Читаєте зараз
Евакуація з Києва: наше життя помістилося у дві валізи

Евакуація з Києва: наше життя помістилося у дві валізи

Katerina Sergatskova
Evacuation

Рано-вранці 24 лютого президент Росії Володимир Путін почав бомбити українські міста. Я крізь сон почула, як десь неподалік мого будинку в Києві спрацювала система ППО. Це був найгірший ранок у житті українських громадян.

Потім почалися ракетні обстріли та «Гради». Тепер кожен день для українців — це кошмар. Російські вертольоти висаджують десанти у передмісті, вриваються до домівок мирних жителів, руйнують танками житлові будинки, стріляють по лікарнях та дитячих будинках. У магазинах закінчується хліб та молоко, в аптеках — ліки.


Путін називає це «спеціальною операцією з денацифікації та демілітаризації» — він не соромиться говорити, що хоче захопити всю Україну, щоби змусити її роззброїтися та підкоритися Росії.

На п’ятий день війни ми з двома моїми маленькими дітьми вирішили поїхати з Києва в безпечніше місце на західній Україні — до Львова. Ми взяли мінімум речей: пару комплектів одягу, відеокамеру, бронежилет, запас підгузків, набір Lego «Гаррі Поттер», який обожнює мій старший син, і набір фломастерів, з якими не розлучається молодший. Ми залишили все нажите в нашій київській квартирі на лівому березі: роботи українських художників, фотокниги, колекцію коміксів та наклад моєї книги про участь росіян в «Ісламській державі».

Усе наше життя вмістилося у дві валізи. Ми з чоловіком уже проходили це: я змушена була залишити Крим після того, як півострів анексувала Росія, а мій чоловік вивіз свою сім’ю з окупованого Донбасу. Після того, як наприкінці 2013 року тисячі людей по всій країні вийшли на вулиці, протестуючи проти рішення тодішнього президента Віктора Януковича відмовитися від євроінтеграції, почалися повстання на півдні та сході країни. Наприкінці лютого 2014 року, практично в ці ж дні, Росія розпочала окупацію Криму під виглядом «повернення російських людей у ​​рідну гавань», а на Донбасі владу захопили проросійські бойовики так званих «народних республік». Війна Путіна проти України розпочалася вісім років тому, але ракети прилітали лише до одного регіону. Тепер війна йде на всій території країни.

Читати більше новин в Telegram

Проїжджаючи через увесь Київ, щоби пробратися до залізничного вокзалу, я спостерігала, як змінилося місто. Черги до супермаркетів, блокпости з цегли та автомобільних шин, добровольці з автоматами на узбіччях доріг. Більшість мостів через Дніпро, через які можна потрапити з лівого берега на правий, закриті: їх перекрила військова техніка. Відкрито лише два мости, і там зібрався довгий затор із машин, які бажають виїхати з міста.

Я вже бачила це раніше. 2014 року я працювала військовою кореспонденткою на окупованому проросійськими бойовиками Донбасі. Обличчя найбільшого міста східної України, Донецька, змінилося тоді до невпізнання.

Війна фундаментально змінює вигляд міст — вона залишає відбиток на всьому, що раніше здавалося нормальним. Навіть небо ніби змінює свій колір і набуває сірого, гнилого відтінку. З кожним пострілом, з кожним вибухом кольори міста дедалі більше змиваються, змішуючись в однорідну брудну масу.

Проїжджаючи Київ, я бачила сліди від танкових гусениць у дворах та темні плями від військової техніки на дорогах; розбиту снарядом новобудову біля найкрасивішого в місті палацу одружень; спалений вщент трамвай на трамвайних рейках; воронки від ракет, що впали; суворі постаті військових добровольців та стурбовані обличчя велосипедистів.

Вокзал Києва в ці дні переповнений людьми. Тисячі мешканців України намагаються вибратись із зони військових дій на Захід. Ще кілька днів тому я скаржилася друзям, як втомилася від атомізації суспільства, розділеного політичними суперечками, алгоритмами Фейсбуку та різними упередженнями. На вокзалі зустрілися всі: студенти з Індії та робітники-мігранти з Центральної Азії, бездомні та топменеджери IT-компаній, представники етнічних меншин та релігійні фанатики — усі вони сідають в один потяг. Найбільша в Європі 44-мільйонна країна зараз, здається, уперше знайомиться сама з собою в цих евакуаційних рейсах. У всіх одне спільне горе: повномасштабна війна, яку розв’язав президент Росії.

Зараз 44 мільйони людей ризикують своїм життям, залишаючись в Україні. Хтось проводить день і ніч у бомбосховищах, хтось вступає до місцевих загонів самооборони, хтось організовує логістичні центри допомоги військовим та біженцям. Уся країна об’єдналася в єдине серце, що пульсує та будь-якої миті може розірватися від російських снарядів.

На виході зі львівського вокзалу, вночі, мене зустріли колеги-журналісти. Вони також нещодавно перебралися сюди з Києва, аби продовжувати свою роботу у відносній безпеці. Коли я пишу цей текст, у Львові реве сирена. Російські ракети можуть дістатися навіть у це спокійне ділове місто на кордоні з Польщею. Уже п’ять днів вся Україна живе надією, що виживе, вибереться й переможе. 44 мільйони чекають, коли нарешті закінчиться цей нескінченний жах. 

Вперше ця колонка була опублікована в Los Angeles Times

Читати більше новин в Telegram

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій