роблю якийсь гумористичний контент, то, мабуть, це точно дзвіночок, що саме цим мені треба займатися.

Табу [на жарти про війну до 24 лютого] не було — у мене тато військовий. Мій улюблений жарт він привіз з АТО у 2014 році. Коли він повернувся додому, то найперше скинув на ноут усі фото, які робив в АТО, в окрему папку. А папку назвав «Літо 2014». От з 2014-го завжди розповідаю на концертах цей жарт — і він у будь-якому регіоні працює найкраще.

Стендап у бомбосховищі зробили спонтанно, буквально дні за 3–4. Після нього ніякого напливу емоцій не було. А от через кілька днів, коли сіли монтувати, почали роздавати коментарі й побачили фідбек, зрозуміли, що зробили щось дійсно прикольне. Було приблизно 120 людей, ми дали оголошення в інстаграмі — захід був безкоштовний. Зокрема були люди, які щодня спускаються у те сховище і знають про його розташування. Їм хтось розповів, що завтра буде стендап, і вони прийшли з дітьми, посідали на піддони й дивилися концерт. 

Ми з чистою совістю жартували про смерть росіян. Але важливе уточнення: не просто росіян, а військових росіян. Був третій тиждень вторгнення, батько на війні, люди в місті гинуть, артобстріли і так далі. Які можуть бути сумніви щодо того, щоб жартувати про смерть людей, які приносять смерть до твого дому? Погроз ніяких не надходило, можливо, лише від ботів або громадян РФ, які пишуть негативні коментарі на ютубі, але я на це не звертаю уваги як на щось серйозне.

Тема, на яку не можу жартувати, — смерть українців. Про все інше — без питань. У нас мера не люблять, то я жартував під час викрадень міських голів на півдні [України], що, слава Богу, може, й нашого викрадуть.

Стендап у бомбосховищі — це одноразова історія. Просто щоби з глузду не з’їхати: нам — виступити, людям — кудись вийти. Це були три тижні постійного перебування вдома, в підвалах та в новинах. А так люди прийшли в прикольний радянський бункер, посиділи, пофоткалися, з іншими людьми посміялися, відчули присмак довоєнного життя і пішли додому. Це було потрібно для емоційного розвантаження, і начебто вдалося.

Майбутню карʼєру бачу в Україні. Буду пилити контент на канал та давати концерти. Тема війни з Росією з нами надовго, просто з часом в аудиторії буде запит на якісніший контент на тему війни.

Дмитро Поліщук: «Вміння вчасно завалити їбало стало для коміків окремим мистецтвом»

Через війну я випав із життя на деякий час, і про якусь роботу — тим більше комедію — мови взагалі не йшло. Було трошки не до того. Приходити до тями й думати про стендап я почав десь за півтора-два місяці, і стало ясно, що нічого актуальнішого, важливішого і цікавішого за війну в комедії не буде. Не думаю, що стиль гумору сильно змінився. Змінились теми, контекст, і, можливо, жарти стали «чорнішими» як відповідь на навколишні події та інформацію. 

Жарти про смерть — це один зі способів упоратися зі стресом чи пережити якісь події. Жартувати конкретно про смерть росіян — це ще й спосіб розповсюдження певної інформації та вираження своєї позиції щодо подій, людей та явищ.

Думаю, кожен комік сам для себе вирішує, про що йому жартувати. Я зараховую себе до людей, у яких табуйованих тем немає, але завжди варто пам’ятати про контекст, позицію та мету, з якою ти хочеш пожартувати чи про щось розповісти. Наприклад, можна поділитися своїм досвідом того, як ти зустрів ранок 24 лютого, можна розповісти про свого батю, який під час сирени стоїть в трусах біля вікна, щоб нічого не пропустити, або про те, яким дурним було рішення поїхати жити в один будинок з усіма родичами. На жаль, навіть такі жарти можуть когось зачепити, бо кожен сприймає їх через призму власного досвіду, як, власне, було і поза війною. Тому ігнорувати чи табуювати якісь теми було б помилкою.

Під час війни заборонених тем для мене не з’явилося, але жартувати про все підряд не буду — не бачу в багатьох темах нічого смішного і шукати не збираюся. Я впевнений, що якось знецінювати, намагаючись пожартувати, чи гайпувати на гострих темах — м’яко кажучи, погана ідея. Стендап і до війни часто нагадував прогулянки по мінному полю, а зараз вміння вчасно завалити їбало для коміків стало окремим мистецтвом.

Глядачам жарти про війну дають можливість «розкрутитись» і видихнути, хоч трохи відволіктися від жахливої реальності й поглянути на речі під іншим кутом, почути про чужий досвід та порівняти зі своїм. Ми часто жартуємо про те, що нам найбільше болить і що було б пережити набагато важче, якби ми не перетворили це на жарт. Іноді в соцмережах можна побачити повідомлення: «Як ви можете про це жартувати і взагалі проводити стендапи? У нас війна!». Мені здається, це кажуть люди, які просто проживають стрес інакше, через гнів чи замикання у собі, і не розуміють, що не всім це підходить. Ну, або вони просто з фейсбуку. 

Після закінчення війни, думаю, зміняться тільки теми виступів. Зараз — війна і мертві росіяни, потім — перемога, доля Путіна і Росії. Є над чим працювати. Можливо, стану трохи популярнішим через те, що комедія у важкі часи матиме більший попит. Ну, і тому, що українська аудиторія перестане споживати російський стендап і зверне увагу на свій. Принаймні я на це сподіваюся.

Андрій Щегель: «Контєнт як бенз — завжди в ціні»

На мій гумор війна ніяк не вплинула. Я їбашу по програмі — тягну прикол з усього, чого можу. Війна подарувала мені куражний час — я повернувся з Познані у воєнну Україну на четвертий день. Ми з моїм кєнтом Владом Капицею, з яким робимо подкаст SRAKADUPA, взяли техніку, купили тачку, і він без прав проїхав Україною під 10 тисяч кілометрів. Ми зробили тур — 17 міст обʼїхали. Зробили класного контєнту, заробили бабок, наш канал виріс десь на 25 тисяч людей, на нашому патреоні вже 4800 доларів кожного місяця підписка, в нас дохуя популярних відосів, 83 тисячі підписників у тіктоці, 2,2 мільйона лайків, і ми там дуже популярні.

Все як завжди: ми — красавчікі, дієм як чесні і талановиті люди, монетизуєм те, що відбувається в нашому житті; мусора — підораси. Так що я зараз проїду туром 19 міст, зароблю трошечки грошей, відкладу їх і, як тільки відкриються кордони, зʼїбуся звідси нахуй!

20 травня перше місто — Київ, а 2 червня поки що останнє — Черкаси. Найгарячіше місто, де я буду, це Нетішин — бо там Хмельницька АЕС. Я пропонував пацанам зі SRAKADUPA зʼїздить з концертом у Харків, але не дійшли до цього руки. Була б ідейна людина, яка б це організувала, — я б не ссав, я б поїхав. Бо сумніваюся, що це було б небезпечно і я б там здох.

Контєнт — як бенз: завжди в ціні. Мені вообще похуй, що він їм [аудиторії] дає. Я пропоную — вони купують. Я артіст, роблю, що підказує мені досвід і інтуїція. Всьо. Ти не знаєш, як воно на них вплине: розпаяються вони чи навпаки запаяються. Нам цікаво робить те, що ми і так робили. Якщо на це є запит, то ми будем робить це завжди в найкращому та найцікавішому вигляді.

До розмови підключається колега Щегеля комік Денис Дума:

Ми не розглядаємо стендап до війни і після війни. Ми вісім років щось робили і через війну не можемо перестати — це буде кидок для людей, які постійно з тобою були. А ті, хто робить стендап і акцентує: «Дивіться, ми тут під час війни щось робимо» — мені здається, що це спекуляція. Чим ти став кращим, що робиш це у війну? Лікар, який у коронавірус працював і тепер працює далі, не ходить із задертим носом, що навіть у коронавірус сідав у свою швидку. Ти маєш сідати, бо ти вже людям пообіцяв.

Жарт про русню в мене єдиний: «Що кажуть рускі, коли тікають з поля боя?» Я показував азіатів, які з хуйовим акцентом кажуть: «Ой, щас уєбйот нас!» У мене нема попайки щодо русні — мені шкода всіх жертв цієї війни, всіх втягнутих у цю війну. В жертви нема ні національності, ні громадянства. Для мене світ барвистий, а не монохромний. Я з тих чуваків, які за всьо хороше та проти всього поганого. От узяти жлоба з Самари на війні, який каже: «Я тобі пришлю стіральну машинку. І ще я вчора вбив цивільного». Звичайно, ця людина — злочинець і неймовірний уйобок. Але це така сама жертва бідності, злості, відсутності культури, освіти й будь-чого іншого, як і багато хто з нас.

Чесно кажучи, я про війну навіть і не розказую приколи. Зараз в тур поїду, там нема жодного прикола про війну. Я не живу війною — я самоусунувся. Бо я егоїст, індивідуаліст, і завжди у мене було більше претензій не до [чогось] з-за бугра, а до своїх. Війна, як жодний інший історичний час у нашій країні, оголила довбойобство. Я не хочу жити ані ним, ані його проявами. Я завжди намагався бути поза натовпом і гайпом, контекстом і актуальними подіями, щоби розводить свою повістку. І це [війна] не виняток. Андеґраунд, мать його!

Я бачу себе центром свого життя, а звідки буду брати на це бабки — вже похуй. Я можу і піцу розвозити, лиш би мене не зайобував ніякий кончений мусор. Якщо я і продовжу [після перемоги] писать приколи, то тема війни мене обовʼязково наздожене.

Свят Загайкевич: «Те, які рускіє кончені, ще довго буде інструментом гумору»

Не думаю, що в професійному плані я сильно змінився як комік. Для мене головне в стендап-комедії — це щирість і відвертість, вони і зараз залишаються без змін. У мене і до війни були дуже жорсткі жарти, просто зараз більшість з них адаптовано під мертву русню. Ціль таких жартів — зняти у глядача напругу. Все, що він цілий день бачить у стрічці новин, накопичується, і саме комік влучним жартом знімає цей напряг.

Я не бачив хейту стосовно своїх жартів. Треба розуміти, як і про що ти жартуєш: про тупих і мертвих рускіх, про наші реалії — добре працює. Жарти про трагедію українського народу недопустимі, це розуміє кожен адекватний комік, тому провальних жартів у мене не було.

Після війни я буду, як завжди, жартувати на теми, які мають відгук у глядачів. Після перемоги, думаю, деякий час буде ще актуальна тема війни, а згодом усі від неї будуть відходити, але те, які рускіє кончені, ніхто ніколи не забуде, і це ще довго буде інструментом гумору. 

Жарти на тему війни не були табуйованими, але до 24 лютого в мене їх назбиралося не так і багато. Основний парадокс сьогоднішнього стендапу — це більше жартів про війну, щоб знімати напругу, але [потрібні] і жарти про щось інше, аби глядач міг відволіктись і хоч якийсь час не думати про вторгнення. Ось на цьому балансі й тримається вдалий стендап сьогодення.

Наталя Гаріпова: «Всі жарти, що були до війни, обнулилися і втратили сенс»

Перший місяць [війни] було страшно і нервово. Та коли бачила якісь жарти з мереж, я сміялася, і ставало легше. Тоді я зрозуміла, що робила так усе своє життя: жартувала — і людям ставало легше. Значить, я маю намагатися жартувати зараз. Тож я почала писати стендап.

Моя перша сцена була в Братиславі [Наталя виїхала з України на початку березня]. В них дуже круте українське комʼюніті — я почувалася наче вдома. Вийшла з жартами, які ніде не перевіряла. Вони зайшли, і я розуміла, де людям боляче, але вони сміються, де вони пишаються, де до сліз, де дуже смішно, бо це помста і від неї стає легше. 

Всі жарти, що були до цього, обнулилися і втратили сенс. Є історія, як я народила: вона ще працює для мене, бо на війні я все одно з дитиною. З трьох моїх сольників залишилося 20 хвилин старого матеріалу, які для мене живі. А весь інший матеріал — про війну: про те, що робити біженцям, що соромно за те, з ким ми воюємо в плані інтелекту, про росіян, які вірять усьому з телевізора, про Путіна, який очищує Україну від неонацистів. І про те, що це моя друга війна в житті — бо я вже була на війні у Придністровʼї.

Стендап-концерти — це дуже лампова аудиторія на 80–100 людей. А от концерти «Доброго вечора, ми з України» збирали від однієї до двох з половиною тисяч. І як ці люди чекають, щоби їм хоч на годину-дві стало легше. Вони приходять посміятися, поспівати зі своїми улюбленими артистами, просто побути серед українців — у середовищі, де всі їм будуть раді. Коли ти маєш змогу поплакати й посміятися разом, це неймовірно обʼєднує.

Раніше для мене стендап — це коли я прийшла, повеселила людей, пішла додому. Зараз — це не повеселити, а поговорити про те, що усіх стосується. Не тільки жінок, жінок з дітьми, чоловіків, а нас усіх, всю нашу націю, яка розкидана по Європі. Я розумію, що в мене зараз найголовніші концерти в житті. Бо мирний ситий стендап — у минулому. Я до війни ніколи не писала політичного стендапу, але зараз розумію, що можу бути рупором для своєї країни у Європі. Це дуже важливо.

В мене завжди була жорстка й агресивна подача, і зараз, коли я розповідаю зі сцени про війну — це як дві частинки пазла зійшлися. Не можна говорити про війну на спокійному. Взагалі зараз у мене як у людини, як у стендапера, як у волонтера головний двигун — це гнів. Все йде через гнів, але не я одна обурена тим, що зараз відбувається, тому це все доходить до людей.

Ти не можеш жартувати про горе — його дуже багато зараз, і ми маємо навпаки зняти цю нервову напругу. Тому ми можемо жартувати про ворога, про всіх росіян, які підтримують ворога. В мене немає жартів про зраду чи Арестовича, бо я довіряю владі, довіряю нашій країні і дуже вірю, що все скінчиться завдяки ЗСУ, президенту та всім, хто працює на цих тяжких напрямах. Ми воюємо з неадекватами, які не дотримуються жодних правил.

Треба просто вірити. Це коли футбол дивишся і такий: «БЛІН, ТРЕБА Ж БУЛО З ТРЕТЬОГО ФЛАНГУ ЗАЙТИ! НУ КОНЧЕНІ». Тобто команда гравців то кончені, то круті — залежно від того, перемогли вони чи ні. Те саме відбувається і зараз: коли ми перемагаємо, ми круті. А як тільки щось відбувається незрозуміле, всі одразу погані. Але ми не можемо зараз розділятися, ми маємо бути разом, допомагати, волонтерити. Це наша єдина місія у тилу. Тому я жартую тільки про ворога.

Сьогодні я дуже відрізняюся від Наташі Гаріпової з 23 лютого — це дві різні людини. Не знаю, чого від себе очікувати, бо ми зараз усі працюємо на межі своїх можливостей. 80% волонтерів потребують допомоги. У військових є ротація, а волонтери працюють щодня. Це реальна праця, де ти повністю віддаєш себе. В мене це перемішується зі стендапом, і я розумію, що починаю вигорати. Я хочу вірити, що ми вже скоро переможемо, повернемося додому і можна буде взяти собі якусь відпустку. Не обовʼязково їхати кудись — я вже наїздилася: просто побути з собою, зрозуміти, хто ти зараз. Ми всі вже змінилися. В нас буде мирне життя, буде мирний стендап, але ми всі тепер на настороженому.

