Читаєте зараз
Десятки українських медикинь з Маріуполя опинилися в полоні. Рідні не знали про їх долю кілька місяців. Ось їх історії

Десятки українських медикинь з Маріуполя опинилися в полоні. Рідні не знали про їх долю кілька місяців. Ось їх історії

hromadske
Маріупольські медикині в полоні: що відомо?

Наприкінці квітня в російському телеграм-каналі, де зібрані фото українських полонених і загиблих військових, зʼявилися фото десятків жінок. Жодних імен і прізвищ — лише номери. Автор каналу писав, що жінки на фото «українські військові», які «зробили правильний вибір». В Україні на фото, опубліковані пропагандистами, увагу звернули тільки в липні, коли вони раптово потрапили на очі родичам зниклих медикинь з Маріуполя. Їх близькі кілька місяців не знали нічого про їх долю, коли тепер стало ясно — жінки в полоні. Журналістка hromadske Леся Пиняк поговорила з рідними полонених медикинь і дізналася, якими були ці місяці.


«Хочу, щоби діти вчилися. Я вас люблю. Їдь, я повернуся», — після цих слів чоловік замовкає. Вони були останніми, які маріуполець В’ячеслав Зубов почув від своєї дружини Олени, медсестри хірургічного відділення 555-го військового шпиталю. 12 квітня її разом з іншими медиками маріупольської медустанови росіяни взяли у полон.

«3 квітня повідомлення від Олени нам з донькою прийшли одночасно. Їй вона написала: «Бережіть тата, допомагайте йому». На той момент було таке враження, ніби це її прощальний лист», — опанувавши емоції, В’ячеслав продовжує нашу розмову. 

Рідні полонених медиків 555-го шпиталю розповідають одну й ту саму історію. Напередодні 24 лютого когось не відпустили зі зміни, когось раптово викликали на роботу, хтось телефонував із лікарні: «Почалася війна, зберіть мені речі та привезіть до шпиталю». Далі — раз на кілька днів короткі дзвінки або повідомлення, потім відсутність будь-якого зв’язку, приліт перших бомб на лікарню, прихисток у бомбосховищах на заводі імені Ілліча та «Азовсталі». А далі — полон. За попередніми даними, Росія утримує понад сотню військових медиків, сімдесят із них — працівники 555-го шпиталю. Однак насправді ця цифра може бути значно більшою.

«Оля зараз на операції, розмовляти не може»

Востаннє В’ячеслав Зубов бачив дружину 21 лютого. У перший день повномасштабної війни Олена була на роботі. Зателефонувала вдосвіта 24-го, попросила привезти їй речі. Далі коротко розповідала телефоном, що в лікарні багато поранених, медики працюють 24/7. Чоловік хотів чекати на повернення дружини вдома, але вона наполягла на тому, щоби вивезти з міста молодших дітей. У Зубових їх троє: двоє неповнолітніх синів і доросла донька, яка мешкає окремо.

У середині березня, на 21-й день війни, росіяни вперше кинули бомбу на шпиталь. Вона влучила у хірургічне відділення. Тоді частина медиків шпиталю разом із пораненими військовими перебралися на «Азовсталь» та завод імені Ілліча.

«Звідти дзвінків від дружини не було зовсім. З чужого номера телефону надходили лише короткі повідомлення о 2–3 ночі про те, що з Оленою «все добре, жива-здорова», — розповідає В’ячеслав. Останнє повідомлення, схоже на прощання, надійшло від дружини 3 квітня, а 12-го родина дізналася: Олена, ймовірно, в полоні.

У маріупольця Вадима Шаповалова історія схожа. Його дружина Ольга — колега Олени, також медсестра хірургічного відділення 555-го шпиталю. 23 лютого Ольга повернулася зі зміни додому, склала речі та вирішила занести їх на роботу. «Казала: «Щось мені неспокійно», — згадує чоловік. А вже після півночі її викликали до шпиталю. 

Вадим розповідає, що зв’язок із дружиною був лише чотири дні. «Першого березня зв’язок був через подругу Сашу. Вона брала слухавку і говорила: «Оля зараз на операції, на жаль, розмовляти вона не може». Тож я лиш переказав їй привіт і загалом дізнався, як у неї справи», — каже чоловік. Після того, як у будинок Шаповалових влучила російська бомба, Вадим перейшов до сусідського підвалу.

Інформації про дружину не мав жодної. Не знав про те, що шпиталь зруйнували, що медичний персонал перейшов на комбінат імені Ілліча і що звідти медики потрапили в полон. Про все довідався аж 24 квітня: «Коли донька вивозила мене з Маріуполя, перше, що я в неї запитав, — де мама. Вона спочатку промовчала. Згодом сказала: «Не хвилюйся, з мамою все добре, вона жива, але в полоні».

«Якщо пекло десь є на землі, то воно було в Маріуполі»

16 липня 2022 року 555-й маріупольський військовий шпиталь ЗСУ мав відзначати свою першу річницю. Його заснували на базі 61-го мобільного шпиталю. Поранених на околицях міста бійців доставляли насамперед сюди. Тут військові лікарі надавали їм першу медичну допомогу.

Так було до 24 лютого. Але після повномасштабного вторгнення потік поранених зріс у рази, а сам шпиталь опинився в оточенні росіян. 

Військова лікарка Валентина Зубко працювала у поліклініці при 555-му шпиталі.

«Ще до прильоту бомб медики виходили вночі в місто і діставали необхідні медикаменти, як лише могли, — пригадує Олена, мама Валентини. — Донька мені казала: «А що мені, мамо, робити, якщо він [поранений військовий] лежить, просить зробити хоч щось, аби йому не боліло».

Після 24 лютого донька додому вже не поверталася. І на зв’язок виходила рідко. 

«Надсилала повідомлення, що все нормально, — говорить Олена. — Ну яке «нормально», якщо там вже летіли бомби, там уже було пекло. Якщо воно десь і є на землі, то це в Маріуполі». 

Поліклініка була останньою частиною шпиталю, куди прилетіли бомби.

Три місяці на підтвердження статусу полоненого

У квітні в одному з російських телеграм-каналів опублікували фотографії полонених жінок, серед яких Вадим, В’ячеслав та Олена впізнали своїх рідних. Так вони отримали підтвердження, що їхні рідні живі та в полоні у росіян. 

Олена починає плакати, коли згадує, як дізналася, що донька в полоні. Фото з російського телеграм-каналу їй скинули однокурсниці Валі. Ні з військкомату, ні з інших держустанов з Оленою ніхто не зв’язався. Інформацію про своїх дружин самостійно шукали й Валентин із В’ячеславом. 

«За законом, якщо людина потрапляє в полон, командир частини має подати командуванню рапорт про таку ситуацію. Далі його передають до військкомату, розташованого за місцем проживання сім’ї цієї людини. Потім впродовж семи днів необхідно сповістити про це рідних. Але цього не було зроблено», — пояснює Андрій Кривцов.

Дружина його молодшого брата, медикиня Олена Кривцова, серед 70 полонених росіянами медиків 555-го шпиталю. 

Нині Андрій робить все для їхнього порятунку. Впродовж трьох місяців він добивався підтвердження статусу своєї родички. «Кілька днів тому я отримав документ, що російська сторона підтвердила через Червоний Хрест, що вони утримують її», — каже Кривцов.

За його словами, підтвердження про полон мають вже більшість родичів медиків 555-го шпиталю. Але й досі є ті, що його не отримали. 

«Це вже скільки минуло — 3,5 місяці? Ми мовчимо, чекаємо, але нічого не змінюється. Люди, які просто рятували людські життя, виходить, зараз покинуті напризволяще. Ніхто не знає, де вони, як почуваються. Ми не можемо з ними зв’язатися. Скільки ще нам чекати? — запитує В’ячеслав Зубов, чоловік полоненої медикині Олени. — Не знаю, правильно ми робимо чи ні, але ми намагаємося усіх наших жінок врятувати».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій