Читаєте зараз
«Дивлюся на сусідні будинки й не розумію, чому влучило саме в мій. Це не заздрість, а розпач». Заборона відвідала зруйновані села на півночі — ось історії пенсіонерок, які живуть біля уламків своїх домівок

«Дивлюся на сусідні будинки й не розумію, чому влучило саме в мій. Це не заздрість, а розпач». Заборона відвідала зруйновані села на півночі — ось історії пенсіонерок, які живуть біля уламків своїх домівок

Polina Vernyhor

За різними підрахунками, від 2,4 до 4,4 мільйона українців залишилися без житла. Після деокупації до зруйнованих вщент домівок особливо часто повертається старше покоління. Заборона поїхала у Київську та Чернігівську області та розповідає чотири історії пенсіонерок, які після деокупації повернулися на попелище.


Надія, 76 років

Новоселівка, Чернігівська область

На початку нас сильно обстрілювали. У перші дні березня в село зайшли росіяни. Обстріли продовжувалися. Як не вийду на город — все у шифері, уламках, снарядах. 

14 березня я виїхала з Новоселівки — через постійні вибухи жити тут було неможливо. Кажуть, що хати не стало 13 березня, але це було пізніше, бо коли я їхала, мій будинок був ще цілим. Корову мою вбило уламками, курей також перебило.

Я не знаю, що саме сюди прилетіло, але зараз на місці будинку попелище і стіни. Все згоріло. Ось моя швейна машинка, ось вилки, ложки, каструлі, консервація — все валяється обвуглене.

Ми переїхали в цей будинок, коли син пішов у перший клас. Зараз вже йому 52 роки. От рахуйте, 45 років ми тут жили. Все було: веранда, кухня, стільки посуду, горище. Я, коли дізналася, що всього цього немає, думала, що з розуму зійду. 

Відбудувати будинок неможливо: треба все зносити і ставити новий. Це дорого — на мою пенсію навіть кімнатку не побудуєш. Я ніколи ні в кого нічого не просила, а зараз вимушена благати, щоб мені відбудували дім. Зараз я живу в модульному містечку, яке встановили у селі іноземні волонтери. Не дуже комфортно, але жити можна.

Зараз провалений фундамент будинку потроху заростає травою і польовими квітами. Життя продовжується, але не у мене. Я дивлюся на цілі сусідні будинки й не розумію, чому влучило саме в мій. Це не заздрість, а, скоріше, розпач. 

Ірина, 65 років

Мощун, Київська область

Вранці 24 лютого прямо над нашою хатою пролетіли вертольоти на Гостомель, але ми ще не знали, що це російські; ще тоді буква «V» була незнайома. Через декілька хвилин, коли почалися постріли і вибухи, ми зрозуміли, що це ворожі. 

Евакуювалися 9 березня, під шаленими обстрілами. Десь 15 березня будинок знищили. Тут було пʼять мін. Ми порахували, коли повернулися — від кожної були воронки та уламки.

Ми жили у двоповерховому будинку. Джакузі, басейн, хороший паркет, нова кухня. Тут був паркан, садок. Гарний, добрий будинок. Все згоріло. Згорів 300-річний дуб, дуже шкода його.

Коли ми вже виїхали, я побачила фотографію будинку з супутника. Я плакала три місяці без перерви. Мої родичі, у яких ми жили, сварилися на мене через це, тому я чекала, поки вони підуть на роботу, щоб плакати, скільки хочу. Ну а потім заплакали психологи, які до мене приходили.

Ми з чоловіком повернулися сюди рік тому. Вся ділянка була в камінні. Трошки стін залишалося, чоловік штовхнув їх ногою і вони завалилися. 

Ми приходимо сюди щодня, бо любимо цей клаптик землі. Чоловік мене втішає, каже: «Ну не плач, побудую я тобі новий будиночок, все у тебе буде». Але ніколи не повернеш фотографій моєї мами, тата, перші фотографії моїх дітей, альбоми. Я це все збирала. Я мріяла зробити краєзнавчий музей, у мене вже було 300 експонатів — вишиті сорочки, рушники XIX сторіччя з різних регіонів України. Згоріла велика бібліотека, згоріли книжки моїх дітей, їхні малюнки. Це не повернеш.

Олена Хорошева, 63 роки 

Бакланова Муравійка, Чернігівська область

Ми жили на Донеччині, у місті Кіровське — зараз воно називається Хрестівка. Восени 2014 року, коли почалися бойові дії, ми з чоловіком виїхали до Чернігова. У мене мати росіянка, зі Смоленська. Батько — білорус. А я все життя прожила в Україні. Якби мої батьки дізналися про війну, вони, напевно, в труні б уже перевернулися.

Згодом вирішили брати на виплат будинок у Баклановій Муравійці. Виплачували кредит десь три роки. Ми приїхали сюди, а нам кажуть: «Чого ви в Росію не поїхали?» А чого я там не бачила? Я тут виросла, 60 років на Україні. Не та мати, що народила, а та, що виховувала. 

14 березня біля будинку прилетів снаряд — уламками пробило дах. Волонтери вивозили нас під обстрілами. Нас привезли у Ковчин — невелике село на Чернігівщині. Туди звезли багато наших односельців. Там я зустріла сусіда. Він сказав, що не хотів нам ввечері перед сном говорити, але нашої хати більше немає. Виявилося, що за три дні після того, як ми виїхали, будинок обстріляли. Два прямих попадання. 

Валентина, 75 років

Мощун, Київська область

Ми жили тут втрьох: я, донька та онука. 4 березня я відправила з села доньку з онукою, бо тут вже була жесть: снаряди, вийти з погреба було фактично неможливо. 

Але дуже хотілося їсти, тому 6 числа я таки вирішила піти на літню кухню, спекти собі картоплі. Тільки відкрила двері на кухню, як пролунав вибух. Мене привалило уламками та склом. Я впала. Дуже боліла голова, вуха. 

Стала підійматися, схопилася за голову і побігла в погріб. Я навіть не бачила, у якому стані подвірʼя. Здавалося, всередині голови щось лопне. У погребі я просто впала на картоплю і лежала так, доки не прибігли сусіди. 

«А ти бачила, що у дворі?» — Питають. Ні, не бачила. Ворота вилетіли в одну секунду. Біля погреба стояла машина, снаряд влучив в неї, вона загорілася, як папіросний папір. Мене, по суті, машина і врятувала, бо стримала вибухову хвилю.

Повернулася я сюди у червні минулого року. Тут не було нічого: ні хвіртки, ні паркана. Погріб обгорів — якби мене звідти не вивезли, я б уже не вийшла. Цілим залишився хозблок, то я в ньому місяць сиділа без світла і газу. 

Потім волонтери поставили модульний вагончик. Всередині 16 метрів — маленька кухня, туалет, два ліжка. Ми тут живемо утрьох. Матрац на підлогу для внучки клали. Коли світло є, я води нагрію, пляшки під ковдру кину — дві години можна витримати [холод]. А вже коли по вісім-дванадцять годин не було світла, це, звісно, важкувато. 

Коли мене питають, чим мені можна допомогти, я кажу: ви уявляєте, що мені треба все, абсолютно все? Від того життя залишилися тільки кредити за ремонт. 

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій