Прийняти своє тіло. Історія художниці, яка 10 років живе з мінливою травмою | Заборона
Читаєте зараз
Прийняти своє тіло. Історія художниці, яка 10 років живе з мінливою травмою

Прийняти своє тіло. Історія художниці, яка 10 років живе з мінливою травмою

10 років тому студентка художньої академії Дарія Кузьмич потрапила в дорожню аварію, і це назавжди змінило її життя. Заборона розповідає історію художниці: її досвіду проживання травми, турботи про своє тіло і спостереження за тим, як воно змінюється.

На початку цього літа художниця Дарія Кузьмич переїхала з Берліна до Відня. Через Zoom вона проводить нам екскурсію своєю новою квартирою: ось вишивка, яку вона зробила разом із мамою, ось перевезені з німецької столиці малюнки. Художниця продовжує вчитися в Берлінському університеті мистецтв на відділенні експериментального кіно та медіа-арту, де створює інтермедіальне мистецтво на межі інсталяції, перформансу та художньої документалістики. У Кузьмич немає постійної оселі ні в Європі, де вона живе останні п’ять років, ані в Києві, звідки вона родом. Кожне місце, де опиняється художниця, вона документує в малюнках і перевозить їх із собою.

Фото: Заборона

Кузьмич із радістю розповідає про одне зі своїх останніх досягнень: вже котрий день поспіль вона їздить на велосипеді. У цієї простої радості висока ціна, адже протягом 10 років Дарія не могла навіть нормально ходити. Влітку 2010 року художниця потрапила в аварію, яка цілковито змінила її життя – і мистецтво.

День, коли все змінилося

Той день був неймовірно спекотним. Був червень, Дарії ось-ось мало виповнитися 19 років. Вона щойно закінчила перший курс Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА) в Києві на кафедрі живопису. Дівчина поїхала відпочивати в Індію, де орендувала мопед для подорожей. У той день він мчав по жвавій трасі, аж раптом відбулося лобове зіткнення з моторикшею. Оскільки вона була пасажиркою і сиділа на задньому сидінні, весь удар припав на її праве коліно. Якби не оперативна допомога медиків, ні ногу, ні художницю могли не врятувати. У місцевій лікарні їй зафіксували колінний суглоб – і відправили на батьківщину. Відтоді у Дарії почалося нове життя.

Фото з інстаграму aneyeontheknee

Того літа, згадує вона, в українських клініках їй зробили три складні операції на коліні. Планувалося, що після цього встановлять протез, але натомість почалася інфекція кістки. Температура 39–40 С ° не збивалася, а біль по всьому тілу художниця описує як «нескінченний». Поворухнутися, лежачи на лікарняному ліжку, вона не могла. Лікарі «нескінченно» вводили знеболюючі. Зрештою у неї стався перший посттравматичний психоз.

«В якийсь момент я втратила відчуття реальності, – згадує Кузьмич. – Нестерпний біль, безсоння, сильні знеболювальні, та відсутність чітких прогнозів лікування призвели до розвитку посттравматичного розладу. В моєму випадку він частково мав ознаки біполярного розладу: емоційний підйом, ейфорія, яка могла різко перейти в паніку, страхи та галюцінації. Лікарі і батьки не могли зрозуміти, що зі мною відбувається, ніби ніхто не знав, що таке посттравматичний розлад. Це могло тривати місяцями, поки я не отримувала ін’єкції нейролептиків, які зазвичай примусово вколюють при гострій шизофренії. Підтримуючої терапії не було, тому скоро наставала депресивна фаза, з якої самостійно важко вийти. Фізичний біль тригерив повторення цих станів».

Протягом майже трьох років художниця постійно відчувала біль. Коліно не було зафіксоване, його залишки хиталися з боку в бік, неможливо було його нормально зігнути. Крім того, постійно поновлювалося запалення, а разом із ним відбувався новий психоз і розвивалася депресія. Водночас потрібно було відвідувати академію і розвивати свою мистецьку практику.

Академія й інклюзія

Депресія тривала два роки, і через це, згадує Кузьмич, вона припинила малювати – і навіть роздумувала над тим, чи не перейти на іншу спеціальність. «Було дуже важко повернутися в реальність», – каже вона. Крім того, порядки в самій НАОМА не дозволяли їй, на той момент інваліду другої групи, відчувати себе комфортно в навчальному середовищі.

Вчитися було фізично важко. Дарія згадує, як їй доводилося на милицях йти в туалет у кафе поблизу, оскільки в академії досі залишилися старі радянські вбиральні з діркою в підлозі. Важко було й діставатися зі спального району в центр на навчання на громадському транспорті. При цьому через інфекцію часто підвищувалася температура, поверталися психози, а лікарі не могли нічого запропонувати, щоб полегшити біль. У кінці другого курсу Кузьмич відрахували з НАОМА, незважаючи на лікарняні листи. Поновитися вдалося тільки на контрактній основі.

У 2013-му художниця вирішила повністю зростити хворе коліно, щоб покінчити з постійним болем. Після операції вона почала ходити з незгинною ногою. Втім, страждання на цьому не закінчилися. «Це сильно впливало на спину, на інші суглоби та на психіку, – згадує Кузьмич. – Навчання я називала «машиною часу», яку потрібно просто пройти».

Перша виставка

У 2013 році, в період Майдану, згадує Кузьмич, коли вже було зрощене коліно, відбулася її перша персональна виставка. Вона проходила в галереї Detenpyla у Львові і називалася «Прийняття». Центром експозиції стало документальне відео з ефектами, що демонструє, як художниця перетинає зал двома способами – спокійним розміреним кроком і бігом. В обох випадках утворюється ритмічна формула, яка сигналізує глядачеві про те, що ноги художниці функціонують по-різному: права запізнюється.

Біг у цьому відео радше нагадує розгін перед стрибком. Кузьмич каже, що це осмислення того, як на тлі аварії її «психіка намагалася втекти з тіла». Спроба осмислити цей «вихід» із тіла і зрештою прийняти його лягла в основу цієї першої великої мистецької роботи.

«Я не бачила свою травму «вадою» чи «недоліком» та знайшла спосіб співіснування з нею. В результаті образ патерну чи орнаменту руху я перенесла у відеоінсталяцію, – каже Кузьмич. – У підсумку та виставка у Львові стала першим досвідом, коли я об’єднала досвід травми і творчий метод. Коли я перестала відокремлювати одне від іншого, моя мистецька діяльність стала серйознішою, а я відчула себе справжньою художницею».

«Дипломні тези»

Кузьмич вважає, що її шлях у мистецтві почався з того, що вона прийняла свою травму. Однак її складно назвати художницею, що працює з темою травми. Її практика різноманітна й яскрава: наприклад, дипломна робота була присвячена поваленню пам’ятника Леніну в Харкові, а автобіографічна серія «Дипломні тези», створена разом із мамою Світланою Селезньовою, порушує тему впливу соціальних змін на людину та її продуктивність.

«Карта виходу з тіла міста», фрагмент експозиції

Деякі роботи Кузьмич перегукуються з її підлітковими малюнками. За кілька років до аварії вона порушувала тему урбанізації, малювала будинки-мурашники та жваві автомобільні траси. Тема й досі актуальна для художниці – наприклад, це проглядається в роботах виставки «Карта виходу з тіла міста», яку вона створювала за кураторства Саші Андрусик із агенції УХО. За словами Кузьмич, вона не говорить напряму про травму, а вважає за краще «вшивати» свій досвід мінливої ​​травми і трансформації тіла в свій художній метод.

Нове життя

У 2015 році Дарія Кузьмич закінчила бакалаврат у НАОМА. Незабаром вона виграла стипендію для навчання на магістратурі в Берлінському університеті мистецтв і потрапила на художню резиденцію у Відні.

«Вперше за довгий час я відчула сили і легкість життя без необхідності постійно боротись за повсякденне існування i функціонування тіла, – каже Кузьмич. – Не було сил жити, а тим паче послідовно займатися мистецькою практикою».

Фото з сторінки у Фейсбук Дарії Кузьмич

Там-таки, в Австрії, художниця почала думати про ампутацію ноги. Із дня аварії минуло вісім років, і Кузьмич підготувала себе до того, що жити з протезом буде легше, ніж з ногою, яку неможливо зігнути. Але під час резиденції вона знайшла хірурга, який запропонував альтернативу ампутації – эндопротез і трансплантацію м’язів на місце зрощеного коліна.

Страхова компанія відмовилася платити за реабілітацію іноземки, і для того, щоб її здійснити, довелося розпрощатися з кількома десятками малюнків. Кузьмич влаштувала онлайн-розпродаж своїх робіт.

Фото: Борис Михайлов. Дарія на фоні своєї інсталяції з книгою «Люди на площі»

«Коли ти продаєш свої роботи в колекцію, це цінується всерйоз, але коли робиш розпродаж, то продаєш вдвічі-втричі дешевше, ніж могло б бути, – згадує художниця. – І взагалі починаєш думати, що у тебе купують роботи, тільки коли з тобою якась біда».

Читайте також

Проте гроші на операцію зібрати вдалося, і восени 2018-го Дарія отримала, як вона каже, «нове тіло». Їй зробили титановий ендопротез, а з м’язів лівої ноги хірурги взяли трансплантат для правого коліна, який закрив дефект шкіри, якої для згинання з протезом не вистачило б, а також відсутню колінну чашечку. Тепер коліно бачиться справжнім – тільки злегка відрізняється за формою від коліна лівої ноги.

Нове тіло

За даними Держстату за 2019 рік, в Україні проживає 2 млн 659 тис. громадян із інвалідністю. Більшість із них – працездатного віку, як Дарія. Це понад 5 % від населення країни, а отже, кожен двадцятий має офіційний статус інвалідності. Однак простір у містах переважно не пристосований для потреб таких людей, а в суспільстві й досі є безліч стигм і стереотипів щодо них.

Фото з сторінки у Фейсбук Дарії Кузьмич

Дарія Кузьмич згадує свій перший приїзд на дачу в Житомирській області, де у її сім’ї є будинок. Це сталося через рік після аварії. Дарія ходила на милицях, і хтось із сусідів кинув зауваження: «Ніхто на ній тепер не одружиться, вона ж поламана».

Перші три роки травми, каже вона, були найскладнішими. Саме тоді художниця втратила багатьох колишніх друзів.

«Мені говорили: «Ну чого ти розкисла, подумаєш, проблема – я он теж ногу ламала», – згадує вона. – А я тим часом мучилася, що ледве ходжу і не можу працювати. Якщо ти не береш участь навіть тимчасово у досягненні успіху і в тебе немає бажання стати відомим, багато заробляти, то ти в принципі ніхто. У моїй тілесності були інші ритми».

Кузьмич каже, що їй полегшало тільки коли вона переїхала в Берлін. «Коли я поїхала з Києва, то відчула себе ніби в новому тілі, хоча воно було таке саме, – згадує вона. – Переїзд став потраплянням у середовище, що є менш агресивним, що підтримує і дає поштовх жити далі».

Око на нозі

Нещодавно Дарія Кузьмич впевнено крокувала вулицями берлінського району Мітте, де орендувала майстерню і готувала виставку «Твій контракт оренди розірвано», присвячену дослідженню міграції та спостереженню за проживанням простору. Це була її друга виставка, проведена після операції на коліні. Хода у неї тепер зовсім звичайна – нічим не відрізняється від інших берлінських пішоходів. Хіба що добре знайома людина може помітити легке накульгування на праву ногу. Операція минула успішно.

Під час періоду активної реабілітації Кузьмич завела сторінку в Instagram, де описує трансформації своєї ноги. Він називається aneyeontheknee – «око на коліні». Око – це малюнок, який вона одного разу нанесла на багатостраждальну ногу. Він же – символ невпинного спостереження художниці за власним тілом.

«Сьогодні у мене було велике тренування, – з радістю розповідає Дарія через відеозв’язок. – Я багато тренуюсь, бігаю і почала їздити на велосипеді. Після десятирічної паузи якимось чином тіло нічого не забуло і просто рушило».

Нагору