Біблійні образи, міфологічні мотиви, метафори про людей-звірів — усе це постійні сюжети робіт київської художниці Катерини Лисовенко. Вона звертається до них у творчості з інтенцією протистояти ідеологіям, що використовують владу для насильства. Проте повномасштабна війна вивела насильство в абсолют і продовжує множити травматичні досвіди, що не могли не знайти вихід у роботах мисткині. 2023 року Лисовенко створила експозицію «Гола кімната», що відрізняється від притаманних їй форм творчості. Заборона розповідає, як «Гола кімната» Катерини Лисовенко стала спробою обʼєднати українців, розʼєднаних війною.
У кутку кімнати стоїть самотнє односпальне ліжко. Постіль укрита малюнками дерев, узголівʼя впирається в стояк батареї. Поруч — такі ж самотні стілець і стіл, скатертина із синонімічними до постелі візерунками звисає аж до долу. Оголеність стін то тут, то там приховують картини: кілька портретів, трійко пейзажів.
«Я хочу створити кімнату, прозору, дуже незатишну, яка ніби розчиняється на очах, кімнату НЕ для людини», — так цю інсталяцію під назвою «Гола кімната» описує її авторка, українська художниця Катерина Лисовенко.
Її персональна виставка в київському артпросторі The Naked Room мала відкритися ще на початку 2022 року, втім, не судилося. Перший рік повномасштабного вторгнення в галереї виставляли роботи з циклу Українського мистецького фонду екстреної допомоги. Та у квітні 2023-го The Naked Room усе-таки перевідкрився — і саме експозицією Лисовенко.
Ідея «Голої кімнати» зʼявилася вже під час нового витка війни з Росією. Її появі передували тривалі рефлексії Лисовенко щодо провини вцілілого. Художниця, відома насамперед своїм живописом, шукала форму, зрозумілу для всіх, на кому позначився досвід війни.
«Важко бути хорошим автопортретом», 2023
Міфологія, ідеологія, пропаганда
Катерині Лисовенко 33 роки, і більш ніж половину свого життя вона займається мистецтвом. Проте, за власними словами, справжньою художницею відчула себе лише 2017 року — тоді Лисовенко вивчала сучасне мистецтво в Kyiv Academy of Media Arts (KAMA) і під закінчення курсу влаштувала свою першу значущу виставку.
Випускний проєкт вона присвятила материнству. «Ти відчуваєш постійну провину, що недостатньо перебуваєш у материнстві або мистецтві», — згадує про виставку Лисовенко. І вже тоді її роботи привернули увагу викладачок KAMA. Очолювала курс художниця Леся Хоменко, а за теорію відповідали кураторки The Naked Room Лізавета Герман та Марія Ланько. Пʼять років по тому саме вони запропонують Лисовенко зробити персональну виставку, що зрештою виллється в «Голу кімнату».
У її роботах часто трапляються античні й метафоричні образи: люди — іноді навіть сама Лисовенко чи її діти — перетворюються на тварин або стають частиною екосистеми. Художниця в розмові з Забороною каже, що це історія одночасно про захоплення та розчарування в античній культурі. Мовляв, у ті часи мистецтво було інструментом виховання суспільства й естетизувало ідеологічну систему. Сьогодні ж ці поєднання людей з тваринами, за словами Лисовенко, сприймаються як щось квірне, пов’язане зі свободою чи гармонією.
«Russian Hero Freed Children», 2022 «True Love of a Russian Soldier», 2022
Тому художниця використовує ці образи, щоби протистояти ідеологіям — не лише тим, що продукує держава, але й тим, що використовують владу для насильства чи дегуманізації певних соціальних груп. Ідеологія — мова, якою ми розмовляємо та яка описує нашу реальність, починаючи від пологового будинку, вважає Катерина.
У ногу з ідеологією завжди йде пропаганда — інший лейтмотив творчості Лисовенко. Кілька років тому її виставка «Монументальна пропаганда світу моєї мрії» почала зʼявлятися просто на вулицях українських міст. Від Кароліно-Бугаза на Одещині до Львова й Києва — Катерина вкривала голі стіни будівель величезними зображеннями, сюжети яких поєднували в собі міфологію, релігію та героїв, вільних від усталених гендерних норм.
«Мені було важливо маніфестувати свою присутність і [присутність] людей таких, як я», — говорить художниця.
Вона відверто каже, що пережила в житті насильство, зумовлене самим її існуванням, гендером і роллю жінки. Тож створення робіт просто на вулиці стало для неї проявом власної емансипації.
«Я взагалі не ховалася. Колись знайомий графіті-райтер сказав, що не треба створювати роботи вночі, адже це викличе ще більше підозр до тебе, — так Катерина почала працювати вдень просто на зупинках автобусів, у парках чи місцях, де гуляють люди. — Коли люди бачать, що ти не з балончиком, у них немає агресії. Якщо в руках у тебе пензель — значить, це справжнє мистецтво».
Убити русалку легше, ніж убити людину
Після 24 лютого 2022 року роботи Лисовенко стали більш гострими, напруженими й виразними: чоловіки із закривавленими фалосами та вбиті люди з останнім криком жаху на вустах. Вона публікує їх в інстаграмі й доповнює власними роздумами, як-от: «Війна — це велике, глибоке задоволення. Можливо, війни не почнуться, якщо вони перестануть бути задоволенням».
Лисовенко свідомо зображає у своїх роботах жертв цієї війни, адже хоче закарбувати злочини окупантів, які щоразу стають усе гіршими за попередні.
«Ці роботи — мої власні пам’ятки жаху», — розповідала вона в нещодавньому інтервʼю.
У цих роботах так само є місце міфології. Для Лисовенко це спосіб показати архаїчну, дегуманізовану логіку вбивць: убити таку саму людину, як ти, важко, натомість убити кентавра чи русалку — набагато легше.
«Двоє», 2022
«Лисовенко для мене — одна з найбільш релевантних коментаторок того, що нині відбувається, — говорить Забороні Лізавета Герман. — Мова не про війну, а про життя українців під час війни: почуття й досвіди, що відрізняються одне від іншого».
Герман вважає, що в роботах художниці немає місця ура-патріотизму, щодо багатьох речей у неї «радикально непопулярна позиція». Проте Лисовенко, як і раніше, розгортає метафори про людей-звірів, дітей, птахів і не спекулює на воєнній тематиці, а органічно вплітає її у світ власних образів.
«Це робить її практику дуже переконливою і в хорошому сенсі зчитуваною», — наголошує кураторка.
Лисовенко зауважує, що живопис — це не лише спосіб критично подивитися на світ чи деконструювати ідеології, а й ще одна форма голосу. Для цього вона і перетворила свій інстаграм на певний щоденниково-мемуарний простір, де нерідко можна побачити саме текстові форми взаємодії з глядачем.
«Коли я навчалася в академії [Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури в Києві], мені було дуже сумно, що ми не можемо вийти за рамки декоративності й краси, а потім — хотілося знайти концептуальний вихід для живопису. Що буде поза тим, що можна взагалі описати? — говорить Лисовенко. — Я почала дивитися на живопис як на текст, і це допомагає мені. Текст і є створенням нових досвідів».
«Гола кімната»
Ці нові досвіди, релевантні для всіх свідків війни, і лягли в основу «Голої кімнати».
«Я думала: що може об’єднати людей незалежно від того, де вони зараз? Не зробити єдиним організмом, залишити цю різницю досвідів, яка необхідна насправді, але об’єднати всіх у якомусь просторі. Знайти для нас спільне місце», — розмірковує Лисовенко.
Так зʼявилася концепція голої кімнати — пейзажу, що не є пейзажем, як говорить сама авторка. Виставка, пояснює мисткиня, і про смерть, яку ми тою чи іншою мірою обживаємо, і про відсутність базових речей, де ми все ж маємо облаштуватись та знайти для себе місце.
Фото експозиції виставки «Гола кімната» в The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров Фото експозиції виставки «Гола кімната» в The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров
Базовий набір кімнати, що можна перелічити на пальцях рук, — це той діапазон «голого життя» переселенця, у якому сьогодні перебувають мільйони українців усередині та ззовні країни. Нестабільність того, що можна назвати домом, невлаштованість життєвих умов, невідоме майбутнє наших домівок і нас самих — війна робить міста й нас самих голими та прозорими. Такий спільний досвід дає право говорити і Лисовенко. Першого дня повномасштабної війни вона з родиною вирушила з Києва до Луцька, звідти — в Польщу, а потім в Австрію, де живе й сьогодні.
«Якоїсь миті я відчула злам у своєму стані, стані людей, яких я знаю. Перші місяці [повномасштабної війни] панувало об’єднання всіх з усіма, якісь непорозуміння з минулого забулися. У мене було фізичне відчуття держави. Виживання кожного залежало від усіх», — додає Лисовенко.
Згодом вона почала відчувати певну провину вцілілого — провину перед людьми, життя яких забрало російське вторгнення. Катерина каже, що війна множить досвіди, і те, наскільки вони відрізняються, знову починає розділяти людей.
«Сімейний портрет», з експозиції виставки «Гола кімната», 2023
«Катя запропонувала зробити дуже особисте висловлювання про всіх, хто був вимушений поїхати [з України чи окупованої території] з тих чи тих причин, і про те життя/не життя, яке зведене до супербіологічних практик, — говорить Забороні кураторка Марія Ланько. — Усі, хто був на виставці, говорять про досвід «голої кімнати» не лише як про ту, що ти маєш десь у вигнанні або в евакуації, а і як про власний покинутий дім».
Назву виставки придумала сама художниця. Проте це не пародія на назву галереї The Naked Room, а скоріше коментар до ситуації, коли замість звичного галерейного простору ти опиняєшся в кімнаті.
Ось що говорить про це Лізавета Герман: «Для нас із Марією [Ланько] важливий принцип — те, що відбувається в галереї, завжди про актуальні теми, але ми оминаємо якусь прямолінійність, шукаємо складніші форми. Ми не знали, що Катя зробить цю інсталяцію, а радше уявляли, що це буде нова серія живопису на папері або полотні. Тому, коли вона сказала, що придумала інсталяцію й уже придбала постільну білизну, це було неочікувано».
