Читаєте зараз
Дедалі більше політикинь обіймають керівні посади. Вони кращі кризові менеджерки, ніж чоловіки? Не розпочинають війни? Чи був би світ безпечнішим з жінками при владі? Відповідаємо на ці (і не тільки) питання. 

Дедалі більше політикинь обіймають керівні посади. Вони кращі кризові менеджерки, ніж чоловіки? Не розпочинають війни? Чи був би світ безпечнішим з жінками при владі? Відповідаємо на ці (і не тільки) питання. 

Elizaveta Pavlenko

Новою прем’єр-міністеркою Великобританії стала Ліз Трасс — і це гарний привід поміркувати про нове бачення ролі жінок-політикинь у турбулентні часи. Чи правда, що вони кращі кризові менеджерки, ніж чоловіки? Якби світом керувало більше прем’єрок і президенток, війн стало б набагато менше? А головні проблеми політикуму — маскулінність і тестостерон — одразу зникнуть, якщо посади обійме більше жінок? Заборона попросила журналістку та політологиню Єлизавету Павленко відповісти на ці питання і пояснити, чи не є ці твердження гендерним міфом. 


В 13 років я мріяла стати президенткою. Ще через 10 здобула освіту політолога. Ні тоді, ні зараз я не думала про те, що на заваді мені може стати така річ, як гендер. Небажання працювати в політиці — можливо, але точно не той факт, що я народилася жінкою. 

Коли я тільки закінчила школу, Гілларі Клінтон боролася на президентських виборах США. Приблизно в той же час прем’єркою Британії була Тереза Мей, а країни Балтії очолювали жінки: Керсті Кальюлайд в Естонії, Далі Грибаускайте у Литві, де політичний топменеджмент наразі складається з жінок (сім з 14 міністрів — жінки, вони ж обіймають такі ключові посади, як прем’єр-міністр і спікер парламенту).

«Я думаю, причина в тому, що в дискусії, яку веде жінка, трохи менше тестостерону, більше вміння слухати та бажання визнавати власні обмеження», — каже чинна прем’єрка Литви Інґріда Шимоніте про перемогу на парламентських виборах партій, очолюваних жінками. 

Станом на 2021 рік 80% Скандинавського регіону і дві з трьох балтійських країн очолювали жінки. Катрін Якобсдоттір з 2017 року є прем’єркою Ісландії, Санна Марін і Метте Фредеріксен — Фінляндії та Данії відповідно. «Залізна» Ерна Солберг правила Норвегією з 2013 до 2021 року. Північний соціалізм працює. Чим це можна пояснити?

Країни Скандинавії першими в Європі почали впроваджувати права жінок на рівні з чоловіками ще в середині 19 століття. Боротьба з гендерними стереотипами там триває майже 200 років. Другим і ключовим чинником активної участі жінок у політиці стало забезпечення соціальних гарантій, як-от надання рівних прав на декретну відпустку обом батькам. В декрет йдуть і матері, і батьки, позбавлені типових патріархальних упереджень.

Країни Балтії, хоч і були під впливом Радянського Союзу, зараз не поступаються прогресивній півночі: ідеологія комунізму, якою б недосконалою вона не була, все ж дозволяла жінкам здобувати освіту та обіймати керівні посади. Експлуатація праці в СРСР не мала гендеру. Естонія, Литва і Латвія використали цей факт на свою користь. 

Жінки-лідери частіше приходять до влади у кризові часи

Так вважає Довіле Якнюнайте, професорка Інституту міжнародних відносин і політичних наук Вільнюського університету. Вона називає цей феномен «скляною скелею»: коли шанси на поразку найвищі, в періоди кризи та спаду, жінки мають більше можливостей отримати лідерські ролі. Метафора скелі полягає в тому, що жінки в подібних ситуаціях ризикують впасти з висоти та зазнати невдачі. Як приклад Якнюнайте наводить литовську партію «Ліберальний рух», яка пройшла в парламент 2020 року. Всі новообрані депутати є чоловіками, в самій партії так само домінують чоловіки. Вікторія Чміліте-Нільсен очолила партію, коли та намагалася вижити після великого корупційного скандалу та розколу. Зараз «Ліберальний рух» поступово реабілітується: партія пройшла у парламент, зайнявши 13 місць, та входить до правлячої коаліції.

На думку політологині, жінки — хороші кризові менеджерки, які не бояться викликів. Але така думка виключає чинник індивідуалізму: кожна людина незалежно від статі може (або не може) бути хорошим лідером в кризові часи. Гендер, на жаль чи на щастя, не надає додаткових навичок у розв’язанні проблем.

«Якби більше жінок було при владі, світ знав би набагато менше воєн»

Ці слова Барака Обами цитують все частіше в часи політичного і воєнного напруження. «Було б менше воєн, більше турботи про дітей, а також загальне покращення рівня життя», — так звучить повне висловлювання експрезидента США.

Ця феміністична, на перший погляд, ремарка насправді транслює класичні стереотипи на кшталт «жінки мають бути турботливими і неконфліктними». Цю тезу звели до більш конформної і менш суперечливої, але це не робить її правдивою.

Американські дослідниці Ебігейл С. Пост та Пароміта Сел перевірили цю тезу буквально за місяць до того, як її висловив Обама у 2019-му. Проаналізувавши дані про стать лідерів, залучених у збройні конфлікти, вони прийшли до висновку, що чоловіки більш схильні до прийняття мирних рішень, аніж жінки. Справа у стереотипах: жінок досі називають «слабкою статтю», а в політиці — і особливо у часи війни — вони як лідери мають демонструвати силу. Тому, згідно з дослідженнями, жінки на високих владних посадах — як-от президентки чи прем’єр-міністерки — схильні вдаватися до ескалації збройних конфліктів.

Серед прикладів дослідження: високопоставлені чиновниці з Державного Департаменту США Джин Кіркпатрік, Мадлен Олбрайт, Кондоліза Райс і Гілларі Клінтон, які виступали за більш агресивну зовнішню політику, ніж їхні колеги-чоловіки.

Очікувана від жінок спроможність «знаходити компроміс» в часи війни сприймається як подвійна слабкість. На першому рівні — через втрату позицій, адже компроміс по своїй суті не може бути виграшним для жодної зі сторін; на другому — через потаємну віру в нездатність жінок бути сильними лідерами. 

У 1984 році Джеральдін Ферраро, перша кандидатка на пост віцепрезидента США, отримувала під час дебатів упереджені запитання: «Чи вважаєте ви, що у Радянського Союзу може виникнути спокуса скористатися вами, тому що ви жінка?». Пізніше в ефірі програми Meet the Press ведучі сумнівалися, «чи достатньо сильна Ферраро для того, щоб натиснути на ядерну кнопку». Ці слова ілюструють досі поширений стереотип: чоловіки більш підготовлені до розв’язання питань національної безпеки, аніж жінки.

Схильність до ескалації воєнних дій корелює з посадами, які обіймають жінки. У законодавчій владі вони схильні пропонувати і приймати більш мирні закони, аніж чоловіки, а також скорочувати витрати на оборону. А от жінки у виконавчій владі — навпаки, інакше суспільство визначає їх як некомпетентних. До такого висновку прийшли політологи Майкл Кох та Сара Фултон, проаналізувавши 22 усталені демократії між 1970-м і 2000 роками. 

Гендерні упередження у більшості людей неусвідомлені: вони сформовані вихованням, оточенням та попкультурою. Якщо дитина бачить на екрані телевізора виключно чоловіків на політичних посадах, з часом вона буде асоціювати політичну сферу з цим гендером. Саме такі упередження принесли поразку Гілларі Клінтон у 2016 році, змусивши виборців напівсвідомо поставити галочку навпроти імені її опонента. 

На рівні зовнішньої політики гендерні стереотипи лиш підсилюються. Якщо в межах країни з розвиненою демократією жінки відчувають себе комфортно на політичних посадах, то за одним столом з лідерами авторитарних режимів, які забезпечують свою владу пригніченням меншин (в тому числі жінок), — навряд. 

Згідно з тим же дослідженням Пост та Сел 2019 року, жінки на 17% частіше, ніж їхні колеги-чоловіки, стикаються з загрозами з боку міжнародних опонентів. Отже, жінки частіше й активніше використовують військову силу, аби подолати зовнішні загрози. Але це не робить жінок більш жорстокими — вони використовують військові дії не лише для захисту інтересів своєї країни, а й для боротьби з гендерними стереотипами. 

Політика Гілларі Клінтон — гарний приклад цього. Окрім гендерних упереджень, велику роль у її поразці зіграла «войовничість», яка бентежила багатьох демократичних виборців. У 2002 році Гілларі проголосувала за введення американських військ в Ірак (пізніше вона назвала це помилкою). Як Перша леді вона зіграла більшу роль, аніж заведено вважати, у військовому втручанні США на Балканах, в Іраку та Косово — принаймні, так стверджують журналісти The Wasington Post. На посту держсекретарки Гілларі також виступала за втручання в Лівію. Тому 2016 року багато американських громадян, які потенційно віддали б свій голос за кандидатку від демократів, проігнорували вибори, аргументуючи це відсутністю достойних кандидатів. 

Твердження Обами могло б бути вірним тільки в гендерно збалансованому світі, вільному від упереджень. 

Що говорить гендерна філософія?

Перелічені вище дослідження суперечать ідеям радикальних феміністок. Одним з тверджень цієї течії фемінізму є те, що зло світової історії — таке як колоніалізм, рабство, війни, — з’явилося через одержимість чоловіків силою та владою. Радикальні феміністки натомість пропонують матріархат — систему, в якій жінки домінують в політичних інститутах та займають головні ролі в суспільстві. 

Феміністка другої хвилі Філіс Чеслер навіть відкидає думку про рівність в суспільстві, а заразом і необхідність призначати чоловіків на керівні посади. Аргументи? Жінкам краще вдається керувати публічними та соціальними інститутами. «Не слід підтримувати рівність з чоловіками», — пише вона в книзі «Жінки та божевілля». Позбавити чоловіків права обирати та бути обраними, поставивши їх на місце жінок XIX століття? Дійсно радикальний підхід.

Він частково ґрунтується на численних психологічних і біохімічних дослідженнях, які доводять, що чоловіки більш схильні до проявів агресії та застосування сили через вищий рівень тестостерону. Але це не робить жінок зовсім не конфліктними — вони просто надають перевагу непрямим формам агресії, як-от визначення військової стратегії. 

Боудіки XX століття

Розглянемо кілька історичних прикладів рішучості лідерів-жінок. Індіра Ґанді, перша прем’єр-міністерка Індії, захищала інтереси своєї країни військовим шляхом. В результаті громадянської війни за незалежність Бангладеш до Індії прибули біженці, створивши соціальну кризу. Тому її пріоритетом було якнайшвидше розв’язання конфлікту. Ґанді поставила ультиматум: вона розпочне війну проти Пакистану, якщо той не звільнить Бангладеш. «Ця жінка думає, що зможе налякати мене, але я відмовляюся це приймати», — казав президент Пакистану, не сприймаючи загрози всерйоз. Індія розбила армію Пакистану за 13 днів.

Ще один приклад — Голда Меїр, прем’єрка Ізраїлю, яка вступила у Війну Судного дня проти коаліції арабських країн — у війні загинуло близько 2800 ізраїльських громадян. І, звісно, Маргарет Тетчер. В 1982 році вона розпочала збройний конфлікт з Аргентиною у відповідь на провокації останньої. Війну жодна сторона не оголошувала. Радше, це була «спецоперація» — як це заведено називати зараз — за контроль Фолклендських островів. «Поразка? Я не знаю значення цього слова», — говорила Тетчер. Британія виграла у військовому конфлікті, який відбувався за 13 тисяч кілометрів від Лондону. 

Усіх помітних жінок у британській політиці так чи інакше порівнюють із Тетчер. Ліз Трасс — не виключення. Вона не менш рішуча за першу прем’єрку, а колеги характеризують Ліз як імпульсивну керівницю. Як і її попередник Борис Джонсон, вона відома своїми різкими висловлюваннями. Наприклад, Трасс «готова застосувати ядерну зброю» в разі необхідності; вона також рішуче налаштована «забезпечити поразку Путіна».

Британія зараз — найбільший чирлідер України серед великих політичних гравців. Різкість нової прем’єрки Британії до вподоби українцям, які ще до призначення були готові прозвати її Лізою Трассюк (за аналогією з другом України Борисом Джонсонюком). Втім, шанси, що уряд Трасс збільшить військову підтримку України, зовсім малі: з настанням холодів їх щодня знищують ціни на газ та електроенергію, які для пересічних британців зростуть на 80%. Тому першочерговим завданням уряду Трасс буде запобігання соціальній кризі.

Життя і смерть маскулінізму

Пересічні виборці в Європі і далеко за її межами досі бачать на чолі держави саме чоловіків. Недавнє (і не дуже втішне) опитування українців довело, що запит на «сильну руку» зростає — люди хочуть бачити сильного і дещо авторитарного лідера країни. Важко уявити жінку, яка б відповідала таким уявленням. Та ця історія притаманна не лише Україні, яка в часи війни готова поступитись демократією. Згадайте, як італійці захоплювались Владіміром Путіним до 24 лютого, або ж як американці обрали жорсткого та контроверсійного Трампа замість послідовної Клінтон.

Чоловіки-політики втілюють традиційні уявлення суспільства, згідно з якими батько є главою сім’ї. Патріархальні цінності продовжують жити в свідомості виборців і визначають, хто може займатися політикою, а хто — ні. До чого це може призвести? До системної політичної і соціальної кризи, яка вже трапилася у США. Білі чоловіки з Верховного Суду вирішили позбавити жінок права на аборт. Політична влада надала їм змогу контролювати тіла і життя 167 мільйонів американських громадянок. В країнах Північної Європи, де жінки найбільше в світі представлені в органах влади, така ситуація видається неможливою.

До того як говорити про смерть маскулінізму (тут я маю на увазі домінування чоловіків у полі публічної політики), варто усвідомити, що досягнення гендерної рівності можливе тільки за сотню років. А фраза «Майбутнє за жінками», яку Гілларі Клінтон виголошувала під час своєї історичної президентської гонки, свідчить не стільки про прогрес фемінізму, скільки про теперішню, але лише теперішню, перевагу чоловіків — як мінімум у світі політики.

Репрезентація жінок у політиці необхідна, щоб краще представляти склад суспільства. Так працює демократія. Так підвищується ефективність держави як інституту. Сучасна політична адженда сконцентрована на тому, щоб збалансувати владу між жінками та чоловіками, тим самим рятуючи демократію, яка у 2022 році опинилася під серйозною загрозою. Тому нових жінок-лідерів ми будемо бачити все частіше. 

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору