«Грузія перетворилася на маленький “русскій мір”». Фотографка Діна Оганова закарбовує побут грузинів і наслідки війни. Ми з нею поговорили

Ivan Chernickin

Грузинська фотографка Діна Оганова знімає довгострокові документальні проєкти, шукає власну ідентичність і закарбовує традиційний побут Грузії. Її фотопроєкт I am Georgia триває з 2007 року, головні герої якого — повсякденність і прості люди, які її проживають. Візуальний продюсер Заборони Іван Чернічкін розпитав Діну Оганову про казкові спогади першого знайомства з фотографією, деколонізацію в Грузії та цінність моментів, про які згадуєш лише з часом.   

Червоне світло

Наступного року виповнюється 20 років, як я працюю з фотографією.

Коли мені було п’ять, ми з мамою відпочивали в Боржомі. Там винаймали кімнату в дуже великому будинку одного фотографа, де той жив і працював. Я була жахливою дитиною — все ламала. Та мені дозволили робити все, що захочу, але в жодному разі я не мала заходити в одну кімнату. Звісно ж, найбільшим інтересом мого життя стала ця сама кімната. Вона мала окремий вхід з вулиці — це була майстерня. Я весь час стежила за фотографом: щойно він туди заходив, з’являлося якесь червоне світло. Коли я вперше це побачила… Навіть пам’ятаю свої відчуття, думки: «Господи, що це там відбувається в нього?»

Біля входу в цю кімнату була лавочка, і я щоразу сиділа та чекала, коли хазяїн будинку повернеться й там знову загориться червоне світло. Він проводив у цій кімнаті по дві-три години на день — я знала розклад фотографа й щодня дожидала його. Виходячи з кімнати, він дарував мені обрізки надрукованих знімків, і я була дуже щаслива. Усі мої попередні інтереси й друзі геть забулися. Мене цікавило тільки те, що відбувається всередині цієї кімнати, коли спалахує червоне світло.

Останнього дня, перед тим як ми з мамою мали повернутись у Тбілісі, він запитав: «Хочеш, я покажу тобі, що відбувається всередині?» Це був найщасливіший день мого життя! Зараз це виглядало б для мене смішно. Приміщення виявилося маленьким, але на той час це була найказковіша кімната в цілому світі. Там я вперше побачила, як на абсолютно білому папері проявляється зображення. Я навіть пам’ятаю ту фотографію — портрет дівчинки з величезною кулею. Він повісив його сушитися, і я була просто зачарована цією магією. Він щось ще сказав мені про фотографію, але я не пам’ятаю, що саме. А вкінці подарував мені мій перший фотоапарат «Зеніт-ЄТ».

Ми повернулися в Тбілісі, був дуже скрутний час — в країні тривала війна. Як потім мені розповіли, мій перший фотоапарат обміняли на два чи три кілограми картоплі. На якийсь час довелося забути про фотографію.

«Це буде твоя професія»

Я весь час мріяла стати режисеркою, але на той час було тільки дві професії — юрист або економіст. Інакше грошей було не заробити. Тож я вступила на економічний і навіть непогано закінчила навчання. Я взяла випускний диплом і подарувала його мамі зі словами: «Твою мрію я здійснила. Можна тепер я житиму власним життям?» Ми дуже багато сміялися з цього. 

У 16 років, коли я навчалася на першому курсі, ми з мамою мали піти в театр. Я завжди скрізь запізнююся. І от я влітаю в зал майже в останній момент, сідаю біля мами й починаю одразу їй показувати світлини, які тільки-но забрала з фотолабораторії. Поруч із мамою сидів якийсь дорослий чоловік. Він запитав, чи можна і йому подивитися. Коли переглянув мої фотографії, дістав візитівку з кишені піджака, простягнув мені її та сказав: «У четвер о четвертій годині я чекаю тебе в себе».

Почалася вистава. А коли закінчилася, чоловіка вже не стало. На візитівці було написано ім’я — Юра Мечитов, а також телефон та імейл. І я сказала: «Мамо, це був знак. Я маю до нього потрапити». Ім’я Юрія Мечитова в Грузії знали всі. Він дуже відомий грузинський фотограф, особливо завдяки своїм знімкам Параджанова. 

У четвер ми з мамою прийшли в його студію, було ще кілька студентів. Мечитов сказав, що ми маємо ходити до нього щочетверга й не пропускати заняття. І це все буде коштувати сто доларів. Для нас із мамою це були шалені гроші. Напевно, 2004 року за сто доларів ми пів квартири могли купити. Мама сказала, що в нас немає таких грошей, тож я не зможу відвідувати студію. Однак Юрій попросив залишити мене на перше заняття, а потім узагалі дозволив мені вчитися безплатно.

З перших уроків він розпитував, навіщо ми хочемо займатися фотографією. Не пам’ятаю, що відповідали інші студентки, але я дуже впевнено сказала: «Я хочу, щоби фотографія була моєю професією». І він сказав: «Усе — це буде твоя професія». Через якийсь час група розпалася, і паралельно з моїми парами в університеті Мечитов почав мене водити всіма тусовками й театрами. Знайомив з режисерами, акторами, художниками. Для мене це була шалена можливість потрапити туди, куди досі двері були закриті. Він просто казав: «Це моя студентка, вона на практиці». І мені дозволяли знімати все, що я захочу. Потім ми обговорювали ці фотографії, я робила висновки, навчалась. Для мене це був колосальний вибух емоцій.

«Ти нічого не робиш для себе. Усе для людей»

У 2012 році я виграла свій перший Open Society Foundation grand, менторами на якому були [фотографи] Юрій Козирев, Томас Дворжак, Андрій Поліканов та Адріан Келтерборн. Козирев і Дворжак дуже вплинули на мене, вони змінили моє світосприйняття та моє власне сприйняття як фотографки.

Томас був моїм ментором, весь час говорив мені: «Слухай, ти нічого не робиш сама для себе. Взагалі нічого. Запам’ятай: ти робиш усе для людей. Треба викладати фотографії, показувати їх». Тоді я була дуже сором’язливою, іноді було навіть якось незручно казати, що я фотографка.

У той час Томас був особистим фотографом Михайла Саакашвілі й мешкав у Тбілісі, тож ми часто спілкувалися. Він змінив тему моєї грантової подачі, сформував напрям і бачення роботи над новою темою та весь час мене підтримував у процесі роботи. Так з’явився один з моїх найдовгостроковіших проєктів My Place.

Для нього я знімаю портрети тих самих людей кожні 10 років, і тепер у мене друга хвиля зйомок. Я й досі обговорюю з Дворжаком роботу над цим проєктом. Цікаво дивитися, як змінюються люди, хто ким став.

I am Georgia

Це робота всього мого життя — я так називаю проєкт. Працюватиму над ним, доки живу в Грузії. Сподіваюся, житиму тут усе своє життя.

Я завжди була такою собі столичною дівчинкою. У мене немає родичів у селі, до яких могла б їздити на літо — і це абсолютно дивно для Грузії. Моя бабуся мешкала в центрі Тбілісі, тож під час літніх канікул я переходила з центру в центр. Усі мої друзі роз’їжджалися, і я залишалася абсолютно одна. А коли восени вони поверталися й розповідали якісь нереальні історії, я весь час дивувалася: «Вау! А що, так можна було?»

Коли закінчила школу, зрозуміла, що зовсім не знаю власну країну, крім розповідей, які чула від друзів. Я вирішила побачити все на власні очі, познайомитися з людьми, пережити ці емоції. Я пам’ятала, що мені розповідали про грузинські села, де місцеві, не знаючи тебе, можуть привітатися, відчинити тобі двері, запросити до себе додому й накрити стола. Тож я взяла рюкзак, камеру — і почала подорожувати країною.

Я вважаю, що це було найпрекрасніше рішення в моєму житті. Я почала знайомитися зі звичайнісінькими людьми. Я не знаю, куди їду, — ніколи не будую жодних планів, навіть тепер. Просто беру рюкзак, іду на вокзал і сідаю в першу маршрутку, яка мені сподобається. У Грузії все дуже просто: якщо ти знаєш когось у цій маршрутці, це означає, що ти вже як мінімум знаєш половину якогось села чи міста. А потім тебе знайомлять ще з кимось і відправляють до інших людей — це такий формат нескінченної подорожі. 

Звичайне життя — найважливіше. Це те, що має залишитися. Для мене важливі не політики чи відомі люди, яких, на жаль або на щастя, я теж фотографую. Найкрутіше — знімати простих людей, які представляють Грузію. Вони абсолютно відверті й за 15 хвилин можуть забути, як тебе звати. Але нам і не потрібні імена в цей момент, бо найголовніше — це спілкування. 

Уся моя фотографія — це автопортрет. Коли дивишся на світлини, розумієш, що цікавить цю людину, як вона співчуває своїм героям, що хоче сказати. Тому через кожну фотографію я показую себе завдяки цим людям. Я завжди кажу їм «дякую», навіть коли вони не бачать, що я їх фотографувала. Іноді вони вважають мене несповна розуму. Думають, якась навіжена підійшла і щось там сказала. Але мені дуже важливо комунікувати з героями.

Весь проєкт саме про ці знайомства й подорож. Я записую багато текстів та історій, але не публікую їх у себе на сайті. Хочу зробити велику книгу про Грузію. Вона буде дуже класичною, чорно-білою, і вже туди увійдуть історії, що стоять за фотографіями.

Боротьба за свою країну

Мені не завжди подобається, що Грузія змінюється. Зараз для мене це велика проблема. Для I am Georgia я знімаю періодами — іноді дуже активно, іноді майже нічого не роблю. Має бути поклик кудись їхати, щось фотографувати, спілкуватися. Але є зміни, що не залежать від тебе. Тепер, коли я спускаюся по Руставелі [центральному проспекту Тбілісі], скрізь чую російську мову. Грузія перетворилася на якийсь маленький, незрозумілий мені «русскій мір», який дуже непокоїть. Грузинську мову майже неможливо почути, і це викликає сильний дискомфорт. Особливо коли офіційно 20% Грузії окуповані Росією. Коли відбувається війна в Україні. 

Молоде покоління дуже добре знає свої традиції. І нещодавні акції в Тбілісі [проти ухвалення закону про іноземних агентів] гарно це демонструють. Вони знають традиції. Хоч і не завжди їх дотримуються, бо мають більше свободи, але вони знають, що їм належить і за що вони борються. Ці акції були про боротьбу за свою країну. Вони не хочуть, аби вона пішла російським шляхом. Вони не знають російської мови, у них відсутнє нав’язане розуміння, що Росія — велика держава.

До того ж у нас ще й візовий режим з Росією. І навіть якби його не було, нікому не цікаво їхати в Радянський Союз, де тебе саджають за акцію протесту з трьох людей. Ця країна вже закінчилася, і ми всі чекаємо її розпаду. Молоде покоління дуже добре це усвідомлює. Тому вони нікому не дадуть з’їсти цей маленький шматочок Грузії.

Я не воєнна фотографка. У 2008 році [коли Росія напала на Грузію й окупувала Абхазію та Південну Осетію] я лежала в лікарні. У мене розірвався апендицит, і 7 серпня мене поклали в лікарню. Наступного дня було дуже тихо, тільки одна жінка десь у коридорі кричала: «Війна! Війна почалася!» Моя мама зайшла, зачинила двері й сіла зі мною поруч на ліжку. Скрізь була суцільна тиша. Мені вимкнули телевізор і оберігали від будь-яких новин. Про війну я дізналася, тільки коли мене виписали. Насправді війна вже закінчилась, це був її останній день. 

Я дуже шкодую, що нічого не змогла зробити. Але це була єдина війна, яку б я поїхала знімати. Дуже боюся всього цього, боюся, що можу більше нашкодити, ніж допомогти в стресовій ситуації. Але я знаю, як можу реагувати й допомагати після.

У мене є проєкт sHEROes, який 2018 року я зробила разом зі своєю близькою подругою Саломе Бенідзе. Це проєкт про жінок, які втратили у війну своїх чоловіків, братів, близьких. Я хочу розповідати історії жінок або молодих дівчат, бо вони не завжди видимі. Мені здається, я можу бути тим мостом, що зв’яже їх з іншими людьми, — і їхні історії нарешті будуть почуті. 

Коли люди довіряють, розповідають свою історію — це найпрекрасніше, що може бути. Іноді бувають моменти, коли я навіть не фотографую, — ми просто сидимо й розмовляємо, плачемо разом.

Цінність повсякденності

Вона в любові й ніжності. У моменті, який тут і зараз, але який ти наразі не дуже цінуєш. Ти згадуватимеш його через кілька років і захочеш знову відтворити.

У мене є фотографія: хлопчик сидить і снідає, а бабуся кладе руку йому на голову. Коли я це побачила, спочатку опустила камеру і просто дивилася, розчинялася в цьому моменті. А потім зрозуміла: ні, я хочу мати цю фотографію. Бо це був спогад мого дитинства. Увесь абсолютно мій — спогад про моє дитинство і мою бабусю. Його не існує, але він існує в цій фотографії. Повсякденність для мене про це.