Журнал «Грішниця»: як він з’явився і навіщо потрібен - Заборона
Читаєте зараз
Еротична «Грішниця». Фотографка Julie Poly випустила новий журнал — ми поговорили з нею про повернення до витоків друкованих видань 90-х

Еротична «Грішниця». Фотографка Julie Poly випустила новий журнал — ми поговорили з нею про повернення до витоків друкованих видань 90-х

Журнал «Грішниця»: как он появился и зачем нужен

В Україні з’явився новий еротичний журнал «Грішниця», перший випуск якого вийшов у червні цього року. Його засновниця і кураторка — фотографка Julie Poly (Юлія Полященко), яка минулого року видала книгу про «Укрзалізницю». Той, хто очікує всередині побачити щось на зразок Playboy, буде розчарований. Це художній проєкт про чуттєвість, сприйняття тіла і теми сексуальності в суспільстві. Журналістка та арткритикиня Оксана Семеник поспілкувалася з Юлею про відродження друкованих журналів й інтересу до еротики та майбутнє «Грішниці».


Навіщо потрібні еротичні журнали

«Грішниця» дивує своїми розмірами: набагато більша від звичайного журнального формату, ближче до обсягів газети. Тираж усього 500 примірників, а по хаотичній верстці видно, що читати уважно зін зовсім не обов’язково. Можна розглядати окремі роботи художників або спробувати скласти з цієї каруселі на 32 сторінки один наратив.

grishnytsiya - <b>Еротична «Грішниця».</b> Фотографка Julie Poly випустила новий журнал — ми поговорили з нею про повернення до витоків друкованих видань 90-х - Заборона

Якщо і називати «Грішницю» еротичним журналом, то тільки в іронічному ключі. Занадто штучними здаються питання від читачів і відповіді від психолога, кросворд на навколосексуальну тематику, гороскоп про особисте життя і пошук знайомств за ніком в інстаграмі. Заголовки яскраві, іноді їх неможливо прочитати через шрифти. Тема першого номера — містика і символізм. Зін відкриває група 665 — вуличні художники, які малюють не так еротичні зображення, як «еротичне в буднях» — пишних жінок, які не соромляться відвертих нарядів у публічному просторі, розслаблених нудисток на пляжі або псевдорекламу масажу. Роботи не викликають збудження або збентеження: вони такі ж нешкідливі, як ілюстрації в дитячих книгах. Напевно, річ у спокійних усміхнених обличчях.

Роботи Kinder Album «Чоловік схожий на чоловіка» дуже смішні й комічні: діалоги між жінкою і токсичним чоловіком, який користується дівчиною і постійно з неї іронізує. Наприклад: «Як тобі мій купальник? — Нормально. Не страшно одну на море відпускати». Характерно, що дівчина на ілюстраціях завжди роздягнена, а чоловік у капелюсі. Адже жінка часто опиняється в ролі «обслуги» чоловіка: сексуально, емоційно, в домашній роботі («Я тільки поїм і піду додому»). А до чоловіка і його зовнішнього вигляду не може бути жодних запитань, адже той завжди головний, найкращий і його потрібно берегти, навіть якщо він мудак.

Фотокомікс Олени Іванової та Віки Довгадзе зроблений у стилі еротичних картинок початку ХХ століття: чорно-білі розмиті зображення з естетикою окультизму. Модель Надя продає свою душу дияволиці, щоб стати успішною, натомість повинна віддаватися їй у будь-який час. Фетишистська історія з БДСМ-практиками насправді сумна, якщо заглиблюватися в смисли. Моделі дійсно готові на все заради роботи і слави, і часто вони стикаються з насильством.

«Під час роботи над зіном я дізналася про багатьох талановитих молодих художників, з якими хотіла б співпрацювати в майбутньому. Для дебютного номера нам потрібно було вибрати певну кількість, щоб вмістити роботи на 32 сторінках. Я вибирала їх виключно за своїми відчуттями і вподобаннями в той момент», — говорить Юля. В зін увійшли роботи Ніни Мурашкіної, Нікіти Гудзовського, Лізи Жданової, Гоші Бабанського і фотографії самої Julie Poly.

Юля каже, що теж надихалася газетою про секс «Пан+Пані», харківським еротичним журналом «Симона», «Піковою дамою» і навіть журналом для підлітків Cool Girl. «Я вивчала друковані видання 1990-х і 2000-х під час підготовки до роботи над зіном. Хтось згадає, що в ті часи публікацій такого характеру була величезна кількість. Їх видавали постійно, в різних форматах і з різним ступенем цензурування. Але сьогодні таких майже не залишилося, особливо в Україні. Важливо зазначити, що «Грішниця» не класичний еротичний журнал. Він передусім фокусується на зображенні теми за допомогою художніх робіт. Тому візуальна мова зіну точно відрізняється від типових газет і журналів», — розповідає Юля.

Першим українським еротичним журналом прийнято вважати «Лель» — українськомовний журнал про кохання, який виходив з 1992-го до 2003 року. Він був дуже популярним — і в ньому не тільки говорили про секс. Всередині були інтерв’ю з музикантами та іншими культурними діячами, переклади текстів та літературні дослідження на кшталт «Сороміцькі пісні у записках Тараса Шевченка». Ще там були карикатури, іронічні розповіді і реклама, пов’язана не лише з сексом. Наприклад, університету культури Поплавського, зараз це — Київський національний університет культури і мистецтва.

Майже одночасно з журналом у Тернополі з’явилася газета «Пан+Пані», спочатку з тиражем в обсязі 30 тисяч, а через кілька років — 290 тисяч. У газеті багато писали про сексуальні проблеми, друкували листи читачів про їхній еротичний досвід і взагалі намагалися просвітлити народ.

«Існують об’єктивні і суб’єктивні передумови популярності «Пан+Пані», — говорив головний редактор Володимир Андріїшин. — Дійсно, політика гласності була реальною. Стало можливим видавати й писати про все. В СРСР не було масової еротичної літератури. І звичайно, були люди, які цікавилися інтимними темами».

Юля вважає, що такі видання знову набувають популярності в постінтернетний період. Все циклічно: раніше журнали мали попит, потім більшість медіа пішла в діджитал, а зараз художники виконують роботи на тему онлайну, але у фізичному форматі. Справді, за останні роки з’явилося кілька нових друкованих журналів або спеціальні видання: наприклад, журнал про українську фотографію Saliut від видавництва «Основи», збірник текстів від онлайн-медіа Your Art, журнал «ПОТОП» про музику, журнал про український дизайн від Telegraph Design і Projector та інші. Саме тому для «Грішниці» обрали формат зіну — невеликого друкованого видання на 32 сторінки, який можна прочитати за 10 хвилин.

Про шлях до фотографії та інтерес до еротики

Про Julie Poly багато хто дізнався після виходу книги Ukrzaliznytsia. До цього вона публікувалася в міжнародних виданнях, таких як Vogue, Dazed & Confused, i-D.

«Укрзалізниця» — велика книга з гротескними постановними та документальними фотографіями: весілля у вагоні-ресторані, циркові акробатки й молоді солдати, яскраві бабусі з картатими сумками. Все, що ми любимо і ненавидимо в подорожах поїздами! Ця книга — особистий досвід і спогади Юлії. Після школи вона хотіла вступити в художню академію, але батьки наполягли на Національному університеті залізничного транспорту. Під час навчання Юлі запропонували пройти практику на позиції провідниці, і вона ціле літо їздила залізницями України.

Більшість світлин у книзі теж мають еротичну енергетику, яку Юля продовжує у «Грішниці»: «Це зумовлено не лише моїм особистим сприйняттям, а й специфікою подорожей в українських поїздах. Для мене це — досить еротичний процес. Майже ніде у світі ви не знайдете плацкартних вагонів, у яких напівоголені люди подорожують разом. Пасажири в поїздах зазвичай переодягаються в щось зручніше, змінюють міське взуття на тапки або босоніж лежать на верхніх полицях, вечеряють і випивають у тісних купе. На час подорожі мимоволі стираються поняття приватності й особистих кордонів — якщо проаналізувати, то в таких поїздках точно є інтимність і часом еротичний підтекст», — вважає фотографка.

Саме після видання книги у неї з’явилася ідея випустити журнал. «У часи, коли світ все глибше занурюється в цифрову реальність, друковане видання, фізична копія, стає більш цінним продуктом, перетворюється на предмет колекціонування. Завжди приємніше розглядати фотографії або картини наживо, точно так само, як і читати тексти або взаємодіяти з журналом, розгадуючи кросворд або судоку безпосередньо на папері», — говорить Юля.

Тема еротики цікавить Юлю з самого дитинства. Якщо подумати, то часто в дитячих і підліткових іграх є еротичний підтекст. Наприклад, фотографка згадує гру «Киць-брись-няв». Це групова гра, в якій ведучий вибирає одного з учасників і пропонує йому взаємодіяти з іншими, запитуючи: «Киць?» Якщо гравець відповідає «брись», то ведучий переходить далі до наступного гравця, а якщо той відповів «няв», то ведучий запитує: «Який колір?» Гравець називає колір і розвертається до всіх. Кожен колір щось символізує. Наприклад, червоний — потрібно поцілуватися, білий — усамітнитися тощо.

«Мені здається, зацікавленість різноманітними сексуальними експериментами можна помітити у всіх із самого раннього віку: ми постійно здобуваємо новий досвід, пізнаємо себе та інших через різноманітні ігри. Від невинної «Киць-брись-няв» і більш безсоромної шкільної «пляшечки» до провокаційного «дурня» на роздягання в юнацтві. Це нормальний процес сексуального розвитку кожної людини. Я як художниця можу висловлювати свої думки і досвід через роботи. У зрілому віці ми всі також продовжуємо набувати якогось досвіду, наші погляди трансформуються й розширюються — все це я транслюю у своїй практиці. Тема еротики точно менш табуйована тепер — ми живемо в прогресивний час, коли все стрімко змінюється. Проте мені здається, що забобони й упередження щодо різних речей, зокрема еротичних, залишатимуться завжди. Але таке ставлення — виключно вибір кожного, який залежить від виховання, оточення, переконань та іншого», — міркує Юля.

«Грішниця» виходитиме двічі на рік. Вона залишається еротичним виданням, але з різним наповненням, а візуальна мова в кожному номері буде відрізнятися від попередніх. «Мені не хочеться прив’язуватися до чогось конкретного — навпаки, хотілося б відповідати духу часу, на злобу дня як дизайном, так і темами, роботами, які з’являться в номерах».

Сподобався матеріал?

Підримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору