Читаєте зараз
«Від вибухів на мені лопались броніки». Історія нацгвардійця про оборону Маріуполя, облогу «Азовсталі» та полон в Оленівці

«Від вибухів на мені лопались броніки». Історія нацгвардійця про оборону Маріуполя, облогу «Азовсталі» та полон в Оленівці

Iryna Oliinyk

Дмитро Морозов — молодший сержант Національної гвардії України, який народився в передмісті Маріуполя й став на захист міста на початку російського вторгнення. Він не раз був на межі життя та смерті, пройшов оборону «Азовсталі», Оленівку, пережив знущання і загибелі близьких. Він утратив друзів, брата й тещу, і тільки козацький дух та очікування побачення з дружиною й сином давали йому сили продовжувати протистояти окупанту, вижити та повернутися з російського полону.   

Редакторка Заборони Ірина Олійник поспілкувалася з військовим після звільнення з Оленівки. Ось його неймовірна історія від першої особи. 


Перші дні повномасштабки в Маріуполі

Я родом із селища Сартана, що поруч з Маріуполем. У 2018 році пішов служити в Національну гвардію за контрактом, був молодшим сержантом, доки нас усіх не застала велика війна. З лютого 2022 року я разом з іншими побратимами на «Азовсталі» захищав Маріуполь. 

Війна все ж таки для мене почалася ще 2014 року, а не 24 лютого, адже моє селище Сартана було прифронтовим. Памʼятаю, як у 2015 році у двір до сусідів прилетів снаряд — дім зруйновано, загинула дуже близька мені людина. Тобто ми бачили, що насправді відбувалося. І я вирішив піти боронити Україну.

Коли почалось повномасштабне вторгнення РФ, я перебував у лікарні Маріуполя на лівому березі, у мене виявили коронавірус. Сина тоді теж госпіталізували й саме на 24 лютого запланували операцію, яку так і не вдалося зробити. Мені подзвонив командир, але, звісно, ніхто не розумів, що відбуватиметься в Маріуполі. Я поїхав додому та забрав документи, якісь речі. Дружину з дитиною відвіз до її батьків у місті, а сам по тривозі прибув до місця дислокації своєї військової частини. Спочатку ми мали обороняти частину, а вже 25 лютого надійшов наказ передислокуватися й перевезти всю частину в «Азовсталь», де буде наша база та штаб.

Читати більше новин в Telegram

Кожен підрозділ мав своє завдання. Когось одразу відправили на околиці міста для оборони Маріуполя. А я та інші водії доставляли їжу й необхідне спорядження. Ще ми допомагали цивільним у місті: їздили по бункерах, укриттях та привозили воду, паливо, теплі речі, а також молоко для маленьких дітей. Ми пересувалися під постійними обстрілами, але так було потрібно. Поки ми мали молоко, я забігав у бункери й кричав: «У кого маленьке дитя, підходьте!» — особисто давав кожній матусі по кілька пакунків. Тобто ми намагалися забезпечувати найнеобхіднішим.

Найважче було бачити, як росіяни обстрілювали місто, а люди під ворожим вогнем ішли вулицями з маленькими дітьми та не ховалися. Я зупинявся і кричав: «Не ходіть, тікайте, ховайтеся десь!» А коли наступного дня йдеш і бачиш, як тіла вбитих просто лежать посеред вулиць, біля будинків… Хтось виходив, щоб приготувати їжу на вогнищі, — туди прилітало. Росіяни не цілились по військових, а просто робили хаос по цілому місту, обстрілюючи всі будівлі. Просто знищували місто, щоб… Я починаю це згадувати — і мене трусить…

Мої дружина та син весь час перебували в укритті кінотеатру «Савона». Я зміг побачити їх лише двічі. Востаннє спробував прорватися до кінотеатру, але потрапив під обстріл: ворог уже тоді окупував проспект Будівельників у центрі міста. Мобільний звʼязок тоді теж зник, близько місяця я взагалі не знав, що з моєю сімʼєю. На позиції на лівому березі біля одного приміщення можна було зловити звʼязок, але туди прилітало кожні п’ять хвилин. Тільки хочу вийти — прилітає, але я ризикнув та вийшов на те місце. Коли набрав номер дружини, пішли гудки — і я відчув полегшення: якщо в неї є звʼязок, значить, вона не в Маріуполі. Дружина підняла трубку й сказала: «Я в Дніпрі». Це була остання розмова з нею.  

Другий день народження Дмитра: оточення в будівлі «Нафтогазу»

Під час оборони Маріуполя я дістав з десяток контузій: на позиціях, під час виконання бойових завдань, у службовому транспорті й коли ремонтував якусь автівку. Постійно щось прилітало. На мені броніки лопались, вибухи були надзвичайно потужні. Через це досі чую шум і дзвін. 

У березні в мене був фактично другий день народження. Стався дуже важкий контактний бій з росіянами. Окупанти тоді оточили будівлю (на лівому березі міста, як повертати на Калинівку), де перебував мій підрозділ. Там ми мали просто спостерігати та корегувати хлопців — як на спостережному пункті. І росіяни прямо з танка почали гатити по будівлі «Нафтогазу». Нам пощастило, що конструкція була дуже міцна, стіни з товстого шару бетону. Тоді нам вдалося дати відсіч окупантам, маючи лише автомати та гранати. Запамʼяталося, як кілька з них зайшли в будівлю і кричали українською: «Яцик, Яцик, свої!».

Пам’ятаю: йде бій, усе в диму, горить, і ти не розумієш спочатку, хто вони. А потім я бачу білі пов’язки в них на ногах та починаю відстрілюватись. Вони намагаються заховатися від пострілів і по коридору забігають у кімнату… І в цей момент російський танк вистрілює по своїх же, снаряд влучає в приміщення з росіянами — і вони просто вилітають звідти.

Окупантів було набагато більше: приблизно 20 росіян на одного українського військового. Спочатку на штурм ішли солдати без бронежилетів, так зване «м’ясо». Тобто вони намагалися нас задавити кількістю. Ми так протримались цілий день, але пригадую, що в нас розрядилася рація, опівночі ми змогли її ввімкнути востаннє й передати побратимам, що будемо виходити. І це врятувало. Нас було семеро, закінчувалися набої, кожен мав по два магазини, а один мій побратим узагалі лишився без автомата — тільки пара гранат. Самостійно ми б не змогли довго стримувати росіян, але в будь-якому разі наш підрозділ бився б до останнього. Це міг бути наш останній бій, якби наступного дня не прийшли наші побратими. Хлопці влаштували вогневе прикриття, поки ми звідти виходили. Всі семеро, включно зі мною, вижили після оточення. 

Облога «Азовсталі»: обстріли, побут, дружба

На «Азовсталі» ми спали по дві-три години: лягали о 3-й ночі, а вставали о 5-й ранку. І вже о 7-й ранку кожного дня окупанти влаштовували обстріл з літаків та кораблів. Щодоби постійні обстріли й прильоти, було багато поранених і постійне відчуття, що ти в пастці й нічого не можеш зробити. 

«Азовсталь» — це величезна промислова територія. Тобто це місто в місті, площа якого понад 20 кілометрів. Ми тримали оборону по всій території, щоб ворог не пройшов з жодного боку. Цей завод побудований ще до Другої світової війни, тож був дуже добре укріплений: на території розташовувались великі підземні бункери, близько чотирьох поверхів донизу. Знаєте, скільки «Азовсталь» узяв на себе ударів? З одного боку, гадаю, дуже добре, що саме на завод летіло стільки ворожих снарядів, а не по всій Україні. Завод «Азовсталь» став щитом Маріуполя та всієї країни. Неможливо порахувати, скільки ворог скидав заборонених фосфорних бомб, снарядів та ракет, щоб узяти його.

Я весь час читав молитву «Отче наш». Ти не знаєш, куди воно прилетить: у тебе, у твій бункер чи в інший. І кожен день, і кожну ніч ти не можеш спати, тому що тривога. Ти маєш надіти каску, бронік — і чекати, просто чекати. 

Попри обстріли, всі хлопці виходили й виконували свої обов’язки, ризикуючи життям. Було багато вбитих та поранених, але ми все одно стояли та тримали позиції. Я дістав серйозне поранення і в якийсь момент просто не міг виходити.

За час оборони Маріуполя я отримав два поранення. Спершу мені в ногу влучив осколок, його так і не дістали. Потім на одній із позицій російський танк поцілив у будівлю, де я перебував. Мені пощастило залишитись живим, але я дістав сильну контузію й поранення спини. Я ледь ходив, побратими мене витягли та відвезли на територію заводу в бункер «Желізяка», там був госпіталь. Медикам окрема подяка, особливо хірургу Герасименку Євгенові Петровичу. Він став моїм дуже близьким другом, тепер дружимо сім’ями. Медики врятували дуже багато життів, їх доправляли на гелікоптері вже до оточеного Маріуполя. Вони оперували без інструментів, просто канцелярськими ножами або іншими інструментами, які знаходили на заводі. 

Коли ми тримали оборону на «Азовсталі», військові все ділили порівну, тому їжі та води вистачало всім. Усі їли один раз на день, всього потрошку. В шпиталі мене, пораненого, одразу нагодували, дали більше води, щоб я міг скупатися; інший військовослужбовець подарував мені зубну щітку і пасту. Я чистив зуби хвилин сорок. Тобто це була необхідна підтримка.

Оленівка: російський полон

Коли ми виходили з заводу, нам казали, що ми йдемо не в полон, а нас прийме третя сторона. Нас тоді виводив Червоний Хрест. [Після виходу українських військових з території заводу в Міжнародному комітеті Червоного Хреста заявили, що не гарантували безпеку українських військовополонених, а лише сприяли безпечному виходу учасників бойових дій із «Азовсталі» в координації зі сторонами конфлікту.] І представники організації казали брати з собою їжу, інструменти та необхідні речі, тому що для нас буде спеціальне поселення, де Червоний Хрест надаватиме медичну допомогу й необхідну підтримку. Всі запаси їжі та води, яких нам би вистачило ще на місяць, виносили просто в руки ворогу й складали в російські КамАЗи. Потім, звісно, нас посадили в автобуси, обшукали й відібрали всі речі. Я проковтнув флешку з телефона, щоб її не забрали в мене. Там були мої сімейні фотографії. Це була моя пам’ять, ворог і так забрав у мене все — і дім, і рідних. 

Нас відвезли в колонію в Оленівці на окупованій території Донецької області. Дві доби ми чекали в автобусі під в’язницею. Була величезна кількість людей з «Азовсталі»: перед прийняттям у колонію кожного військового ще раз роздягали, обшукували. У мене в сумці був антисептик та шкарпетки — усе забрали. 

Нас поселили в бараки, розраховані на 200 людей, однак у кожному перебувало по більш як 600. Ми спали просто на бетонній підлозі, ніяких умов не було. Нас могли погодувати о 3:00 або дати сніданок під вечір.  

Через три з половиною місяці, я так десь пригадую, мені стало зле. Нічого не міг їсти, просто лежав овочем, а хлопці відносили до туалету. Пролежав два тижні, робив лише ковток води. В одному бараці зі мною був той самий хірург Євген Герасименко. Він звертався до командування колонії та наполягав, щоб мене забрала швидка — я був у такому стані, що міг померти. І мене забрали до лікарні в Донецьку, зробили там операцію. Потім перевезли до лікарні № 15. Прийшли російські лікарі, так би мовити, перевірити мене. Вони прибрали дренажі, які допомагали виводити гній після операції. Наступного дня мені стало погано: температура, знову не можу їсти, почався абсцес. Дякувати Богові, що мене знову відправили в хірургію. Після операції медсестра сказала: «Діма, ще два дні — і тебе не було б».

Через півтора місяця мене знову відправили в Оленівку та підселили в камеру, яка була розрахована на шістьох, а по факту там сиділо близько 30 людей. Лікар сказав, що на відновлення знадобиться три місяці. Мені потрібні були пробіотики, вітаміни, але знов потрапив у ці жахливі умови: погана вода, яку нам привозили з річки, а на те, щоб поїсти, давали одну хвилину, — зазвичай це була дуже гаряча каша щойно з печі. Ти постійно голодний і змушений їсти цей кип’яток, тому в усіх колишніх полонених вся слизова обпалена. У мене досі проблеми зі шлунком: спазми в кишках. Зі столової змушували йти навприсядки — постійні знущання. Нас обзивали мразотою та нелюдами.

Кожного ранку о шостій нам вмикали гімн РФ, і ми мали стояти на вулиці й слухати це. Була проблема з туалетом, тому що людей загалом 600, а туалет — один на всіх: на вулиці, старий і забитий. Потім хлопці зробили кілька, але все одно було недостатньо. Я вставав о пʼятій ранку та робив зарядку, обливався холодною водою.

Теракт в Оленівці: свідчення очевидця

Щодня росіяни стріляли з «Градів» у напрямку Мар’їнки. Всі військовополонені бачили, куди ці снаряди вистрілювали. І в ніч, коли стався теракт в Оленівці, ці «Гради» просто біля вікон стріляли в іншому напрямку: не в бік Мар’їнки, а в напрямку Донецька. Я добре памʼятаю вихід «Градів» — і вибух, знову вихід «Градів» — і ще один вибух. Потім я почув крики: було зрозуміло, що щось горить. Мій барак розташовувався поряд, на відстані не більше як 50 метрів від того приміщення, куди припав удар. Незрозуміло, що саме туди прилетіло, чи вибух був зсередини, але я думаю, що росіяни підлаштували все так, щоб використати «Гради» як прикриття, щоб відвернути нашу увагу.

Шокувало те, що барак, де стався теракт, раніше був незаселений нашими бійцями — там було всіляке приладдя та інструменти. І за місяць до теракту керівництво колонії почало забирати хлопців з кожного бараку, щоб розчистити те приміщення та обладнати під проживання. За день до вибуху цього бараку туди перевели наших хлопців з «Азову».

Я вірю в те, що ворог буде притягнутий до відповідальності за теракт і відповідатиме за всі злочини, які росіяни вчиняли в Україні. Скільки вони забрали життів! Вони вбили мого брата і матір моєї дружини. 

Оленівська колонія і чай з гілочок

Я пробув у полоні близько шести місяців. Єдине, що нам допомагало там триматися, — це наша вечірня традиція чаювання. Ми з хлопцями зробили кипʼятильник з двох дротів та військових жетонів. Ці дроти підʼєднували до розетки й отак кип’ятили воду. Це було небезпечно: інколи з розетки йшли іскри, і наш імпровізований кипʼятильник виходив з ладу, а чай ставав чорного кольору. Зазвичай на це чаювання збиралося вісім людей. Перші два-три тижні полону ми заварювали чай, який залишився з Маріуполя. Чай закінчився, а звичка залишилась: я просив хлопців, які виходили працювати на території колонії, приносити мені гілочки з ялинок, вишень та інших фруктових дерев. Я заварював жменьку цих гілочок і готував чай. Вода вбирала смак фруктових дерев, колір ставав більш насиченим, виходило дві-три банки чаю. Ввечері ми сідали в коло біля невеликого столика й просто говорили про життя та родини, це нам допомагало відволікатися. Але будь-яка розмова все одно закінчувалась спогадами про їжу, адже організм завжди хотів їсти. Було приємно попити цей чудо-чай, на душі ставало краще. У полоні ми зблизились один з одним і дотепер дружимо родинами. Чекаємо на друзів з нашого кола, які ще досі в полоні.

Обмін у Василівці та реабілітація

Під час полону я ставив собі запитання: як усе буде, коли опинимося на великій землі (так ми називали повернення в Україну)? Додому я повернутися не зможу, бо його в мене, як у мільйонів українців, забрали окупанти.

Восени 2022 року нас обміняли у Василівці на Запоріжжі. Везли дві доби, попередньо росіяни замотали всім військовим очі та руки клейкою стрічкою. Коли ми нарешті опинилися на підконтрольній українській території, не було ніякого відчуття, що я вільний, адже організм, мабуть, ще не розумів, що я в безпеці. І коли ми вже сіли в автобус і нас відвезли за кілька кілометрів від місця обміну, де чекали волонтери та командири підрозділів, тоді я зрозумів: жах полону нарешті позаду. 

В Україні я проходив тривале лікування, мене прооперували, а потім почалася реабілітація. Після госпіталю найбільшу підтримку мені надала громадська організація «Серце Азовсталі». Через проблеми зі спиною та хребтом я продовжую лікування за кордоном, де проходжу курс із реабілітологом. Мій лікар сказав, що зробить усе, що в його силах, щоб повернути мене до повноцінного життя.

Читати більше новин в Telegram

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій