«Я почав дивитися на все як на компʼютерну гру, яку треба пройти»: як підліток фільмував війну в Маріуполі

Владислав Пʼятін-Пономаренко пробув в окупованому росіянами Маріуполі 75 днів. Хлопець щодня фіксував на камеру наслідки «русского міра» у рідному місті.

З відзнятих кадрів він змонтував фільм «Imagine war», який вперше був показаний на Documenta 15 у Касселі та є частиною проєкту «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей». Однойменна виставка вже другий рік подорожує світом, аби привернути увагу міжнародної спільноти до подій в Україні. Експозиція та демонстрація фільму Владислава вже відбулися в Нідерландах, Німеччині, Франції, Україні та США.

«Я хотів, щоб через ці кадри люди могли хоч якось відчути все, що коїлося з нами в Маріуполі», — каже Владислав Пʼятін-Пономаренко. Далі — його розповідь про пережите під час облоги міста.

Я з лівого берега Маріуполя. Навчався в школі, потім у коледжі, відвідував театральні студії. В мене є молодший брат, який народився 13 червня 2014 року, у день звільнення Маріуполя від росіян.

Ми жили повноцінною родиною, часто всі разом їздили на відпочинок. Моя мама працювала в коледжі, а батько — на заводі Ілліча. До війни я жив звичайним життям хлопця зі своїми мріями та планами.

Маріуполь за кілька днів до повномасштабного вторгнення

Напередодні повномасштабного вторгнення у мене був доволі цікавий і водночас складний період. Я відчував, що стаю дорослішим, переосмислював багато питань, які турбували мене в підлітковому віці, я б сказав, ставав більш зрілим ментально.

З одного боку, я маю купу друзів, оточення, і ми нещодавно повернулися з перших гастролей — їздили ставити виставу «Тіні незабутих предків». І в цю пору нового життя, коли ми з друзями вже відкрили аматорську кіностудію, планували зняти фільм про екологію міста, я раптово захворів на коронавірус, і моя бабуся потрапила до лікарні.

З карантину вийшов десь 19–20 лютого. Хотів щось робити, щось планував… Але при цьому відчував, що війна таки може трапитись. Тоді про це багато говорили в інфопросторі. 22 лютого ми з друзями ще гуляли біля блокпостів на околиці міста, прогнозуючи можливі події.

А 23 лютого ввечері я з другом поїхав до кінотеатру. Ми говорили про бабусю, яка лежала у лікарні на апараті штучного дихання. Тоді наша увага була зосереджена на стані її здоровʼя. Я дуже за неї переживав. Того дня я навіть не встиг лягти спати, як о 3-й годині ночі все почалося…

Початок знімання документального фільму

Навпроти мого дому був Будинок молоді. Саме його я бачив щоранку з вікна після пробудження. Насправді це звичайна панельна будівля, де жили звичайні маріупольці. Вдома на карантині я часто дивився на нього — писав нотатки.

Тож тригером для знімання фільму стало якраз влучання у цю будівлю: тоді, 25 лютого, від неї просто відвалилася стіна. Це найперші кадри мого фільму. Був шок, стрес, сльози, вечори в підвалах… Ми намагалися вибратись в центральні райони: ще було відчуття, що все буде як 2014 року — швидко і ненадовго.

В якийсь момент я почав дивитись на все, що відбувається, як на компʼютерну гру, яку треба пройти, аби просто вижити. Тоді страх притупився і стало трохи легше.

Фільм знімав на усе, що було під рукою. Спершу це була стара камера: тато любив на неї знімати життя родини, і це стало нашою традицією. Кожні два місяці він випускав «Хроніки Пʼятіних», тож у нас багато дисків. І ми продовжували знімати на цю камеру, поки її можна було заряджати. Потім знімали на телефони, поки й вони були заряджені, а вже потім — на камеру лептопа.

Переглянути «Imagine war» можна тут.

Життя без електроенергії й води в Маріуполі та переломний момент

Водопостачання вимкнули у перший день повномасштабного вторгнення, світло зникло наступного ж дня. З 26 лютого не було і газопостачання. Перші три дні були найскладнішими для виживання. Але повторюся: було відчуття, що ми у 2014 році, і це ненадовго. Тоді теж були відключення, спливали якісь дитячі спогади… Допоміг досвід батьків, які були трохи підготовлені. 

Ми спускали воду з батарей і бойлера, а для технічного використання брали дощову воду.

Востаннє інтернет був 2 березня. Тоді ми ще бачили правдиву інформацію, а не чули її з чиїхось вуст. До 7 березня ми могли зловити звʼязок на кнопковий телефон і дзвонити на «Київстар», а після того ніякої інформації вже не було. Було лише багато чуток.

У нас ловило радіо з рашистським Соловйовим. Потім уже сарафанним радіо сусіди почали казати різні речі: кацапи взяли Одесу, будемо капітулювати й тому подібне.

Усвідомлення реальної ситуації відбулося тільки 3 березня. Я пішов взяти хліба — це був останній робочий день магазину. Тоді ще пройшовся до коледжу подивитись, що там. І в цей момент почався сильний обстріл будинку поруч. Це був інтернат — не знаю, чому туди стріляли, але обстріл був потужний. Ракетами, навіть не «Градом». І тоді стало зрозуміло, що це не те, що було 10 років тому. Ми вже не мали змоги виходити в місто, і разом з сусідами намагалися знайти їжу, приносили з дому, у кого що було, і ділили.

7 березня снаряд влучив і в наш дім. Ми спустилися в підвал і почалося вже підземне життя.

У пошуках води

У фільмі Владислава є кадри, де вони з татом йдуть на околицю міста у пошуку криниці з водою.

Це було у квітні — перші дні, як ми піднялися з підвалу. Це моя найулюбленіша частина фільму, бо вона передає весь той апокаліпсис, в якому ми жили. Ми вийшли — води ніде не було, звідусіль спущена вже. Ми дізналися, що недалеко від міста є криничка, куди по воду їдуть люди з усіх районів.

Коли ми вийшли з підвалу, я був шокований: ще нещодавно в цих будівлях кипіло життя, в парку ми збиралися з друзями… І тут ти йдеш і бачиш просто груду металу та бетону з трупами. Саме в цих кадрах показується вся кровожерливість війни, сутність росіян і те, що вони зробили з містом.

До цього я ніколи не бачив мертвих людей, не був на похоронах. Це було страшно. Але в той момент, коли кожні 5 метрів лежить труп чи частини тіла, воно вже не лякало.

На криничку ми ходили кожні два дні, набирали по пʼять баклажок на людину. Навіть при гарній підготовці я б не підняв одразу таку кількість баклажок, але на фоні стресу це не здавалося важким. Тоді я часто згадував творчість Шевченка, його вірш «Мені тринадцятий минало…» Бо ми сиділи на пагорбі біля криниці, їли твердий хліб, літаки літали, поруч була локація росіян, які обстрілювали місто… Раніше я читав про те, як 200 років тому московити приходили на нашу землю — і так само зараз ми сидимо на випаленій ними землі.

Найважчий день окупації 

27 березня. Зранку українські військові відступили з позиції у нашому мікрорайоні й готувалися, що зайдуть кацапи. Того дня померла моя папуга, ввечері згоріла квартира моєї бабусі, і вночі зайшли росіяни. Це, з одного боку, був жахливий день, а з іншого — роковий. Це був День театру. 

Стало зрозуміло, що таке війна, і що життя не буде. Зрозуміло, що ми в окупації ворогом. Я ридав весь день на фоні цих подій, розумів, що інфантильна молодість, життя студента закінчились. Що життя розділилося на «до» та «після». 

Все моє життя бабуся була для мене чимось святим. Її всі любили й знали. Вона весь час була в лікарні, до останнього. Ми могли її відвідувати, пропонували шалені гроші, щоб нам дали машину або її забрали звідти, але ніхто не хотів. Батьки ходили пішки до неї, а лікарня була якраз біля «Азовсталі», де була гаряча точка. І щоразу я бачив через вікно, як страшно там було. В лікарню були прильоти, бабуся перебувала на штучному диханні, але її воля і жага до життя врятували її, коли вимкнули світло і генератори. 

15 березня, коли батьки востаннє ходили до бабусі в лікарню, вони повернулися всі червоні від стресу й мама сказала, що більше вони не можуть ходити туди. Батьки потрапили під страшний обстріл. 

У лікарні за бабусею та іншими пацієнтами доглядав лікар, не памʼятаю його імʼя. На жаль, він загинув — знаю, що посмертно отримав Героя України. Він справді був героєм. І бабуся після того, як лікар помер, коли закінчилась їжа, задихала без апарату самостійно. Просто тому, що треба було виживати. 

Бабуся пішла на поправку. Зараз з нею все добре. 

Владиславу вдалося евакуюватися з Маріуполя. Зараз хлопець живе та навчається в Ірландії, де вже зняв свій другий фільм, працюючи з українською громадою. Він каже, що режисура документальних і художніх фільмів та загалом мистецтво — це те, що дозволяє йому бути вільним і давати щось цьому світу, розповідати історії й через мистецтво надихати. Як каже Владислав, «якщо математику ми вивчаємо з підручника, то науку про життя — з мистецтва».

Виставку «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей» презентували у Вашингтоні 8 липня, у день масованої ракетної атаки на Київ, Дніпро, Кривий Ріг, в результаті якої було пошкоджено близько 100 обʼєктів, в тому числі дитячу лікарню для онкохворих «Охматдит». Серед почесних гостей, які відвідали подію, був спікер Верховної Ради України Руслан Стефанчук та американський військовий Шон ОʼМеллі, який відвідував Україну і воював на її боці. Він зачитав уривок зі «Щоденника» ще одного героя проєкту з Маріуполя — Єгора Кравцова.