Річ, яка нагадує, що від діда лишилися лише стрілки
Це годинник мого прадіда по батьківській лінії Олександра — «Победа» 1950-х років, яку з трьох синів батько чомусь подарував мені. Його придбали в Токмаку — родинному гнізді сімейства — і, дивлячись на нього, я згадую фото цього міста з нашого альбому, його дуже схожі на одесько-єврейські вивіски типу «Хтось там & сини» — щось, що нагадує мені про родинну скупченість, як у вулику.
У серіалі «Новий Папа» Паоло Соррентіно була репліка годинникаря: «У мене не так багато роботи. Люди вже не лагодять старі речі. Вони просто купують нові». Мені це здається дуже важливим — ніби відвертаючись від речей, ми залишаємо їх помирати. «Победу», вирішив я, треба приводити до ладу, поміняти ремінець та механізми. І, мабуть, це було помилкою: застібка ремінця не трималася міцно — годинник впав на асфальт, його шорстке на дотик скло перетнула тріщина, він зупинився. Крім циферблата й скла, в годиннику не залишилося нічого свого, так би мовити, первородного. Якщо поміняти в ньому і це, чи залишиться він годинником мого прадіда, чи буде вже моїм? Чи не буде це прикладом відомого парадоксу корабля Тесея — чи буде корабель самим собою, якщо поміняти в ньому всі складові?
Звісно, «Победу» можна відремонтувати, але я ношу годинник просто так, не прикриваючи тріщини сорочкою чи піджаком. Мені здається, що так правильніше.
