На YouTube з’явився короткометражний фільм художника та саунд-артиста Саші Долгого — він знаходить покинутий бюст Леніна, відвозить його в поле і влаштовує (цілком реальне) поховання. Ленін, звичайно, пручається й ледь не вбиває Долгого своєю вагою. Випусковий редактор Заборони Даниил Леховіцер поговорив з художником про те, як це — по-бандитськи «відвезти на ліс» радянського політика та чи треба пам’ятати або забувати травматичне історичне минуле.
— Як ви з Леніним знайшли один одного?
— Це тягнулося декілька років, тож треба заходити здалеку.
У 2010-х я відкривав для себе музейну карту України — від Карпат до Сєвєродонецька та Лисичанська. Концепція краєзнавчих музеїв, на мій погляд, сформувалася після Другої світової війни. Період появи маркував їх не як інституції з дослідження краєзнавства як такого, а як інструмент пропаганди. Половину кожного займає експозиція, присвячена перемозі в Другій світовій війні — «отєчєствєнной войнє». Все пронизано радянським шиком, червоними прапорами, «побєдой над фашизмом». Коли людина [в Україні] заходить у музей, присвячений її місту, вона потрапляє в підручник про дєдушку Леніна та Москву. Саме тоді мене зацікавила радянська спадщина й артефакти комеморації, зокрема Ленін.
Фото: Оля Коваль / Заборона
Після Євромайдану та Революції гідності почалася друга хвиля так званого Ленінопаду. І згодом сайти типу OLX заповнилися лотами з монументами: ось якась спільнота продає пам’ятник Леніну, який стояв на головній площі; бронзовий Ленін — 200 тисяч гривень; скромніший Ленін — 18 тисяч. Я часто їх моніторив.
У листопаді 2018 року я натрапив на пост у фейсбуці — фотографія бюста Леніна біля постаменту. Велика мармурова брила вагою 400–500 кілограмів на покинутій території забудови. Для мене це була ніби крапка в завершенні попередніх роздумів про радянські монументи; фінал осмисленням комеморації, боротьби за збереження спадщини, політичного втручання ідеології в суспільний простір. Коли я його побачив, одразу зрозумів, що з ним треба щось зробити. І це було зроблено.
— І що ти зробив?
— Потрібна була фізична допомога, щоби мене знімали на телефон хоча б з двох ракурсів. Я сказав друзям: евакуатор завантажить бюст, відвезе, я звалю його, а ви просто познімайте. Вони: «Так-так, ми в справі».
Купив лопату, узяв брезент, рукавиці. Дзвоню друзям, а вони: «Блін, ми зависли. Давай просто гроші на картку тобі скинемо». Я викликаю кран — а воно ж стрьомно. Стрьомно тому, що, чесно кажучи, не знав статусу території [де був розташований бюст] — незрозуміло, є охорона чи немає. Я ні з ким не домовлявся, машина заїде на територію, ми заберемо Леніна — хтось прийде і скаже: «Чуваки, що ви тут узагалі робите?». І почнуться якісь приколи.
Фото: Оля Коваль / Заборона
Під’їжджає тачка. Я йду — і вона за мною. Внутрішній стрьом наростає, а мені потрібно вибирати адекватні ракурси, знімати [заїзд машини та повантаження бюста], оскільки друзі зрізалися з теми — дублів не буде. Ми повантажили й рушили. І тут постає питання: «Блін, а куди їхати?».
— То куди їдемо?
— Думаю, думаю.
Була ідея вивезти на ліс. Добре, а ліс — це де? Наростає напруга всередині. Очі бігають у пошуках місця. І тут я згадую, що на початку осені в друзів був день народження біля приватного сектору. [Кажу водієві:] «О, погнали туди».
Ми їдемо в машині служби евакуації «Європа», у кабінці водія український прапорець, а в багажнику в нас 500-кілограмова голова радянського злочинця.
Коли приїхали, я залишився сам на сам із головою. Уявив собі, як це було, коли радянські спецслужбісти розстрілювали людей і скидали їхні тіла в ями обличчям униз. Я вирішив «розстріляти» Леніна.
Я копав, він стояв. Думаю: «Треба ж його якось штовхати». Штовхнув його, та він не штовхався, — отож почав робити підкопчик. Морозний грудень, місце малолюдне… А що як він зараз випадково на мене впаде? Я хотів поховати Леніна, а замість цього він мене поховає.
Фото: Оля Коваль / Заборона
— Скинути обличчям у землю — доволі по-бандитськи.
— Так. До 18 років я жив у Сумах. Люди, які пережили 90-ті й залишилися адекватними, — от кому треба ставити пам’ятники. У той період у Сумах два роки діяла комендантська година: після 21:00 виходити не можна. Як у нас зараз через війну, тоді в місті її вели ввели через те, що там йшла стінка 600 на 600 [мова про вуличні розбірки]. Біля моєї школи раз на два тижні валялися зарізані тіпи.
Але такого поняття — «вивозити на ліс» — в нас не було. Почув його, коли приїхав до Києва у 2000-х. Я дізнався, що так робили в 90-х: щоб розправитися з іншими людьми, зняти з них бабло, залякати, їх вивозили в ліси. Ліс — це про забуття; ніхто не знає, де ти, ніхто не знає, як саме про тебе пам’ятати, коли ти не повернешся.
Тому, коли я побачив цього Леніна, сформувалася ідея: треба «вивезти його на ліс». Зробити такий акт не просто обрядом поховання. «Вивезти на ліс» — це антиобряд: поховання без жодних почестей, падіння в яму обличчям униз, немає навіть хвилини прощання — все одразу засипається. Ця символічна форма пов’язана з викресленням з історії, з забуттям.
Водночас такий бандитський спосіб — у дусі радянського уряду. Тож це такий коментар до побудованої Леніном системи.
— Цей похорон нагадує поховання монумента Леніну в соляній шахті «Горлебен» у колишній НДР. Але його «ексгумували» і створили в Берліні «негативний» музей у замку Шпандау. Там є двір, присвячений «негативним» пам’ятникам на кшталт Леніна.
Ти вважаєш, що травматичне минуле треба поховати й забути чи, як у випадку з німецьким музеєм, наділити негативним контекстом і пам’ятати — адже це все одно частина історії?
— Монументи — це матеріально ціннісні об’єкти: вони створювалися й не можуть просто взяти та зникнути. Розбудовування країни [як, наприклад, декомунізація України] — питання суспільної власності. Це набуте нами всіма — навіть часи, які випали на радянський період. Ця частка історії, хай яка вона нав’язана, також наша. Якщо нам щось не подобається, не означає, що цього не було. Травму часто викреслюють зі своїх спогадів, але до неї треба вертатися, переробляти, з нею треба жити. Ми не можемо не прийняти, бо травма постійно спливатиме.
Фото: Оля Коваль / Заборона
Моя позиція така: не треба ставити [негативно] політично забарвлені пам’ятники в містах. Для цього потрібні окремі ділянки, окремі парки — на окраїнах чи за містом. Нарочита комеморація в місті призводить до політичного зіткнення всередині людини.
Ось приклад про збереження пам’ятників: є Ольга Гончар, директорка музею «Території терору» у Львові [де вивчають та виставляють артефакти репресивної політики тоталітарних режимів]. Оля впроваджує, наскільки може, таку політику: десь зняли пам’ятник, його привезли до них, де він набуває іншого конотаційного статусу. Питання навіть не в тому, щоби надавати негативної конотації, а в об’єктивності контексту — [якщо ми говоримо про воєнного злочинця, колонізатора чи диктатора] він об’єктивно негативний.
— Але, принаймні як художник, ти вирішив поховати бюст, не поставивши йому могили — тобто вирішуєш забути назавжди.
— Що стосується мого поховання Леніна — це жест. Такий, яким я його уявив і задумав. Наприклад, я хотів би, щоб людей, які чинять злочини великого масштабу, викреслювали з буття цивілізації. Щоб їх інформаційно не було. Людина, яка залишається в історії як тиран, все одно в історії залишається. Це моє прагнення як утопіста, а не реаліста [яке я висловив через поховання Леніна].
Якщо підходити реалістичніше, то, звичайно, нам потрібно знати всю історію, щоби формувати майбутнє.
Фото: Оля Коваль / Заборона
Є два основні способи, як трактувати цей жест.
З одного боку, це ілюстрація того, як ми відгороджуємо [травматичні] спогади. Не слід відгороджувати, треба брати й приймати, переробляти їх у собі. З іншого боку, я кажу голові Леніна: «Ну все, тобі кінець. Час вийшов». Це звертання до того, кого вже немає, потрібна сатисфакція. Це запевнення, що тебе ніхто не згадає. Це дві грані, і їх контроверсія та зіткнення — це суспільна контроверсія [пострадянських країн].
