Донбас, пандемія та біблія української фотографії: огляд фотокниг напередодні фестивалю BOOK CHAMPIONS WEEKEND

28-29 серпня в Києві відбудеться фестиваль артбуків, коміксів і книжкових експериментів BOOK CHAMPIONS WEEKEND, організований видавництвом IST Publishing в просторі Kooperativ. У його рамках пройдуть воркшопи, дискусії, ярмарок, вечірка і портфоліо-рев’ю — детальна програма доступна на сайті організаторів. Заборона виступає інформаційним партнером BOOK CHAMPIONS WEEKEND — як і організатори, ми прагнемо розвивати спільноту книжкових колекціонерів, видавців, письменників, авторів і цінителів коміксів.

Спеціально для BOOK CHAMPIONS WEEKEND Редакція Заборони попросила дослідників сучасної фотографії та творців артбуків скласти список найцікавіших фотокниг і видань художників, які варто придбати собі в колекцію.

Антуан д’Агата — автор, чиї виставки проходять у найбільш знакових артпросторах світу. А ще він робить власні фотокниги, видаючи їх переважно власним коштом. Так, у 2021 році Антуан надрукував 900 примірників своєї нової фотокниги «Вірус», що стала відповіддю художника на пандемію. Книга на 800 сторінок спрямована на те, щоби наблизити нас до відчуття надлишкового масштабу хвороби та людських страждань. Д’Агата знімав на тепловізор, тому більшість його фотографій передають жовтогарячий колір — колір людського тепла

Артбук художниці Каті Лесів, яка працює з різними медіумами, зокрема з фотографією та графікою, складається з фото, зроблених авторкою впродовж кількох днів. Вона фіксує життя півоній: бутони розпускаються, перетворюються на квітки, в’януть. Але один бутон робить це із запізненням. І як би перша півонія не хотіла призупинити процес та зрівнятись із другою, у неї нічого не виходить. Діалог між бутонами завершується у той момент, коли зів’яла квітка вже просто нічого не відповідає тій, що все ще квітне. Це витончена метафора про завершення, про наше (не)вміння завершувати процеси та приймати те, чому настав кінець. Вперше я цей артбук побачила 2019 року на груповій виставці «(Ре)контексти. Історії» у Малій галереї Мистецького Арсеналу.

Ця фотокнижка — пронизлива візуальна історія, що розгортається через серію чорно-білих портретів, які 1999 року зробив Олександр Чекменьов. Вони були створені у психіатричній лікарні в Овручі та вже стали класикою сучасної української фотографії. Видання формально поділене на дві частини: із жіночими та з чоловічими портретами. Кожна та кожен з портретованих тримає в руці лілію, яка концептуально пов’язує всі зображення. Особливо щемливий той факт, що лілія на знімках — це прозаїчна штучна квітка, яку можна придбати у кіоску чи на ринку, що саме по собі несе за собою певний набір конотацій.

Артбук зібрав під однією мінімалістичною обкладинкою документацію групової виставки, що фокусується на двох важливих складових сучасності: інтенсивності переживань і зв’язків між людьми та тим, як вони змінюються під впливом діджиталізації й логіки ринкових механізмів. Мої улюблені — перша й остання сторінки артбуку, на яких надруковано список з назвами пісень про кохання. Цей плейлист (під тією ж назвою, що й книжка) можна знайти на Spotify.

Це книжка-каталог, від перегляду якого виникає стійке відчуття, що у руках я тримаю щось більше за книгу. Все-таки це художнє висловлювання, артбук. Це видання про 1800 книжок, які свідомо вийшли із міжнародної книжкової торгівлі і відмовляються від використання міжнародного номера ISBN. Ця книжка-реєстр ставить цікаві питання про значення самвидавів у XXI столітті, зокрема питання про те, коли артбук як такий можна вважати виданим. Мені подобається, як про це міркує Лукас Мелкейн, художник, який працює на межі різних дисциплін: «От ви пишете новелу й лишаєте її на лавці в парку. Чи вважається вона опублікованою? Гаразд, — ви друкуєте 1000 копій цієї новели та лишаєте їх на 1000 лавках у парках. Як щодо цього? А якщо видавець купує у вас права на видання новели, розповсюджує її у книжкових мережах, але буквально ніхто не купує жодного примірника? Як ми можемо визначити момент, коли новела опублікована?»

Чудова фотокнига, у якій автор досліджує український міський простір та його міфологію. Меланхолійно-прекрасна й медитативна, вона змушує нас забути, що ми дивимося на Київ та щодня самі стикаємось із цим простором. Аж не віриться, що вона повністю зроблена в Україні — настільки хороша.

Must have для всіх, хто цікавиться фотографією загалом та сучасною українською фотографію зокрема. 3 кілограми відібраної фотографії: 57 фотографів, 82 фотопроєкти та серії, 600 сторінок. Обов’язкова книга для кожного українського фотографа.

Фотокнига, яка вийшла в світ 10 років тому й одразу стала класикою української фотографії, але водночас не втрачає актуальності й досі. «Донбас» Олександра Чекменьова — це візуальне дослідження рідного для фотографа регіону періоду 1994 – 2011 років, зосереджене на шахтарях. Але фотокнига не лише про вугілля — вона про дуже особливе ставлення до життя.

На мій смак, найкраща з чотирьох фотокниг харківського фотографа Міші Педана. Автор занурився у свій фотоархів Харкова кінця 80-х років 20 років по тому. Уже у Швеції, після багатьох років життя там, він видав книгу «Кінець прекрасної епохи», яка дає нам змогу побачити буденне життя людей у Радянському Союзі.

Яскраві, барвисті, іронічні світлини, зроблені впродовж 1970 – 2000 років тандемом харківських фотографів — Віктором та Сергієм Кочетовими, батьком та сином. Вони створили впізнаваний стиль бачення навколишнього світу, довівши популярну в харківській фотографії традицію «луриків» до її естетичних меж. На превеликий жаль, цього року Віктор Кочетов пішов з життя.

Не колекціоную фотокниги чи альбоми — це букіністичний фетиш, до якого я байдужа. Але мені цікаво в моменті погортати видання, порозглядати наповнення книги чи навіть піймати тактильне задоволення від якості друку. Якщо ж певне видання затримується у моїй домашній бібліотеці, то частіше як джерело візуальної й текстової інформації, яка необхідна мені в роботі. Ще й тому у мене немає улюблених фотокниг, але є тематичні збірки, які слугують референсами до певних ідей чи проєктів. Приміром, в роботі над першим номером журналу Saliut про українських фотографок я шукала натхнення у фотоальбомах американських, європейських та світових фотографок.

Загалом фотографічна практика Нан Голдін — мій візуальний орієнтир. Вона міцно тримається здатності камери ловити мить і карбувати спогад. У цьому виданні представлені роботи різних періодів і серій, що дозволяє бігло ознайомитися зі стилем й настроєм художньої практики фотографки. Цікаво також, що як лауреатці The Hasselblad Award 2007 премію їй вручав лауреат The Hasselblad Award 2000 року, фотограф Борис Михайлов. І саме небажанням прикрашати реальність ці автори дуже схожі між собою.

Це каталог виставки британської фотографки, художниці та кінорежисерки Сем Тейлор-Джонсон (до заміжжя Сем Тейлор-Вуд), однієї із представниць Young British Artist. Каталог, певно що, не замінить перегляду виставки, адже і двоканальні інсталяції, і масштабний показ фотографій справляють значно яскравіше враження, аніж лампове ліниве переглядання каталогу. Але задоволення від цього каталогу підкреслене у кінематографічних і настроєвих фотографіях Сем Тейлор-Джонсон. Такі фотографії парами на розвороті наче щораз розповідають нову історію.

Навіть складно назвати це видання фотокнигою — радше колекційним екземпляром збірки фотографій литовської фотографки Віолети Бубеліте, де 50 знімків надруковані на окремих аркушах, розміщені у подарунковому футлярі, доповнені окремим буклетом і текстами про практику авторки. Як ексклюзивний подарунок до такого раритетного видання — авторський віддрук фотографії 1989 року, підписаний фотографкою. Це одна з колекційних фотокниг моєї бібліотеки, яку я отримала в подарунок від упорядника та куратора Даріуса Вайчекаускаса на резиденції Спілки фотографів Литви у Клайпеді. До цього видання я повертаюсь часто — дуже круто воно оформлене та зроблене.

Українське видавництво «Родовід» спочатку заінтригувало і надрукувало тревелоги української фотографки та журналістки Софії Яблонської-Уден — а згодом видало вражаючу фотокнигу «Теура», де опубліковані світлини навколосвітньої подорожі Яблонської у 1930-ті роки крізь азійські країни, Океанію, Марокко та інші далекі береги. Мене шокувало це видання. Я геть не очікувала такого унікального й не екзотизуючого фотопогляду галичанки на острівні народи, такої сміливості й рішучості, кінематографічного бачення життя і загалом інтелектуальної візуальної культури.

А ця фотокнига полонила мене своїми візуальними пустотами. У них буквально провалюєшся очима. Свою серію про Україну німецька художниця Йоанна Діль знімала в синагогах, поруйнованих і перепланованих радянською владою на оцтові заводи, автомайстерні чи навіть в’язниці. Ця серія наче показує інакший підхід до зчитування локальної естетики й культури. Проте це також одна з тих фотокниг, які я несповна можу осягнути, бо контекстні коментарі до тих місць дав Юрій Андрухович і супровідні тексти оформлені німецькою, якою я, на жаль, не володію.