«Наша сім’я». Хронологія життя близьких людей під час війни у фотоальбомі Ольги Єремєєвої
Художниця Оля Єремєєва з 24 лютого 2022 року знімає своє оточення. Серед людей на фото — її співмешканці, українські митці та члени родини. Чи учасники домашніх вечірок, що, на перший погляд, нагадує безтурботне богемне життя, та згодом всі ховаються в коридорі: по місту завдають ударів. Лише малу частину створеного за понад рік архіву — а це близько 100 світлин, — фотографка помістила на 30 сторінках старого фотоальбому. Спеціально для Заборони авторка розповідає, як її взаємини з людьми навколо під час війни зійшлись у сімейному альбомі.
Фотоальбом з радянських часів з написом на обкладинці «Моя сім’я» я знайшла на барахолці в Києві. Хоча формат старого альбому створює дисонанс форми і наповнення, це не змінює його сутності.
Ще до вторгнення я почала жити з моїми близькими друзями в нашій квартирі на Лук’янівці у Києві. І сім’я — це слово, яким я могла б описати наші взаємини. Наша квартира перетворилася на суб’єкт цієї історії. Більшість фотографій саме звідти.
З самого початку вторгнення я розуміла: треба документувати те, що відбувається навколо. Я не бачила ніякого кінцевого результату з цього, але знала, що це важливо і варто продовжувати.
Історія починається у Львові, куди ми з друзями тікали в перші дні війни, і продовжується в селі Бабин [Івано-Франківська область], куди я потрапила в рамках мистецької резиденції «Робоча кімната». Далі було повернення до Києва, поїздки до Ірпеня і Харкова.
Чимало героїв знімків — це мої найближчі люди, до яких я ставлюся з великою ніжністю. І зображені в альбомі історії з ними щільно пов’язані.
Серед подій були проводи художника Богдана Бунчака на фронт, де атмосфера події зовсім не відповідала її нагоді. На великому «святкуванні» в Будинку кіно можна було зустріти чимало митців. Пізніше Богдан отримав поранення, але зараз з ним все добре.
В альбомі також є сімейні проводи на фронт мого вітчима, який пізніше теж отримав поранення. Зараз він повернувся на війну.
Коли почалися блекаути, я була на резиденції у Німеччині. Це був момент усвідомлення, що мені треба повертатися і фіксувати це. Як, наприклад, одноденну виставку «Всі бояться пекаря, а я дякую» у зруйнованій квартирі журналістки Катерини Яковленко.
Я не пам’ятаю, як жити без війни, і не знаю, чи можу зараз це уявити. Думаю, для багатьох це зрозумілий сьогодні стан.
Багатьох міст вже немає. Багатьох людей немає. Але і життя продовжується. Всі звикають. Ми продовжуємо робити домашні вечірки, виставки, і під час обстрілів Києва всі ховаються у коридор. У нас вибиває вікна від вибуху, а ми їх вставляємо і святкуємо Новий рік. Речі, які існують поряд, спочатку здаються абсурдними, а в якийсь момент стають рутиною.
Для мене цей альбом — це те, що лишиться після моєї смерті. Документація воєнного життя для майбутнього, в якому війна і горе вже скінчилися. Тут все абсолютно хронологічно. Кожен місяць, рік і подія підписані.
