«Я тут народилася — тут і помру». Чим живе Запоріжжя, яке стало прифронтовим містом

Про те, що ворог збирається окупувати якомога більше міст на сході України, говорить вже президент України Володимир Зеленський. Запоріжжя — один з індустріальних центрів сходу, тому місцеві не виключають, що рано чи пізно їм таки доведеться відбиватися від окупантів у прямому бою. Проте зараз, поки у місті більш-менш спокійно, містяни активно допомагають одне одному і приймають тих, хто був вимушений покинути дім. Журналістка Заборони Поліна Вернигор побувала у своєму рідному місті та розповідає, чим і як сьогодні живе Запоріжжя.

Десь о 15 годині потяг нарешті довіз мене до Запоріжжя. Вийшла на вокзалі, вдихнула — і не впізнала своє рідне місто. Цю фішку, мабуть, знають всі місцеві: коли приїжджаєш з умовного Львова і робиш перший вдих-видих, розумієш, що ти вдома. Річ у тім, що зазвичай повітря у Запоріжжі доволі специфічне через численні заводи. Але я намагаюся вловити рецепторами до болю знайомий і рідний запах, а його немає: більшість підприємств від початку війни законсервовані.

Запоріжжя — моє рідне місто. Від початку війни я щодня думаю про те, що можу більше його не побачити таким, яким звикла бачити — з красивими старими будинками, величною Хортицею та життям, що, здається, на повну кипить у кожному куточку міста. Адже Запоріжжя розташоване на сході України — там, куди просто зараз стягує свої війська Росія. До того ж в самій області вже чимало окупованих росіянами населених пунктів, а отже, загарбники підбираються всі ближче до мого міста.

Натомість самі запоріжці один за одним запевняють, що просто так місто окупантам не здасться і що Запоріжжя — це Україна, інакше й бути не може. Настрої людей підкріплюються діями: місцеві активно вступають до лав ТрО та ЗСУ, готують коктейлі Молотова та допомагають армії.

Люди в Запоріжжі свідомі — їдучи ввечері центральним проспектом, ви навряд побачите у будинках бодай одне вікно з увімкненим світлом. Увечері суботи тут починається комендантська година, що триває до ранку понеділка. У цей час ви навряд зустрінете на вулиці когось, хто не дотримується правила «сидіти вдома і не висовуватися» — хіба що час від часу біля підʼїздів зʼявляються поодинокі фігури із собаками, але вони маячать там буквально кілька хвилин, після чого повертаються додому.

Про те, що тут не чекають російських «освободітєлєй», свідчать і численні плакати із часом матюкливими посланнями загарбникам. 

Цього разу до Запоріжжя я приїхала по роботі — збирала історії про війну у волонтерському центрі для евакуйованих із гарячих точок Запорізької та Донецької областей. Майже всі мої співрозмовники казали, що не очікували такого теплого прийому від зовсім незнайомих людей. У Запоріжжі дійсно чимало людей сьогодні змінили свою основну роботу на волонтерство. Я провела з ними день, щоб зрозуміти їхню мотивацію.

Де народився, там і згодився

З Артемом Чернявським і Христиною Ножкіною зустрічаємося недалеко від центру Запоріжжя. Артем завантажує у свою машину порційні обіди від ресторану японської їжі та хліб. Сьогодні ми поїдемо розвозити це все нужденним. До війни у пари був онлайн-магазин мобільних аксесуарів. Зараз магазин не працює, але його сторінки у соцмережах функціонують як комунікаційний майданчик для їхнього волонтерства. 

Артем каже, що вони в сімʼї навіть не обговорювали можливості виїжджати із Запоріжжя. У перший день війни вирішили допомагати і доволі швидко зорганізувалися, знайшли потрібні контакти. 

«Я тут народилася — тут і помру. Я сказала цю фразу у перший день війни і продовжую її повторювати, — говорить Христина. — В принципі у нас тут тихо. Ми тут корисні, тому, можливо, наша життєва місія полягає в тому, щоб у цей час допомогти людям, які цього потребують». 

У перші дні війни Артем допомагав копати пісок для барикад на блокпостах у своєму Комунарському районі. Спочатку там зібралося 15 людей, але щогодини інформація про ініціативу поширювалася, тому наступного дня на цій точці працювало вже близько 300 людей. Артем подумав, що рук забагато і йому фактично нема чого там робити.

Тоді пара виклала в інстаграм свого магазину сторіз про те, що вони готові допомагати і шукають можливостей. Згодом хтось написав їм, що воєнний госпіталь потребує допомоги. Спочатку збирали гроші та розвозили медикаменти, потім почали адресно збирати речі для поранених бійців. Далі їм дали прямі контакти військових і хлопець з дівчиною почали покривати їхні потреби. 

На щось дуже дороге, зізнається волонтер, гроші назбирати доволі непросто. Але через інстаграм вони знаходять людей, які можуть допомогти дістати потрібні речі. 

«Українці згуртувалися. Ми цього не очікували, коли публікували перші запити в соцмережах. Допомагати багато хто хоче. У нас машина є, ми мобільні, у будь-який куточок міста можемо швидко дістатися», — пояснює Артем.

За комунікацію в соцмережах відповідає здебільшого Христина. Вона моніторить потреби у допомозі в місцевих телеграм-каналах, відповідає на запити у директі. Потім пара вже прямо телефонує тим, хто готовий віддати речі, або домовляється з ресторанами про доставку обідів, будує маршрут на наступний день і вранці виїжджає.

Паралельно із допомогою армії та шпиталю на сторінку магазину почали надходити запити на ліки від простих запоріжців. Переважно просять знайти ліки проти діабету чи хронічних захворювань. Христина замовляє їх онлайн, щоправда, каже, далеко не все є в наявності. 

«Зараз велика проблема з «L-тироксином» або «Еутироксом». У Запоріжжі його просто немає, а коли раптом завозять, аптеки продають його в рази дорожче. Нині шукаємо, хто б міг, можливо, з Європи возити ці препарати. Ми б, звичайно, розвозили їх тим, хто цього потребує», — пояснює Христина. 

Гроші на всі ці потреби здебільшого донатять підписники в інстаграмі. Найбільше надходження на їхній рахунок, згадує Артем, складало 15 тисяч гривень одним платежем — це переказала подруга, яка починала волонтерити з ними, але потім вирішила вивезти дитину з країни. Багато грошей скидають незнайомі люди, зокрема й з Європи. Але усі донати не покривають запитів, які надходять до Артема та Христини.

Військові, солоденьке і стоматолог

Перший пункт призначення — база, де живуть військові. Сьогодні вони відмовилися від обідів, які їм регулярно привозить пара. «Мабуть, хтось інший вже завіз», — каже Артем. Натомість вояки замовили в Артема пачку розчинної кави та чогось солоденького до чаю. 

Ми вʼїжджаємо на ділянку, що добре охороняється, без проблем: на блокпості вже добре знають автівку Артема. Машина повільно їде територією, Артем комусь дзвонить, щоби нас зустріли. Згодом зупиняємося, до нас підходять двоє молодих хлопців у військовій формі, вітаються. Кілька хвилин Артем про щось із ними говорить, аж раптом один із них підходить до Христини і питається про її зуби. 

Виявилося, минулого разу, коли пара приїжджала, Христина мимохіть згадала, що в неї болить зуб. Військові це запамʼятали. Тепер хлоп у формі диктує номер хорошого стоматолога, який «зробить все якісно, тільки скажи, що від мене». 

Коли виїжджаємо з бази, Христина зізнається, що це дуже приємно: коли допомагаєш людям, вони намагаються якось допомогти тобі. Та й взагалі чудово, що є можливість побудувати якісь дружні звʼязки, які, можливо, залишаться й після війни.

6 банок огірків на 100 людей

Далі їдемо у соціальний центр. Це готель, який переробили на тимчасовий прихисток для тих, хто тікає від війни. Здебільшого люди відпочивають тут кілька днів після важкої дороги з гарячих точок. Але є й такі, що залишаються жити. 

Центр 28 лютого заснували місцеві підприємці. Зараз там живе близько 100 людей. Їх годують, надають гігієнічні засоби та одяг і навіть час від часу влаштовують святкування днів народження. 

«Щодня до нас приходить багато небайдужих людей, волонтерів, які нам допомагають і з їжею, і з медициною, і з одягом. У нас люди мають можливість прийняти гарячий душ і поїсти свіжої гарячої їжі. Багато хто приїжджає з маленькими дітьми — для них тут є різні іграшки, олівці, фломастери. А ще з ними багато бавляться наші волонтери», — розповідає мені співробітник центру Дмитро Білько.

На першому поверсі, навпроти вхідних дверей, висять дитячі малюнки. Дмитро пояснює, що якось оголосив конкурс малюнків із призовою шоколадкою за найкращий. А потім роздав всім шоколадки, щоби ніхто не почувався ображеним. Але в розмові він зізнається, що найбільше його вразив малюнок 4-річного хлопчика, який юний художник назвав «Думки про дім». 

Крім Дмитра в центрі постійно працюють ще четверо людей, а також щодня долучаються різні волонтери. Допомагають і мешканці центру — наприклад, жінки по черзі готують їжу на всіх, прибирають територію або бавляться з дітьми.

Приготувати їжу на 100 людей — задача не з простих. Ті, хто готує сніданок, мають прокинутися о 4 ранку, щоб о 8 всі поснідали. Заходжу на кухню, а там повним ходом жінки готують обід. В меню сьогодні суп, два види каш — гречана та пшенична — і сосиски. Ще є мариновані огірки, яких потрібно 6 банок на раз, щоб кожному було по одній штучці. Іноді жительки центру печуть торти, а час від часу місцеві ресторани привозять туди піцу.

У багатьох кімнатах разом із вимушеними переселенцями живуть їхні тварини. Песиків тут дуже багато. Всі, каже Дмитро, поводяться чемно та не гавкають після комендантської години.

Сам Дмитро до війни працював будівельником, а зараз став помічником керівника центру. Він тісно спілкується з людьми, що прибувають до центру, записує всі їхні потреби і передає їх керівнику, який намагається ці потреби закрити. Найважчим за весь час війни моментом для себе Дмитро називає історію однієї маріупольської дитини, яка приїхала з батьками.

«Привезли босоногу дівчинку, яку довго не могли заспокоїти. Плакала кілька годин, тому що вони з батьками їхали по дорозі, усіяній трупами. Деякі тіла були розчавлені військовою технікою. Через те, що машина була переповнена, у них не було можливості прибрати дитину від вікна, щоб вона цього не бачила. Тоді батьки просили нас залишити світло вночі попри світломаскування, щоб дівчинка не боялася. Дуже шкода її», — згадує чоловік. 

Також Дмитро курує волонтерську допомогу — наприклад, таку, яку надають Артем та Христина. Сьогодні ми привезли в центр одяг та іграшки, які передали волонтерам прості містяни, а також 50 буханок хлібу від місцевих ресторанів. Артем і Христина приїжджають сюди щодня — їх вже добре знають і працівники, і ті, хто живе тут тривалий час. 

Хлібини і пес Атошка

Наступна наша точка — Запорізький професійний торгово-кулінарний ліцей. Коли переступаєш поріг навчального корпусу, відчуваєш дивну суміш запахів випічки і малярної фарби. Через війну тут призупинили заняття, і, користуючись тим, що студентів зараз немає, на першому поверсі почали робити ремонт. 

У їдальні, також розташованій на першому поверсі, печуть рум’яні хлібини. Як пояснює директор навчального закладу Віктор Львов, цим переважно займається педагогічний колектив. Хлібини відправляють у воєнний госпіталь пораненим солдатам або на блокпости.

«Ми працюємо з першого дня війни. Якось одразу зрозуміли, що наша місія — організовувати харчування тих, хто нас захищає. Тому хліб наш випікається з теплом і добротою. З продуктами частково допомагають волонтери, частково дає воєнний госпіталь. Деякі наші працівники збирають кошти, тому щось ми закуповуємо і самі», — говорить Львов. 

Щодня ліцей отримує замовлення, куди скільки хлібин потрібно, і виходячи з цього планує роботу. У середньому, каже директор, виходить від 50 до 70 штук на день.

Ми прощаємося із Віктором Львовим і наостанок він гордо показує стенд із досягненнями студентів. Там є нагороди на будь-який смак — від сертифікатів про рекорд Книги рекордів України до спортивних кубків: «Сподіваюся, скоро нам дозволять поновити навчання, бо дуже пусто тут без наших студентів».