Читаєте зараз
«Червоними висунутими язиками висять килимові доріжки». Фоторепортаж з розбомбленого весняного Харкова

«Червоними висунутими язиками висять килимові доріжки». Фоторепортаж з розбомбленого весняного Харкова

Stanislav Ostrous
Щоденники фотографа: війна у Харкові

«Ніхто з нас не хотів у це вірити», — каже харківський фотограф Станіслав Остроус. Він залишився у рідному місті попри постійні ракетні та артилерійські обстріли. Спеціально для Заборони він показує, що бачить у Харкові щодня, і розповідає про особливості роботи під час повномасштабної війни Росії проти України.


Коли нас питали, невже буде війна, ми відповідали: сподіваємось, що ні. На 24 лютого було заплановано відкриття виставки Анни Мельникової у Муніципальній галереї [Харкова]. 23-го ми встигли повісити більшу частину робіт. Дуже втомилися, але результатом залишилися задоволені. Експозиція виглядала цілісно та гармонійно. Увечері, повертаючись додому, купили на вечерю пляшку вина. Прекрасний вечір останнього мирного дня.

О 4 годині ранку нас розбудили звуки вибухів, що лунали десь зовсім недалеко. Повідомлення в стрічці новин були короткими, і їхній страшний зміст не вкладався в голові. Бомблять Київ, Запоріжжя, Чернігів, Херсон, Маріуполь, Харків. Війна! До шостої ранку біля всіх банкоматів вишикувалися довгі мовчазні черги. Магазини зачинені. Видно, що всередині біля входу стоять люди зі зброєю. Нам вдалося зняти трохи готівки. До 10 ранку ми були зібрані та готові до від’їзду. Що може взяти з собою людина, знаючи, що, можливо, ніколи не повернеться? Негативи, принти, камери, оптику. Небагато речей, як у похід: джинси, светр, пару футболок, білизну, трохи їжі. Звуки вибухів не припиняються. Залишатися небезпечно. Наш будинок стоїть на східному боці міста, практично на лінії фронту.

Короткі повідомлення рідним та близьким: «Як ви? Усі живі? Їдьте! Врятуйте дітей! Бережіть себе!».

Напівпорожнє місто. Черги. Рідкісні перехожі з рюкзаками та торбами. Пробки на кілька кілометрів на виїзді з міста. І постійний гул вибухів із протяжною глухою луною.

Ми виїхали до передмістя, на південний захід. Тут теж чутно вибухи, але загалом відносно спокійно. Обстежили підвал. Сиро, брудно, сумно, але пересидіти можна, раптом що. Кілька днів стояння в нескінченних чергах, щоб якось запастись провізією. Траси під обстрілом. Пального немає. Більшість магазинів зачинені. Щось привозять приватники. Вдалося роздобути яєць, олії, сиру, є борошно та дріжджі. Можна пекти хліб, проживемо.

За кілька днів ажіотаж послабшав. Почалася евакуація цивільного населення. Для того, щоб сісти в поїзд, потрібно близько десяти годин простояти в черзі — точніше, в натовпі. Ми вирішили залишитись. Потрібно отримати акредитацію у пресцентрі Збройних сил. Але це ще не все: для роботи під обстрілом необхідні засоби захисту — бронежилет і шолом з написом «Преса».

Для виправдання шаленого бажання потрапити в місто знайшовся пристойний привід. У сусідів заповітрилась система опалення. На вулиці, попри весну, мороз до десяти градусів, а вентиль для стравлювання повітря у нас на п’ятому поверсі. Значить, треба їхати. Адже там мерзнуть у своїх холодних квартирах люди. Електрички із запізненням, але ходять. 

Ось ми у місті. Вокзал цілий, привокзальна площа теж. Полтавським шляхом йдемо в центр. Дорогою трапляється один відчинений магазин «Бісквіт». Тепер у нас є печиво до чаю. Так, печиво! Війна вимотує не лише фізично, а й емоційно. Дуже хочеться відволіктися від нескінченних турбот і страху за близьких, від моторошних новин і пошуку варіантів виходу з умов життя, що постійно і непередбачено змінюються. Маленькі прості радості, як чашка гарної кави зі смачним печивом, дають сили не збожеволіти, жити далі.

У центрі міста тихо та порожньо. Наче ранок вихідного дня. Рідкісні перехожі і на скаженій швидкості проносяться такі ж рідкісні автомобілі. Військова техніка. Комунальники шкребуть асфальт лопатами. Розбиті вітрини магазинів, усередині видно частково розкурочені меблі, стійки з одягом у модних бутиках. Повсюди пил, гар, уламки битого скла. Лунає протяжне виття сирен — повітряна тривога. Спускаємося сходами на цокольний поверх, заходимо в напівпідвальне приміщення, що здавалося під офіс. Сирена вщухає, і в тиші до нас доноситься глуха луна розривів. Чекаємо і йдемо далі.

Вікна в Муніципальній галереї закриті металевими ролетами, але одна з верхніх стулок зірвана і вікно наполовину відчинене. Намагаємося розгледіти цілі роботи, які ми встигли повісити, але відкритий отвір високо і нічого не видно. За рогом починається пекло.

Зруйновані та обгорілі фасади будівлі СБУ. Я таке бачив лише у старих фільмах про війну, але це Харків, і я бачу все це на власні очі. У повітрі запах гару. Робимо кілька знімків і йдемо далі вгору Сумською. Ідемо повз парк Шевченка, він цілий. Яскраво світить сонце. Попри мороз і сильний вітер відчувається, що це вже весна.

Це могла б бути звичайна приємна прогулянка містом, але поспіхом забиті абияк вікна та гул розривів чіпко тримають нас у реальності.

Будівля ОДА. Три ракети поспіль перетворили її ліве крило і внутрішній двір на руїни. Навколо будівлі по периметру військові. Без акредитації краще навіть і не намагатися щось знімати тут. Проходимо повз. Історична забудова наступних кількох кварталів напівзруйнована. Перехрестя наїжачилися протитанковими їжаками. Додому йти ще далеко, через Ботсад і прострілюване Павлове поле. Нас зупиняє поліція. Перевіряють документи, оглядають речі. Ми розуміємо, що все через камери. Показуємо прескарти. Здивування поліцейських викликає лише вибір техніки: «Плівка? Ви серйозно?». Нас фотографують та відпускають. Ще трохи і ми вдома. Дім цілий.

Тітка в електричці у замизканому синьому фартуху. Порилася у своїй старій крапатій сумці, переклала щось з місця на місце ганчіркою і пішла вагоном: «Кому пиріжки гаряченькі?». Продовжує високим, мультяшно-сюсюкаючим голосом: «з картотосе-е-е-чкай, капю-у-у-сточкай і соси-і-с-е-е-чка в тесті!». Інша, у вушанці та з мужиком в окулярах: «Пиво по 80 грн. Ніде більше не купите!». Ніхто не купив.

Алкоголь більше не продають. У супермаркетах є ковбаса, сири — переважно дорогі сорти. Є овочі, цитрусові. Трохи гірше із хлібом.

У нас залишилася пляшка вина, яку нам як сувенір з напівзруйнованої будівлі ОДА подарував тероборонівець Олег «Карабах».

Він провів нас по всій будівлі. З теплотою глянув на мій старенький Rolleiflex. Показав кабінет губернатора. Дорогі меблі, картини, якийсь декор, штори — все впереміш з бетонною крихтою, пилом, битим склом. 

«Коли прилетіла перша ракета, я був тут, на сходах, — розповідає Олег. — Я впав, а на мене зверху впала віконна рама, що вилетіла з отвору. Сила вибуху була такою, що в мене відірвалися підошви на берцях». 

У мене під ногами лежить та сама рама. Це арковий склопакет зі сходового отвору, метри три на чотири. Місце, куди «прилетіло», за десять-п’ятнадцять метрів коридором. Там страшний пролом від даху до підвалу. Червоними висунутими язиками висять килимові доріжки. Внизу бійці ДСНС дістають з-під завалів тіла загиблих.

Наступний день минув марно. Нас пів дня протримали у поліцейській дільниці. Допитували, чи не диверсанти ми. Коли стало зрозуміло, що не диверсанти, дивувалися, навіщо нам це все потрібно — знімати під обстрілами. «Ви, що хворі?». Доводи, що це наша робота, їх не переконували. Після підтвердження дійсності наших прескарт відпустили. Вибачатися, зрозуміло, ніхто не збирався. Та й бог із ним. Війна. Усі на нервах.

Незабаром день народження Варі. Їй 10 років, вони з матір’ю у Херсоні. Я планував їхній приїзд до мене в Харків. Ми поїхали б на канатній дорозі до парку. Гуляли б містом. Зайшли б кудись перекусити. Сходили б у зоопарк. Херсон окуповано. У місті російські військові стріляють у мирних демонстрантів.

Кінець березня. Перші теплі дні найхолоднішої весни в моєму житті.

Знову бомбили екопарк Фельдмана. Загинули кілька тварин та два волонтери. Моторошно ревуть сирени повітряної тривоги. Відлуння залпів гаубиць, гул «Градів», скрип битого скла під ногами.

Всі фото: Станіслав Остроус

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору