Now Reading
«Насправді ми найбільш незахищені чуваки та чувіхи». Як Ольга Гончар зробила львівський музей «Територія терору» одним з найкращих у країні — та з якими демонами їй довелося боротися

«Насправді ми найбільш незахищені чуваки та чувіхи». Як Ольга Гончар зробила львівський музей «Територія терору» одним з найкращих у країні — та з якими демонами їй довелося боротися

Історія музею «Територія терору» у Львові — як він став одним з кращих в країні

Музей «Територія терору» існує на території колишнього львівського гетто, і це — один із найцікавіших та найсучасніших українських музеїв історії тоталітарних режимів. У 2016 році його очолила на той момент 24-річна Ольга Гончар. Це викликало спротив серед працівників та львів’ян — мовляв, молода дівчина, не львів’янка, яка ще й довгий час працювала на Сході, не може очолювати таку важливу інституцію. Та Ольга вистояла, завоювала авторитет і зробила унікальне місце, де можна дискутувати про складне минуле країни. 

Заступниця головної редакторки Заборони Юліана Скібіцька прогулялася з Ольгою Гончар місцями терору у Львові та розповідає її історію.


Монумент слави 

На вході до львівського Центрального парку культури та відпочинку перед типовими радянськими білими колонами поодиноких перехожих зустрічає голова динозавра. Не так давно тут з’явився «Парк Юрського періоду». Штучні тварини височіють над парканом та інколи ревуть — пустельним ранком це виглядає навіть трохи моторошно.

Раніше головною особливістю цього парку були не динозаври, а Монумент бойової слави Збройних Сил СРСР — один з наймасштабніших в Україні. Виглядав він так: в центрі ансамблю молода дівчина — це Батьківщина-мати — приймає присягу в радянського солдата і благословляє меч, який він тримає в руці. Цей монумент відкрили 1970 року, і з початку незалежності України він не раз ставав приводом для скандалів та сутичок, особливо на 9 травня. Громада Львова, особливо представники та прихильники націоналістичних партій, виступала за демонтаж монумента, наголошуючи, що це — «символ радянської окупації Львова». Місцеві комуністи та деякі ветеранські організації виступали проти знесення.

У 2007 році представники партії «Свобода» у міськраді Львова вимагали створити спеціальну комісію, яка б склала список радянських пам’ятників для подальшого демонтування. Їхні опоненти у відповідь заявили, що в Україні немає закону про демонтаж радянських пам’ятників (і це була правда), тому будь-які ініціативи такого плану — незаконні. 

Монумент демонтували в липні 2021 року. Залишки закрили парканом через аварійний стан, а фігури ансамблю перевезли до музею «Територія Терору». Його директорка Ольга Гончар саме входила до експертної комісії, яка мала вирішити долю скандального пам’ятника. Багато хто був налаштований категорично: монумент треба знищити. Та Ольга каже, що для неї було важливо зберегти скульптури попри критику місцевих націоналістів, адже це історія і пам’ять міста. Зараз на місці монумента залишився лише постамент — іноді на ньому з’являється самотня, припорошена пилом лампадка.

Оля

Оля народилася в Броварах Київської області, там же навчалася у школі — а школа була найстарішою в місті. Раніше на її місці був православний собор, який 1937 року підірвала радянська влада. Так що в школи була своя історія та потужний музейний кружок, де школярі часто залишилися після уроків за власним бажанням. Але любов до музеїв в Олі з’явилася ще раніше. 

«Коли я була дуже маленькою, в селі у бабусі зробила собі перший музей на горищі, — згадує вона. — Я зібрала якісь там старі самовари, праску — таку, що з вугіллячком. Водила туди родичів і навіть гроші з них брала». 

Закінчивши школу, Оля не вагалася, куди поступати: пішла на культурологію до педінституту ім. Драгоманова в Києві. Коли вона навчалася на четвертому курсі, в Україні розпочався Євромайдан, і це стало поворотною подією у житті Олі. 

«Це був період, напевно, найбільшого страху, — каже вона. — Ти розумієш, що тобі скоро випускатися, твоїй країні не потрібні культурологи й філософи, а потрібні воєнні й медики. Та й взагалі незрозуміло, що відбувається, ти не знаєш, як себе реалізувати в країні [експрезидента Віктора] Януковича. Ми проходили практику в одній з «елітних» гімназій на Прорізній, де вчилися діти з впливових сімей. Там нам забороняли говорити про політику. Через пару метрів барикади, але ми не говоримо про це! На уроці всесвітньої культури мені навіть заборонили показувати «Герніку» Пікассо, бо це про війну. Повний маразм».

Оля згадує, як проходила стажування в Берліні, а паралельно збирала гроші на бронежилет подрузі, яка їхала на війну. Мабуть, через це, коли їй запропонували роботу на Донбасі у 2015 році, вона майже не вагалася та поїхала до Маріуполя. Там вона мала працювати з місцевими музеями у звільнених від російської окупації містах, привозити туди різних культурних діячів та митців — фактично заохочувати журналістів та публічних людей приїздити до прифронтових міст та повертати їм повноцінне мирне життя. 

«Я приїжджаю в Маріуполь, виходжу на вокзалі, там стоїть [полк] «Азов» з кулеметом, — продовжує Оля. — А ми стоїмо з костюмчиком, з синтезатором. Нас ведуть Маріуполем, ведуть вулицями, де ось будинок зруйновано, ось розстріляно, ось згорілий, купа військових. Ми відіграли виставу, було триста глядачів — це дуже багато. Потім пішли в барчик на березі Азовського моря. Там же, прямо в барі, сидів військовий з автоматом і також бухав горілку, як і ми. І ти знаєш, після цього я не боюся нічого. Я перестала боятися, тому що зрозуміла, що в мене є одне життя, в мене є один час, і вийшло так, що він припав на таке». 

Оля працювала на Сході два роки, об’їздила майже всю неокуповану частину Донецької та Луганської областей. Разом із художньою ініціативою ДЕ НЕ ДЕ Оля, мистецтвознавиця Женя Моляр, культурний менеджер Леонід Марущак та інші діячі відкривали виставки та експозиції у музеях маленьких міст на кшталт Лисичанська чи Рубіжного, розповідаючи у такий спосіб невідому історію регіону.

Ще один важливий проєкт, який впроваджувала тоді Гончар, — «Музей відкрито на ремонт». Так називалася дослідницька ініціатива, в рамках якої на Донбасі відкривалися нові музеї та оновлювалися ті, що вже існують. Ця ініціатива серйозно вплинула на розвиток музейної справи в усій країні.

«Я дуже багато дізналася про Україну, — зізнається вона. — Особливо про те, що нібито Сталін у нас все побудував. В Лисичанську, наприклад, є цілий бельгійський квартал — ми про це дізналися тільки тому, що робили великий проєкт «Україна-Бельгія». Люди взагалі нічого не знають — ну, бачать, що щось написано іноземною мовою, але не надають цьому значення. Усюди тільки «СРСР усе побудував».

Музей

У 2017 році Львівська міська рада мала обирати керівника музею «Територія терору» на відкритому конкурсі. На нього подалася Оля Гончар. Тоді ще музей не працював на повну силу, і Оля хотіла перетворити його на майданчик для дискусій про складне минуле України. Крім того, в неї на той момент у Львові вже було багато друзів і цікаве культурне життя. 

Невдовзі конкурсна комісія озвучила переможницю: директоркою музею стала Гончар Ольга Олександрівна. 

Майже одразу співробітники «Території терору» почали протестувати через це. Музей завісили транспарантами: «Музей відкрито на страйк».

«Люди не могли зрозуміти, що є конкурс, є конкуренція, — каже Ольга. — Комусь не подобався мій вік або мій фокус, комусь не подобалося, що я з Броварів, а комусь — що я матюкаюсь у Фейсбуці. Хтось вважав, що тих компетенцій, які в мене є, замало, щоби бути [директоркою музею]. Мені було 24 роки. Вважали, що я малолітка. І це при тому, що в мене є [профільна] освіта, немає до чого придратися».

«А як ти боролася з цим неприйняттям?» — питаю я. 

«Та потихеньку-помаленьку, — сміється вона. — Я прийшла і спитала: «Рібята, які у вас є робочі задачі, що ви хочете зробити?». Вони кажуть: «Ми хочемо відкрити музей». На той момент було тільки два бараки, тимчасова виставка і якісь експозиції. Я сказала, що будемо працювати над тим, аби відкрити музей».

Робота тривала три роки. Ольга розробляла ідеї та концепції, відкривалися нові експозиції. У 2020 році музей вже був готовий запрацювати на повну силу — але трапився карантин через коронавірус. Замість бризок шампанського та різання стрічок довелося продумувати нову стратегію. Але Ольга каже, що її команді вдалося повернути цю кризу в плюс. 

Офіс музею «Територія терору», де здебільшого працюють його співробітники, розташований у єврейському кварталі Львова. Хоча офіс — це гучно сказано. Це скоріше квартира на декілька кімнат. У радянські часи тут була бібліотека. Але ще за часів Польщі ця будівля, вірогідно, виконувала роль синагоги. Під старими радянськими шпалерами на стінах чітко видно зірку Давида та інші єврейські символи. 

«Тоді часто відкривали такі собі синагоги у квартирах, — пояснює Ольга. — Коли ми заїхали сюди та почали робити ремонт, побачили, що насправді є на стінах. Зараз займаємося реставрацією». 

Гетто

Від музейного офісу до власне музею — десь десять хвилин пішки. Він розташований одразу за залізничним мостом. Саме цей міст відділяв від решти Львова єврейське гетто, яке створили нацисти під час окупації. Сучасна дорога від музейного офісу деінде повторює шлях, яким йшли львівські євреї, яких виселяли, зокрема, і з єврейського кварталу.

Сам музей стоїть на території колишньої пересильної тюрми. В неї цікава історія «служіння» двом різним режимам — комуністичному та нацистському. 1939 року, коли після пакту Молотова — Ріббентропа польський Львів став радянським, влада створила такий собі аналог ГУЛАГу — цю пересильну тюрму №25. Тут збирали в’язнів майже з усієї Західної України для подальшої пересилки до Сибіру та інших таборів. Тюрма була велика — близько 21 барака та адміністративні приміщення. З 1941 до 1943 року тюрму використовували нацисти. Вони утримували тут євреїв, комуністів, поляків, українців та партизан. Після війни радянська влада знову створила тут тюрму.

«В нас, на жаль, не залишилося автентичних будівель», — каже Ольга Гончар, коли ми заходимо на територію музею. На воротах зверху написано «Територія терору» у стилістиці, схожій з нацистськими написами на входах до концтаборів. Ольга продовжує, вказуючи на невеликий вагончик у дворі: «Ось це — вагон-телятник. Саме в таких перевозили людей на роботу до Німеччини або до інших концтаборів. Ось так виглядали валізи та кульки, які їм можна було брати з собою. Звісно, цей вагон новий, але ми намагалися зберегти все саме так, як було тоді».

Музей складається з п’яти кімнат. В одній, наприклад, ви бачите устрій типового барака. Вузькі дерев’яні нари вміщували десятки людей, хоча, на перший погляд, вони розраховані максимум на двох. Якщо посвітити ліхтариком на стіну, то можна побачити написи — це аналоги тих написів, що писали справжні в’язні. В кімнатах також є навушники — одягнувши їх, можна послухати спогади реальних людей, які жили в той час. 

«А тут ми бачимо типову львівську квартиру кінця 30-х років, — говорить гідка музею. — Тут є певні польські мотиви, бо Львів тоді був польським містом. Тут ми показуємо, як виглядає квартира після арешту — це вже 1939 рік. Ось лежать речі, ось тут незачинена шафа — бо люди бігли швидко, на поспіх все збираючи. І найчастіше не поверталися». 

В одній з останніх кімнат стіна повністю заклеєна нацистськими плакатами часів окупації Львова. Тут можна побачити афіші того часу або листівки, які обіцяють гарну та високооплачувану роботу в Німеччині. Ця експозиція присвячена колабораціоністам. На невеликих стендах можна прочитати різні історії людей, які так чи інакше працювали з нацистами. Або навпаки — були героями Радянського Союзу. Але якщо перевернути стенд, то там написана вже зовсім інша історія. Наприклад, підприємець, який шив форму для в’язнів, переховував на своїй фабриці євреїв. А партизан, який боровся проти нацистів, був потім катом у ГУЛАГу. За словами музейників, так вони хотіли показати, що не все в нашому житті однозначне.

Майбутнє

На задньому дворі музею, за уцілілими бараками та вагоном-телятником, лежать скульптури Монументу слави. Вони обережно викладені в рядок і, здається, відпочивають. Ольга Гончар каже, що для неї важливо розповідати всю історію Львова — не тільки нацистську або радянську. А серед тих скульптур, які зараз припадають пилом на задньому дворі, багато цікавих модерністських рішень — як-от, наприклад, частина фонтану, який також перевезли до музею в рамках декомунізації. В майбутньому Ольга планує зробити окрему експозицію, присвячену радянщині. Адже декомунізація, каже вона, в першу чергу має проходити у голові. 

Більшість із того, що зараз є в музею, створено саме за ідеями Ольги Гончар. Вона каже, що за три роки пройшла, мабуть, найголовніший челендж у своєму житті. Сміється, що робота в держустанові — це найкращий спосіб «понять жизнь». Адже ти постійно стикаєшся з бюрократією або критикою, часто — з безпідставним хейтом суспільства. Втрачаєш старих друзів — і разом з тим знаходиш нових. 

«Коли закінчується твій контракт?» — питаю я, коли ми вже плануємо прощатися.

«У вересні 2022 року. За пару місяців треба буде подати оголошення на новий конкурс, а там далі вже все швидко вирішується», — відповідає вона. 

«А що будеш робити, якщо ти не виграєш конкурс?».

«Буду радіти життю, — сміється Ольга. — По-любому я залишуся в сфері, буду працювати ще з якимись культурними проєктами. Треба вміти програвати. Ми як директори не вічні, ми насправді найбільш незахищені чуваки й чувіхи. У нас є науковець — він каже: «Я всіх директорів пережив». А ми залежимо від кількох змінних. Треба розуміти: є в тебе період в житті, коли ти сидиш в синагозі, реставруєш синагогу, ходиш по судах, робиш проєкти — але це також не назавжди. А те, що ти напрацював, все одно лишається з тобою. Воно з тобою незалежно від того, де ти є». 

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Scroll To Top