Антон Тимошенко: «Це вибір росіян, щоб я жартував про їхню смерть»

Не сказав би, що війна якось змінила мій стиль у стендапі. Я і раніше «чорні» жарти любив і дуже багато жартував про політику, тому зараз перебуваю у своєму дискурсі. Просто писати жарти стало набагато важче морально, ніби ти маєш жартувати про війну і одночасно забути про неї або перекручуєш погане в хороше. Ти ж не можеш завжди згадувати Маріуполь і якісь жахи війни, намагаєшся знайти щось смішне й тим самим забуваєш щось погане. «Професійний біполярний розлад» — ось так це зараз виглядає.

Жарти про смерть росіян — це те, що необхідно зараз цьому світу. Росіяни та їхня армія — це новий штам коронавірусу, тому очевидно, що його зупинення призведе до процвітання планети. Це вибір росіян, щоб я жартував про їхню смерть, це не мій вибір. 

Я розмежовую табу в стендапі так: пишу про те, що хоч трішки знаю, маю якийсь особистий досвід. Наприклад, були деякі жарти про Майдан, тому що я брав участь. Про війну на Донбасі майже не жартував, окремо було про футбольні збірні «ЛНР/ДНР», тому що трішки розбираюсь у футболі, а про воєнні якісь штуки — ні. Я там не був, не маю досвіду, і мені важко жартувати про те, чого я не відчув і не знаю — буде якось коряво виглядати. Зараз мені важко жартувати про Маріуполь, я не можу це робити. Табу змінюються залежно від того, який досвід пережив комік. 

Провальні жарти — це частина роботи коміка: виступаєш з матеріалом, що не смішно — викидаєш, а смішне залишаєш. Негативної реакції [на жарти про війну], здається, не було, якийсь там один чи два коментарі можуть проскочити серед 500 гарних, тому я не думаю, що на це варто звертати увагу. Люди приходять на стендап відпочити від війни, але війна триває, тому просто забути про неї важко, краще розсміятися в обличчя своїм ворогам, своїм страхам — їм це подобається. Чудова реакція на жарти про смерть росіян та про майбутнє знищення Росії: можна навіть без жарту розказувати людям свої думки або мрії про її знищення — і вони прекрасно відреагують.

Ще багато років будуть жарти про війну, потім — поствоєнні, потім — переосмислення цих жартів, переосмислення подій, що там буде з Росією відбуватися, взагалі зі світом. У стендапі дуже важливі підсумки, а зараз їх підбити важко. Британська розвідка не знає, чим усе закінчиться — звідки мені знати? Тому завершити свій стендап якоюсь думкою важко, все може змінитися буквально завтра. Немає такого, що хочеться якнайшвидше позбутися воєнних тем у стендапі, — я пишу те, що проживаю, і цей досвід точно не переживеться після завершення війни. Може, я думатиму про ці події до кінця життя.

Ось як я бачу своє стендап-майбутнє: в українців купа грошей після війни, ми робимо концерт, нам приносять купу грошей, ми з коміками заробляємо мільярди гривень. На ці мільярди гривень я відбудовую українські міста і будую нові. Їду з туром у місто, заробляю там купу грошей і будую ще нове місто, куди знов приїжджаю з концертом — і так до нескінченності, поки не об’їду всі міста України, відбудовуючи і смішачи їх. Ще я іноді їжджу по Росії — це гуманітарні тури, де я виступаю українською. І люди, які приходять на мої концерти українською мовою в Росії, мають змогу отримати буханку хліба і склянку води, тому вони вимушені ходити на мої концерти і слухати, як я принижую їхню країну і гідність. Ще я починаю виступати англійською мовою все більше, після війни мене запрошують на «лейт-найт шоу», де я знайомлюся з Ембер Герд, у нас із нею романчик місяців три, потім — розлучення і вона відсуджує в мене будинок у селі Менжинському.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору