Ніжна драма «І все ж Лоранс»: психологиня пояснює поведінку чоловіка, який вирішує докорінно змінити своє життя

14 березня в український прокат повертається фільм, який мав прем’єру в Каннах. Це стрічка Ксавʼє Долана «І все ж Лоранс», що отримала головний приз для квір-кіно Queer Palm та приз програми «Особливий погляд» за найкращу жіночу роль на Каннському кінофестивалі.

Одна з найніжніших історій сучасного класика зачіпає важку тему прийняття власного «я» та оточення, які проходять шлях трансформації. Про кохання, яке має пережити складний період, про материнську любов і те, як обрати себе попри тиск суспільства, кінокритикиня Єлизавета Сушко поговорила з психологинею Крістіною Муляр. 

«І все ж Лоранс»: про що стрічка та чому її автор — геній

Після першого сценарію, написаного в 17 років, та режисерського дебюту в Каннах у 20 років Ксавʼє Долана назвали вундеркіндом та навіть почали говорити про його геніальність. Кожен фільм режисера дивував та закріплював за ним особливий стиль чуттєвих квір-історій з потужними психологічними арками. Він грає у власних фільмах, а також залучає себе в інших напрямах: як, наприклад, монтажер чи художник по костюмах. В 34 роки Долан вигорів через сильну критику останніх робіт та навіть сказав, що більше не зніматиме кіно. Але кліп Адель та стрічки-призери Канн не дають йому зовсім піти з індустрії.

«І все ж Лоранс» — третій фільм Долана. Він розповідає про шкільного вчителя Лоранса, який після багатьох років щасливого життя серед сімʼї, коханої жінки та друзів зізнається, що не почувається і не може бути чоловіком. Він каже про свою транссексуальність партнерці Фред. Вона обіцяє підтримувати його під час переходу, але новий спосіб життя пари суперечить поглядам друзів, родини та суспільства загалом.

Чоловік, який обирає себе: яким Ксавʼє Долан бачить себе та оточення

«Це складний фільм про складні речі. Питання залишається тільки в тому, чому такі прості речі, як любов чи вибір свого життя, стали такими складними в нашому суспільстві», — одразу зазначає психологиня Крістіна Муляр про «І все ж Лоранс».

Своє складне, але кольорове та насичене квір-кіно Долан робить від серця. «І все ж Лоранс» — дуже його кіно. Починаючи з того, що він виступив не тільки режисером, а й сценаристом, монтажером та костюмером стрічки, та закінчуючи тим, що роль він писав під Гарреля-молодшого, і мав спокусу зіграти сам. Але стримався, залишився поза кадром і провів відкритий кастинг на роль головного героя. 

«Лоранс — чоловік, якому так мало потрібно. Це прийняття, бо він прожив половину життя так, як від нього вимагали. Невже він не може прожити другу половину так, як хоче він? Фільм показує нам класичні трансформації, які відбуваються з людьми, коли їхнє життя змінюється. Як оточення починає ділитися на тих, хто приймає, і тих, хто ні. На тих, хто удає, що нічого не змінилось, і тих, хто відверто незадоволений тобою. На тих, хто обіцяв бути поряд завжди і не впорався, і тих, хто не обіцяв, але зміг», — зауважує психологиня. 

Трансформації про кожного з нас

«Трансформації відбуваються не тільки в тих, хто навколо. Цей шлях завжди важкий для самого героя. Лоранс втратив все, що мав. Будувати нове завжди важче, ніж зберегти старе. Треба мати надзвичайне бажання та стійкість, щоби пройти цей шлях», — акцентує Муляр.

Психологиня пояснює, що спочатку адаптація проходить на ейфорії від самих змін, але потім герой стикається з реальністю. Рідна мати, кохання його життя, друзі, робота, звичне життя не йдуть в ногу з нашими змінами. Лоранс мужньо тримається на кривій прийняття змін. Заперечення, злість, торги, депресія. Все це — єдиний шлях, який може привести його до прийняття себе самого. «Цей шлях неможливо пропустити, — стверджує експертка. — Але, може, поки він шукав прийняття в інших, він забув, що насамперед має прийняти себе сам?»

Кохання: до себе та інших

Любов до Фред — це слабке місце Лоранса. «Весь фільм я тримала в голові питання: чи це все було варто того? І мова не про його трансперехід, а про час, який він віддав цій любові. Чи вона була варта його? Чи він був вартий неї? Що це взагалі за хвора одержимість людиною, яка обирає жити без тебе? Думаю, що Лоранс спирався на неї. Він дуже довго вірив, що саме вона створить опори його життя. Поки не вирішив побудувати їх сам. Лоранс завжди хотів того, що й кожен з нас, — любові за те, хто ти є», — резюмує Крістіна Муляр.

Після премʼєри «Мамусі» Ксав’є Долан скаже: «Я ніколи не сприймав кохання як щось спокійне та ніжне». Його почуття у фільмах виливаються в яскраві кольори та надрив, який не напружує. Бо ти відчуваєш, що це органічно. Бо ти відчуваєш, що це про кожного з нас, коли ми закохані. Долан не лукавить та наділяє цим своїх персонажів та персонажок: вони разом з ним (бо режисер часто виконує головну роль) надихаються болісним коханням. Тому питання страждання в почуттях не стоїть руба — воно є, і його потрібно проживати в роботах режисера.

«Я вважаю легкі історії нудними на екрані. Я відчуваю, що фільм завжди має бути про проблему, персонажу на екрані має бути важко щось отримати», — підкреслює режисер.

Материнська фігура для хлопчика: в кіно та в житті Долана

Вона тримається. Вона каже, що не здивована. Але це більше схоже на захисний механізм, ніж на правду. 

«Ти мене ще любиш?»

«Ти стаєш жінкою чи дурнем?»

«Геніальний діалог, який підсвічує особливості її спротиву. Вона ще не може прийняти його повністю, не може підтримати чи кричати про любов. Але вона любить. А він завжди буде триматись на тому, що вона не відвернулася. Що змогла обрати свою доньку. Мама — найважливіша фігура в його житті. Є відчуття, ніби своїми змінами він хоче дати їй можливість зробити свої», — підмічає психологиня. 

Для режисера фігура матері стала найважливішою як в персональному, так і у творчому вимірі. Її прояв присутній у всіх його фільмах, а деякі, як-от «Мамуся» чи «Я вбив свою маму», по кісточках розбирають його стосунки з цією жінкою. Батьки хлопчика розлучилися, коли йому було лише два роки. 

Як пише Indiewire у своєму дослідженні матерів Долана, можливо, в нього просто mommy issues. Але в кожному фільмі, і особливо в «І все ж Лоранс», режисер досліджує матір з нетиповим підходом до виховання та сприйняття своєї дитини. Цей розрив між матір’ю та її дитиною-диваком також не є чимось особливо новим, але материнські персонажі Долана виходять за межі ролей, які їм надані, — і стають чимось набагато більшим.