«Хочу лягти на траву у ботсаду і вперше з 24 лютого заплакати». Історії українців, які переживають війну з-за кордону

Єлизавета Хорошева

Від початку повномасштабної війни в Україні її територію, за статистикою ООН, вимушено залишили понад 5 мільйонів людей. Хтось із них обовʼязково повернеться, а хтось вирішить залишитися і доєднається до української спільноти за кордоном. Та зараз всіх обʼєднує російське вторгнення, і чимало українців намагаються допомогти своїй країні, навіть перебуваючи за тисячі кілометрів від неї. Спеціально для Заборони журналістка Єлизавета Хорошева поспілкувалася з українцями, які опинилися в Європі як до, так і після початку війни. Зараз вони пікетують, волонтерять та «промивають мізки» тим, хто не розуміє, що сталося 24 лютого.


Еля Кент, 24 роки. Чотири роки живе і працює в Нідерландах. Сьогодні волонтерить у муніципалітеті Гааги

Новина про повномасштабне вторгнення наздогнала Елю на відпочинку в Австрії: «Мене оточували приголомшливої ​​краси Альпи, заходи сонця палали, люди продовжували жити, а я разом з моїм часом зупинилася з телефоном у руці, в нескінченних дзвінках мамі». 

Родина дівчини — суцільні кияни. В розмові з Забороною Еля жартує, що вмовити бабусь і дідусів виїхати зі столиці було складніше, ніж знайти квартиру на заході Україні після початку війни. Та попри всі складнощі, на початку березня її мама виїхала машиною через Кишинів до Європи. А зі старших членів родини врешті-решт вдалося вивезли тільки батьків тата — тепер вони у Тернополі. 

Еля

Чотири роки тому Еля переїхала до Нідерландів — вступила на магістратуру в університеті Утрехта після закінчення київського політеху. Сьогодні вона вже два роки працює дата-аналітиком в інженерній компанії у Гаазі. Та на початку березня дівчина подалася у волонтери.

«Дуже складно було б перебувати у неймовірному комфорті моєї повсякденності, постійно дивитися новини, задаватися питанням «Ну як так?» і при цьому не допомагати людям, — каже вона. — Допомога неймовірно розвинула відчуття єдності. На практиці я переконалася, що віра в людство ще не втрачена, адже довкола так багато добрих, щедрих та відповідальних людей». 

Еля виконувала роль прекладачки в муніципалітеті для прийому біженців і трохи більше місяця ходила туди на вечірні зміни тричі на тиждень. Потрібно було перекладати з нідерландської та англійської на українську, пояснювати правила пункту прийому та відповідати на запитання. Крім того, працівники муніципалітету знаходили житло (в основному готелі) для людей, які приїхали сюди, не маючи зв’язків в країні. Найчастіше це були жінки з дітьми. В цьому ж пункті допомоги українцям можна було взяти собі іграшки, одяг, мобільні сімки та засоби гігієни.

«Нідерландці пожертвували дуже багато речей у такі районні центри, іноді треба було допомагати розвантажувати сумки та ящики. Мої колеги-волонтери займаються організацією їжі, медикаментів та інших потрібних речей, координуючи безпосередньо готелі та інші місця тимчасового житла. Також я підтримую зв’язок із деякими з біженців через мої особисті месенджери: потрібно допомагати дітям влаштовуватися до школи, а дорослим — знаходити роботу та організовувати документи», — пояснює Еля.

До того ж разом із чоловіком вона закуповує турнікети, бинти, first aid kits та інші необхідні на війні речі. Вони відвозять їх до організації, що постійно відправляє завантажені автобуси в Україну. В цьому їм допомагають голландські колеги чоловіка, які зробили окремий рахунок у банку для збору коштів.

У середині квітня Еля захворіла на ковід і не мала змоги їздити на локації до біженців, тому кинула сили на онлайн-простір: «Я ще у березні зробила чат у WhatsApp для себе і колег, але через кількість проблем і питань він швидко став своєрідним хабом координаторів та перекладачів. Тепер у ньому вже близько 50 волонтерів тільки в Гаазі та околицях, які продовжують активно займатися всіма пунктами, готелями та будинками. Запитання є щодня, і людям потрібно допомагати знаходити все, від пляшечок для дитячого харчування до робочих ноутбуків».

Найбільшою проблемою для волонтерів дівчина вважає житлову кризу, від якої страждають навіть стабільні нідерландці. За словами Елі, в країні лендлорд вибирає з мешканців, а не навпаки. Тож біженцям з України доводилося пояснювати, що знайти окреме повноцінне житло без допомоги муніципалітета буде непросто, і однакові комфортні умови для тисяч українців, що приїжджають, — задача дуже складна: «Місць просто немає, а попит величезний».

Еля розповідає, що місцеві дуже співчувають і допомагають Україні. Наприклад, велика фандрайзингова компанія Giro555 за тиждень у березні зібрала більше 160 мільйонів євро, а інші компанії організовували локальні збори для допомоги біженцям та малому бізнесу. Сама ж дівчина каже, що має тривожний розлад, тому хвилюється за все, що відбувається в Україні, але допомагати не перестає.

«Повертатися в Україну я не планую, — говорить Еля. — Але дуже хочу якомога швидше з’їздити до Києва, всіх міцно обійняти, лягти на траву десь у ботсаду Фоміна і вперше з 24 лютого заплакати». 

Євген Науменко, 21 рік. Майстер спорту міжнародного класу зі стрибків у воду. Сьогодні готується до змагань у Берліні

Євген народився та виріс у Запоріжжі. З пʼяти років він займався спортом, чимало бував за кордоном на змаганнях зі стрибків у воду — ставав призером чемпіонатів світу та Європи. 2022 року йому знов довелося залишити Україну. Приводом знову став спорт, але на тлі розгорталося російське вторгнення. Після 24 лютого Євген ще близько місяця був у Запоріжжі: каже, що, як і всі українці, допомагав теробороні, укріплював місто, скролив стрічку новин. 

У той же час Міністерство молоді та спорту України наказало організувати в Хорватії навчально-тренувальні збори для підготовки національної збірної зі стрибків у воду до міжнародних змагань. У наказі йшлося про 29 осіб, серед яких був і Євген. Хлопець зізнається Забороні, що довго не хотів їхати з України, але батьки дуже його просили, тому він не зміг відмовити — бачити сльози матері було важко.

«Ми працювали в Хорватії десь три тижні. Відновлювали сили, бо не тренувалися майже місяць. Потім виїхали в Італію в Больцано, адже в Хорватії є не всі умови для тренувань: там бракує платформи на 7 і 10 метрів», — розповідає Євген.

Фото надане Євгеном

Забезпеченням спортсменів за кордоном займаються країни, в яких вони перебувають, а добові видає українське міністерство. «Коли ми були в Хорватії, то жили в таких офігенних апартаментах, — говорить хлопець. — Коли приїхали до Італії, нас зустріла Таня Каньотто, італійська олімпійська призерка. Вона допомогла нам облаштуватися, знайшла для нас готель».

Сьогодні Євген, як і його колеги по збірній, поступово налагоджує свій психологічний стан. Відволіктися від важких новин допомагають тренування та психолог. Проте інколи, зазвичай ввечері, емоції можуть нахлинути, каже спортсмен.

«Щодо настроїв у команді, то все змінилося на краще, ми стали єдиним цілим. Іноді відволікаємося промиванням мізків русні в чат-рулетці та баночкою темного», — сміється Євген. 

Фото надане Євгеном

Хлопець запевняє: завжди вважав, що спорт поза політикою, але тепер думає інакше. Мовляв, коли над життям рідних висить загроза, бути «поза» неможливо. Крім того, за його словами, ніхто в команді тепер не підтримує стосунки з російськими спортсменами: «Вони всі раби і підкоряються своєму «великому полководцю Путіну».

«На початку ми ще намагалися якось: спілкувалися з Русланом Терновим [російський стрибун у воду], який приїздив до нас у гості в Запоріжжя. Ми йому сало в дорогу давали, у нього бабуся живе під Києвом, але він повний ідіот. Він був тут, називав нас братами, але коли почалася війна, сказав: «У вас война — это ваши проблемы». Після цього він моментально пішов за російським кораблем, — говорить Євген. — Вони всі кричать, що війна — це погано, що вони за мир, але самі нічого не зробили, аби її не було. Вони там тренуються, працюють, сплачують податки і пасивно підтримують свого їбучого Путіна».

Фото надане Євгеном

Зараз хлопець на змаганнях у Берліні, збірна готується до чемпіонату світу в Будапешті. В Євгена багато запитань як до самої Угорщини, яка під час війни займає доволі проросійську позицію, так і щодо участі спортсменів з Росії у будь-яких змаганнях: «Спочатку місцем проведення була Японія, але там хвиля якогось чергового вірусу, тому чемпіонат переїхав до Будапешту, а зараз, я так розумію, вже немає ні місця, ні часу [шукати нове місце для змагань]. А от FINA [Міжнародна федерація плавання] та LEN [Європейська ліга плавання] вже усунули їх [росіян] від участі в чемпіонаті Європи та світу. Вони там у себе будуть сидіти на дупі рівно, проводити якісь свої змагання, де виступатимуть лише вони і білоруси».

Скільки ще збірній доведеться пробути за кордоном, Євген не знає, але припускає, що допоки не закінчиться війна в Україні. За короткий термін хлопець відвідав уже три країни, але дуже хоче повернутися додому.

Фото надане Євгеном

«На мій подив, я навіть не бачив росіян або не помічав їх. Всі підтримують Україну та українців, забезпечують всім необхідним настільки, наскільки це можливо. Скрізь майорять українські прапори та написи fuck putin, — говорить він. — Тут я представляю свою країну, захищаю її честь, коли можу — допомагаю фінансово. Але я дуже сумую за рідними, за своєю домівкою. Де б я не був, я знаю, що вдома краще».

Валерія Вялкова, 22 роки. Активістка в ГО «Українські студенти за свободу». Сьогодні пікетує проросійські акції в Оснабрюці

Перший день повномасштабного вторгнення Валерія зустріла в Харкові, але мама змогла вивезти її додому, в Суми: «Звісно, це було не найбезпечніше місце, бо і там також бомбили, але все ж ситуація була відносно кращою», — каже вона Забороні.

Рішення поїхати з України було для дівчини чи не найважчим у житті. Причин було чимало: тривога за свою безпеку і життя рідних, за майбутнє. Зізнається, що в Сумах через страх мародерства вона спала з топором під боком, адже це була єдина зброя для самозахисту.

Та все ж основною причиною для виїзду стало відчуття повної безпорадності: «Я хотіла хоч якось допомогти у війні, відчувати себе корисною, наближати перемогу, але все це було неможливим з підвалу мого дому. 9 березня я виїхала зі знайомими до Полтави, а мама з бабусею залишились у Сумах. 12-го перетнула кордон із Польщею, а наступного дня вже потрапила до табору для біженців під Оснабрюком в Німеччині».

Тепер Валерія бере участь у демонстраціях на підтримку України, збирає гроші на допомогу ЗСУ та займається просвітою місцевих німців і інформаційною війною з росіянами в Німеччині. 

Останні 10 квітня готували в Оснабрюці проросійську акцію «проти русофобії, нацизму і фашизму». Повідомлення про неї дівчина побачила за дві години до початку в локальному чаті українців. І спонтанно вирішила влаштувати пікет. 

«Часу було небагато. Готувати великий протест як, наприклад, в Ганновері чи Берліні, на жаль, було вже неможливо, — говорить вона. — Ми [спільнота українців в Оснабрюці] ще не встигли об’єднатися настільки, щоб швидко реагувати на такі події, але й «без бою» це залишити я теж не могла. Я відчувала злість і закрити на це очі здавалося програшем».

На те, щоби продумувати свій протест, у дівчини не було ні часу, ні ресурсів. Тож вона вирішила повторити берлінську демонстрацію, присвячену вбитим окупантами мешканцям Київської області. Тоді люди лежали на землі з кляпами та зав’язаними руками. 

«Взяла бинт, червону помаду, кольорові фломастери та картонку від якоїсь коробки. Поки їхала до місця призначення, написала: «Вбиті за те, що були українцями». Коли вже була поряд, трохи злякалася від побаченого: понад 200 людей, всюди майорів триколор. Одні танцювали, інші аплодували. Трохи заспокоїла присутність поліції і наших українців, що прийшли подивитися в обличчя тим, хто підтримує Росію», — зауважує Валерія.

Дівчина знайшла зручне місце за кілька метрів від натовпу, надягла табличку і попросила одного зі спостерігачів зав’язати їй руки і очі, потім лягла на землю. Вона не бачила, що саме почало відбуватися, але добре чула. 

Фото надане Валерією

«Хтось розповідав, що їхніх дітей не пустили на день народження, бо вони з Росії, інші співали «Катюшу», кричали: «Росія!». Справжній парад фашистів, що прийшли танцювати на кістках. Реакція на мене була майже миттєвою. Казали: «Йди геть», «О, нацистка прийшла», «Ви це заслужили». Були глузування і більш агресивні звернення. Питали мене, де я була 8 років, як Донбас бомбили. Одна жінка питала, «не отморозила ли себе жопу», а якийсь чоловік кричав, що все це пропаганда і брехня. Так я пролежала десь пів години, після чого вони пішли маршувати містом», — говорить вона.

До фізичної агресії з боку росіян не дійшло. Люди постійно підходили до дівчини з погрозами, але не наважувалися силою вигнати її з парку, де проходила акція. В якийсь момент до неї підсів німець, аби в разі чого захистити від можливих нападів. Валерія пішла звідти цілою, хіба трохи змерзла та промокла — під кінець акції пішов дощ. Все, що відбувалося на протесті, потрапило до місцевих ЗМІ. Чимало людей висловили свою підтримку Україні та Валерії особисто.

Фото надане Валерією

«Емоції були змішані. На самому протесті був і відчай, і злість, і біль. Наодинці з хижаками, слухаючи їхні співи і реготання, їхню реакцію. У мене в голові проносилися всі спогади, новини, фотографії, історії з війни на той момент. Їх не турбують ні смерті, ні скалічені й зґвалтовані діти, ні закатовані жінки й чоловіки, ні знищені міста — нічого. І ці 200 людей — лише частина того, що собою являє Росія, — обурюється дівчина. — На Заході багато кажуть про putin’s war, але хіба у парку стояли 200 клонів Путіна? Хіба сам Путін казав мені, що так нам і треба?».

Надію Валерії давали німці, місцеві ЗМІ, їхня реакція. Якщо їй вдалося змінити їхню думку і навернути в правильне русло, це зможе наблизити Україну до перемоги, а, отже, це не марно: «Наша свобода для мене — найвища цінність, і я готова за неї боротися».

«Німці загалом підтримують Україну. Вони надають багато допомоги біженцям, на кожному кроці я завжди зустрічала дружелюбність і співчуття. У різних закутках, на багатьох будівлях можна побачити українські прапори, але є деякі речі, які нам не зрозуміти. Одна з них — пацифізм, — пояснює Валерія. — Німці роками розплачувалися за свої злочини і злочини своїх батьків чи дідусів. Культ провини — те, на чому будувалося їхнє суспільство десятиліттями. І це впливає, наприклад, на політику озброєння, яка завжди була найменш популярною серед їхнього населення. Для них надання військової підтримки будь-якій країні є неприпустимим, бо Німеччина завдала багато болі і трагедій у минулому. Їм не хочеться, щоб їх асоціювали з будь-якою війною, але через війну в Україні таке ставлення все ж змінюється. Все більше німців починає розуміти, що нам, українцям, боротися без важкого озброєння проти російської агресії означає втрачати тисячі життів невинних людей».

Фото: Олексій Марченко. Надане Валерією

Одиночним пікетом активність українців в Оснабрюці не обмежилася. На міському Yellow&Blue Festival вони влаштували демонстрацію «Почуй Україну», що відкрила захід. 1 травня була демонстрація, присвячена Маріуполю, і цього ж дня проходила друга проросійська хода. Список вимог вже був більшим: проти русофобії, нацизму, фашизму, НАТО і постачання зброї Україні. Провести акцію українці хотіли поряд з ними, але місцева влада і поліція не дозволили, адже «надто небезпечно».

Сьогодні Валерія з іншими українцями намагаються зареєструвати українську громаду міста Оснабрюк. Вона існувала ще з часів Другої світової війни, але потім розформувалася. Наразі в місті перебувають понад 3000 біженців і багато українців, що жили тут ще до війни. Зареєстрована громада дозволить робити більше: залучати спонсорів, збирати кошти на допомогу Україні — як військовим, так і звичайним українцям. 

«Зараз у Німеччині відбувається масштабна інформаційна війна. Є ще багато наративів, які Росія закріпила в головах у німців за роки існування своєї пропагандистської машини. Тим не менш, німці бачать і чують нас, намагаються допомогти, тиснуть на політиків, — впевнена дівчина. — Вони бачать наші страждання і справжнє обличчя російської агресії».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору