Читаєте зараз
«Голокост — це процес, який ніколи не буде неактуальним». Гендиректор «Бабиного Яру» Максим Рабінович — про евакуацію архіву українського єврейства та меморіальний центр у Бучі

«Голокост — це процес, який ніколи не буде неактуальним». Гендиректор «Бабиного Яру» Максим Рабінович — про евакуацію архіву українського єврейства та меморіальний центр у Бучі

Katerina Sergatskova
Гендиректор Меморіал «Бабиного Яру» Максим Рабінович — про влучання російської ракети, роботу Марини Абрамович та архів українського єврейства

Підтримайте Заборону в цей складний час, щоб ми могли продовжувати інформувати вас і записувати важливі історії.

1 березня російська ракета прилетіла на територію Бабиного Яру, ставши метафорою спадкоємності нацистської політики від Гітлера до Путіна. Більш точне влучання могло б знищити документацію, меморабілії та артоб’єкти, пов’язані з пам’яттю про Голокост. Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова поговорила з гендиректором Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» Максимом Рабіновичем про те, як фонд евакуював архів українського єврейства, чому важливо працювати з історичною пам’яттю та як війна завадила будівництву музею Голокосту. 

Відеорепортажі Заборони виходять на нашому ютуб-каналі, а також у мережі European Broadcasting Union, що об’єднує 112 суспільних мовників у 55 країнах, і через агенцію Getty Images.

— Початок вторгнення. Як відбувалася евакуація працівників «Бабиного Яру» та архіву фонду?

— Я прийшов у фундацію 15 лютого, за 9 днів до війни. Коли почалася війна, я був у Буковелі. О 5 ранку мене розбудили, і перше, що я зробив — о 6:30 доїхав до готелю у Татарові, і весь його забронював. Впродовж наступного тижня ми евакуювали більшість співробітників — приблизно 120 осіб. Ми вивозили всіх із Харкова, Луганської та Херсонської областей. 

Далі — колекція та архіви. У центрі Києва в нас офіс — це дві квартири в стилі музею 1940-х років; це архіви й колекція, які ми готували для виставки у нашому майбутньому музеї, що мав відкритися у 2022 році. Весь архів — це приблизно дві великі машини. Наша колекція коштує десятки мільйонів гривень. Колекція починається від меблів до фотографій і архівних документів — усе, що стосується життя євреїв у 1941–45 роках; усе, що ми купували упродовж останніх трьох років в Україні, на Ebay, Amazon — усюди, де виставлялися історичні документи, що підтверджували події Бабиного Яру. 

Ми домовлялися з музеями у Відні та Швейцарії прийняти нашу колекцію — і не просто прийняти, а виставляти її. Проте ми не зробили цього з декількох причин. По-перше, для цього потрібно зібрати дуже багато документів, адже неможливо вивезти архіви та колекцію просто так, як особисті речі. По-друге, ми зрозуміли, що ніякого «Києва за три дні» не буде. Ми залишили колекцію в Україні. 

Але в Києві залишилися найбільш коштовні речі — навіть не з фінансової точки зору, а саме для Меморіалу. Це «Кришталева стіна плачу» [меморіальний артоб’єкт, робота Марини Абрамович], символічна синагога «Місце для роздумів», аудіовізуальна інсталяція «Дзеркальне поле». Ми дуже переживали, що щось трапиться — і у перші дні [повномасштабного вторгнення] туди [на територію фонду] залетіла ракета, яка прямувала на телевежу. В той період спіймали десь трьох чи чотирьох коригувальників вогню, які перебували в Бабиному Яру та передавали дані про телевежу. 

— У березні на нараді з Громадською радою ви говорили, що передали на благодійність 50 мільйонів гривень — все, що, за вашими словами, було у фонду. Яка зараз у вас ситуація з фінансуванням?

— Це були не всі гроші фонду. У фонді залишається фінансування, тому що в нас є 2–3 системні донори: Віктор Пінчук та [президент Світового єврейського конгресу та філантроп] Рональд Лаудер. Також є декілька донорів, які дають гроші під проєкти — наприклад, диджиталізацію єврейських та українських архівів (друга половина XIX — початок XX століття), яку ми зараз робимо, та ще декілька невеликих проєктів. Більшість наших програм зараз заморожено: будівництво музею, проєкти, пов’язані з міжнародними інституціями, що потребували великого залучення персоналу, якого зараз немає. 

Фундація «Бабин Яр» займається Голокостом. Голокост — це процес, який ніколи не буде неактуальним. Наша задача зараз — зберегти пам’ять, зберегти все, що ми робили, й максимально допомагати країні перемогти [на культурному та меморативному полі]. Я впевнений, що ми знайдемо системних донорів, тому що у світі дуже багато людей (як євреїв, так і неєвреїв), які підтримають розвиток проєктів, пов’язаних із Голокостом. Це процес, який відбувся 80 років тому, який повинен бути запорукою Never again. Я не бачу проблем із тим, що ми знайдемо донорів.

Не таємниця, що зараз я перебуваю в Ізраїлі. Наше завдання — залучати нових членів: міжнародних та, я сподіваюся, від держави. Ми шукаємо нових донорів, які зможуть фінансувати проєкт після нашої перемоги — будівництво музею. У нас були дуже великі плани: до війни ми почали будувати «Курган», він вже на 30  % збудований. Я вважаю, що після війни у першу чергу потрібно добудувати його.

— Ви чекаєте завершення війни чи певного її етапу?

Наші проєкти онлайн не зупинялися, але будівництво потребує зовсім інших компетенцій. Зараз ми зупинили процес переговорів із нашими міжнародними архітекторами. Я вважаю, що зараз не до того. Ми максимально направили зусилля на онлайн-проєкти — і вони допомагають нашим міжнародним стосункам. У нас декілька так званих воєнних проєктів — наприклад, мартиролог «Закриті очі» та War Crime Investigation. Ми записуємо інтерв’ю на деокупованих територіях, які допомагають збирати докази [воєнних злочинів армії РФ] для міжнародних судів. Ми концентруємося на проєктах, які зараз наближають нас до перемоги.

Будівництво — це окрема важлива історія. Але після перемоги.

— Як вихід ключових донорів — Михайла Фрідмана й Германа Хана — вплинув на проєкти «Бабиного Яру»? Чи правильно я розумію, що ви скоротили частину проєктів через брак фінансування?

— Коли були оголошені санкції, Фрідман і Хан вийшли з Наглядової ради, вони більше не мають стосунку до фонду. Сьогодні фінансування достатньо для того, щоб ми вели онлайн-проєкти. Якби було більше фінансування, чи робили б ми більше? Так, напевно, ми робили б більше. 

Це стосується декількох напрямів. Ви, напевно, чули, що частину Державного архіву Херсонської області пограбовано. Велика проблема України — це зберегти й далі працювати з колективної пам’яттю. Ми розуміємо, що фізична перемога — це одна історія. Перемогти культурно і закрити російські наративи — інша. Для цього важлива робота з колективною пам’яттю, для цього важливо не втратити пам’ять. Зараз в Україні десятки мільйонів документів, які не оцифровані. Особливо Херсонська, Миколаївська, Чернігівська, Сумська області. Ми концентруємося на оцифруванні цих архівів та фандрейзимо гроші. 

Такий проєкт вже має запрацювати, і нам уже виділив гроші фонд [британського бізнесмена українського походження Леоніда] Блаватніка. Якби було більше грошей, ми б більше займалися цим проєктом. Я впевнений, що за майбутні роки можна оцифрувати всі архіви, які дадуть можливість зберегти цю пам’ять. Для розуміння: тільки за цей рік ми отримали 50 тисяч запитів документів на сайті. І вони не з України.

— Що таке запит документів?

— Люди запитують документи про своїх родичів, які жили в Україні. Дуже багато запитів від тих, хто живе зараз за кордоном та хоче знайти своїх родичів. Як це було раніше: відправляли запити в архіви, але можливості знайти інформацію в документах не було, якщо ти не приїжджав персонально. Зараз можна знайти своїх родичів у нас на сайті в оцифрованих архівах у два кліки. Таких документів десятки мільйонів. Ми оцифрували два мільйони, а це приблизно сім мільйонів імен. 

— Наостанок про чутки. Чи ведуться перемовини щодо передачі Меморіалу «Бабин Яр» державі? 

— Таких розмов не було. Ми казали, що для Меморіального центру дуже важлива персональна підтримка президента. Тому ми хочемо залучити державу й Наглядову раду, щоб, з одного боку, мати допомогу Меморіальному центру, а з іншого боку, щоб ми допомагали державній культурній політиці. До війни ми мали підписати так званий договір державно-приватного партнерства, щоби побудувати музей. У планах було побудувати понад 15 музеїв за 10 років, але зрозуміло, що це неможливе завдання для приватного фонду. Для цього є земля держави, земля Київської громади, яка належить КМДА, є земля, що належить приватному власнику — фундації. Ми хотіли об’єднати ці зусилля та проінвестувати приватні гроші на землі, яка належить у тому числі державі. Це було б перше державно-приватне партнерство у сфері культури. 

Ми постійно підтримуємо зв’язок з Офісом президента, тому що в нас є кілька проєктів, які ми робимо разом. Натан Щаранський — голова Наглядової ради — підтвердив, що в нас попереду багато роботи з пам’яттю. Я впевнений, що буде створюватися меморіальний центр і в Ірпені, і у Бучі. І ми готові допомагати.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору