Раз на два тижні головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова розповідає історії про місця, які формують нашу реальність і часто залишаються непоміченими. У цій колонці вона розмірковує про присутність і відсутність природи в пострадянському місті. Це остання колонка в цій серії.
Якщо довше п’яти хвилин сидіти за столиком кафе на вулиці якогось центральноєвропейського міста – припустімо, Праги, – то зустріч з осою неминуча. Комаха спочатку пролітає велике коло над столом, вивчаючи, чим можна поласувати. Хаотичною спіраллю оса спускається вниз, до гостя, і вже кружляє ближче до його обличчя та рук.
У такому місті неодмінний аксесуар для вуличного кафе – мухобійка. Без неї гість не може відпочивати спокійно. Оса стає активною, коли поруч їжа, пива і вино. Але вбивати її за це не можна. Практично в будь-якому центральноєвропейському місті діє правило – не зазіхати на природу. Осу можна відлякати мухобійкою, можна придавити, але грохнути – не можна. А найголовніше – це не проблема. У якій-небудь Празі містяни настільки чутливі до природи, настільки дбайливі, що готові страждати.
Складно уявити собі усвідомлене страждання людини в пострадянському міському просторі, де зустріч із осою – неймовірна рідкість, де навіть мурахам під ногами дивуються. Природа настільки віддалилася тут від людини, що в певному сенсі починає лякати. Ліс у центрі мегаполіса – радше жахачка для дитини, ніж привілей. Пострадянську людину природа лякає, оскільки продукує невизначеність. Оса може вжалити і спровокувати алергічну реакцію. Остання багатьом не подобається, це ризик, а отже, його потрібно вилучити з можливих ситуацій.
Колись давно, ще до дев’яностих, вулиця Петрівська в Києві з’єднувала Поділ із Верхнім містом. Це була активна стежка посеред міського лісу, там містився гаражний кооператив. Згодом тут відбулося кілька зсувів, і частина гаражів виявилася знищеною. З часом вулиця заросла непрохідними хащами і знелюдніла.
Але в нульових дещо змінилося. Один із гаражів став крамничкою фарб для графітників. Поступово навколо нього сформувалася спільнота художників і стріт-артистів, а на початку десятих почали проходити лоу-файні рейви та фестивалі. Місце дістало стійку назву: «Хащі».
Учасник артспільноти Сергій Климко провів тут одну з перших рейв-вечірок «Схема». А влітку 2016-го саме в цих заростях на Петрівській відбувся DIY-фестиваль «Дiйство». Тоді «Хащі» і стали «громадським лісом» та місцем тяжіння для найрізніших містян. Архітекторка Дана Косміна разом із колективом Pilorama побудували тимчасову дерев’яну сцену з амфітеатром. Із цього, згадує Климко, почалося «освоєння території».
Через рік хтось підпалив цю сцену, і певний час про «громадський ліс» не було чути. А в 2018-му рух поновився: архітектор Саша Бурлака побудував нову концертну сцену, імпровізований кінотеатр, з’явилася 60-метрова драбина, яка поєднала Петрівську зі Львівською площею. Одним із завдань, каже Климко, було відродження маршруту, і його практично відновлено. Словом, з’явилася своя мікроінфраструктура.
А ще спільнота «Хащів» придумала ботанічний проєкт «Сезонні роботи», який фокусується на екосистемах і природі в умовах урбанізації. Активісти встановили сонячні батареї і регулярно організовують ботанічні воркшопи.
Тепер креативна спільнота створює на цій території «Парк наукової рекреації». Таким чином активісти хочуть захистити свій маленький ліс у центрі мегаполіса від забудови і втілити там «наукову утопію». Такий проєкт – сам собою утопія про повернення природи до міста, різноманітність і боротьбу за простий урбаністичний неполітизований простір, де є місце для кожного.
Можливо, якщо все вдасться, в «Хащі» прилітатимуть оси, щоб поласувати чиїмось обідом на природі. І, можливо, містяни навіть будуть щасливі через це страждати.
