Українська квір-культура. Що це таке і з якими проблемами стикаються її представники/ці | Заборона
Читаєте зараз
Українська квір-культура. Що це таке і з якими проблемами стикаються її представники/ці

Українська квір-культура. Що це таке і з якими проблемами стикаються її представники/ці

Українська квір-культура. Що це таке і з якими проблемами стикаються її представники/ці

Останніми роками квір-культура активно розвивається в Україні. Цьому сприяють увага деяких прогресивних інституцій, грантові міжнародні програми та формування невеликого, але відкритого до творчості ЛГБТК середовища. Все більше діячок та діячів із різноманітних царин (сучасне мистецтво, музика, література) ідентифікують себе як квіри, а свою творчість визначають як квір-арт. Спеціально для Заборони квір-письменниця Вадим Яковлев поспілкувалася з українськими квірами про те, що таке квір-культура і з якими проблемами її представники/ці стикаються в суспільстві та побуті.


Квір та Україна

Квір (queer) – це парасольковий термін, який позначає або представників/ць ЛГБТ загалом, або тих представників/ць суспільства, яких формально складно віднести до ЛГБТ і чия ідентичність виходить за рамки цієї абревіатури. Квіром може бути, наприклад, гетеросексуальний хлопець, який зовнішньо виглядає не дуже маскулінно і таким чином не вписується в гетеронормативну чоловічу норму.

Елементи квір-культури (квірування) можна побачити в українській масовій культурі – у травестійних образах Вєрки Сердючки, створених актором Андрієм Данилком, або в елітарних театральних постановках Романа Віктюка. Позаяк термін «квір» набув поширення в країні нещодавно, саме покоління міленіалів активно використовує його для самоідентифікації та у своїх культурних і мистецьких практиках.

«Для одного з моїх проєктів я розпитував кураторок та мистецтвознавців, хто працював з темою квірів з попередніх поколінь. Їм не знайшлося, що відповісти», – розказує художник та фотограф Антон Шебетко.

Слово «квір» прийшло в культуру з гуманітарних та гендерних досліджень, які тривають у західних країнах вже не одне десятиліття. Ймовірно, саме з тим, що таких досліджень не було на пострадянському просторі, і пов’язане запізніле виникнення у нас квір-культури.

«Завжди був прихильником творчості Анатолія Бєлова та гурту «Людська подоба». Можу сказати, що він перший квір-митець, на якого я натрапив», – стверджує мультимедійний художник Богдан Мороз. 

Більшість українських квір-митців називають творчість художника та музиканта Анатолія Бєлова першим побаченим та почутим прикладом квір-тематики у вітчизняній культурі. 

«Центральна ідея моїх робіт була і є зараз – видимість ЛГБТІ+ спільноти в українському соціумі, – пояснює Бєлов. – Для мене це моя політична позиція. Я починав з більш плакатної у всіх сенсах практики – графічних малюнків на вулиці, завдяки яким мене і помітили. Наступним кроком було створення квір-поп-проєкту «Людська подоба» і зйомки відео «Секс, лекарственное, рок-н-ролл» (2013), «Свято життя» (2015) (у співпраці з Оксаною Казьміною)».

З-поміж інших джерел натхнення українські квіри часто перелічують популярних зірок світової, російської та української сцен – Брітні Спірс, Аллу Пугачову, Ірину Білик та Вєрку Сердючку. Обов’язково згадують колег за квір-цехом – Аліну Клейтман, Оксану АнтіГонну, Катерину Лібкінд, Михайла Коптєва, Дану Кавеліну та Оксану Казьміну. Дехто наголошує про вплив радянського фільму «Івін А.», який вийшов за рік до розпаду СРСР. Там є сцена тривалістю 10 хвилин, де на пляжі два м’язистих військових у білизні провадять душевні і сповнені драматизму бесіди. 

«А хто ти, тьолка чи пацан?»

Перша проблема, з якою часто стикаються ЛГБТК в Україні, це неприйняття з боку близьких і рідних. Для квір-художників/ць, враховуючи публічність їхньої діяльності, ця проблема стоїть ще гостріше. З іншого боку, культурне середовище, в якому обертаються квір-митці, зазвичай дружнє до ЛГБТК.

«У Кам’янці-Подільському мене вважали фріком і диковинною істотою, через це ставились швидше з пересторогою. Найбільше коментарів, до речі, було від дітей на вулиці. Для них я була і тьотя-фея, і пірат, і русалка, і грибочок. Для мами, звичайно, це завжди великий стрес, оскільки їй дуже хотілося бачити мене такою собі жіночною і водночас високоінтелектуальною леді. Я іноді використовую цей образ, але все одно система дає збій», – ділиться спогадами художниця та перформерка Аніта Немет.

«Нещодавно стався мій камінг-аут для релігійних близьких. Згодом мені зателефонував пастор протестантської церкви, членом якої я був з дитинства, і спитав, чи вважаю я те, що публікую в мережі, нормою для члена церкви, і додав, що мене відлучать публічно, – все це було у формі наїзду. Йому не пощастило, бо він застав мене в офісі під кінець робочого дня, і я йому сказав усе, що думав, та записав відеозвернення до церкви, яке набуло популярності та змусило деяких членів церкви писати «співчуття» моїм батькам», – оповідає про складний досвід камінг-ауту художник Богдан Мороз.

Подібна ситуація сталася з небінарною персоною Kinder Limo, яка займається музикою і використовує для самоідентифікації займенники вони/їх. Коли про їхню ідентичність прознали в Українському католицькому університеті, його керівництво та викладачі витиснули Kinder Limo з науково-богословського закладу, створюючи для них нестерпний клімат у навчанні.

Квір-митці часто стають жертвами насилля. Художниця Аніта Немет цього року пережила напад з боку представника графіті-спільноти Львова. Оксана АнтіГонна зазнала сексуального насилля. Анатолія Бєлова на вулиці якось ударив у спину гомофоб. Ян Бачинський потерпав усе дитинство від насилля в сім’ї, а Катерина Лисовенко перебувала тривалий час у аб’юзивних стосунках.

«Деякі близькі люди не приймають моєї мистецької практики, – розказує художниця Катерина Лисовенко. – Батько вважає, що я роблю радянські плакати на ЛГБТК-тематику, а мати взагалі не бажає коментувати мою діяльність. Бачачи фото зі мною та небінарними людьми, вони кажуть, що я обрала неправильний шлях у житті та що в мене проблеми з психікою».

«Загалом на вечірках я майже не відчуваю дискримінації, – відповідає художник та перформер Владислав Плісецький, коли я питаю, чи зазнавав він проблем через свою ідентичність у побуті й ближньому колі спілкування. – Щодо вулиці, то я завжди абстрагуюся і слухаю музику, бо траплялися випадки, коли, вийшовши без навушників, випадало почути питання на кшталт: «А хто ти, тьолка чи пацан?», на що я відповідав: «А ким ти хочеш, що б я для тебе був?». Як бачите, відповідаючи питанням на питання, даю зрозуміти людині, що я єврей, а значить – обрізаний, що, своєю чергою, слугує сигналом для чоловіків».

Ультраправі, інституції та спроби цензури

«На самому початку моєї мистецької кар’єри, коли я ще був у складі групи Р.Е.П., Людмила Березницька запросила нас зробити виставку в її галереї. Лише моїм гейським малюнкам було відмовлено в експозиції через їхню відвертість і гей-тематичність, але завдяки друзям ми відстояли роботи», – розказує Анатолій Бєлов. 

Фотограф Антон Шебетко багато разів стикався зі схожими проблемами. Наприклад, були спроби цензури з боку галериста, як це трапилося з Бєловим, та відмова продакшну друкувати борди для виставки «Ми були тут», присвяченій участі представників ЛГБТК у АТО.

Не обходиться й без агресії ультраправих. Художниця Катерина Лисовенко активно працює з квір-темою. Вона пригадує, як колективну виставку «Виховні акти», в якій Катерина брала участь, закрили через погрози ультраправих. Виставка відбувалася у виставковому просторі SKLO при університеті імені Драгоманова. 

«Роботи віднесли в поліцію, але їх так і не повернули», – стверджує Катя. За іронією долі «Виховальні акти» були присвячені насиллю ультраправих та байдужості поліції до цієї проблеми.

Трансгендерний літератор Фріц фон Кляйн (Фрідріх Чернишов) зауважує про проблему з «квір-квотуванням» у мистецьких інституціях. На його думку, працівники дружніх до ЛГБТК інституцій не завжди глибоко досліджують це питання і надають майданчик не найякіснішому квір-мистецтву, аби просто продемонструвати свою показну «прогресивність».  

«Є ще, наприклад, люди, – додає він, – які визначали себе як цисгендерні чи провадили гетеронормативний триб життя, і раптом вони починають творити квір-мистецтво. Чом би й ні, авжеж, але раніше для них і так були доступні майданчики. І складається ситуація, коли квір-культура здобуває лице тих, хто перебуває на привілейованих позиціях».

Сьогодні Фріц потерпає від переслідувань з боку ультраправих. Вони знайшли його адресу, телефон та персональні дані і погрожують у соціальних мережах. Як їм вдалося віднайти особисту інформацію про Фріца, невідомо. В Україні вже не перший рік тривають дискусії про зв’язки ультраправих угруповань із силовими структурами та політичною верхівкою.

Як живеться квір-сусідам?

Не набагато кращою є ситуація, коли в Росії та Польщі відверто говорять про свою належність до ЛГБТК та розкривають пов’язані з цим теми в творчості. Якщо в Україні владний офіціоз здебільшого ігнорує проблему порушення прав і утисків ЛГБТК-людей та нападів на них, лише іноді невдало намагаючись проштовхнути в законодавство гомофобні і дискримінаційні закони, то в Росії і Польщі боротьба з ЛГБТК є панівним курсом сил при владі. 

«Довгий час ситуація в художньому світі була не така погана, – розказує польський художник Даніель Рихарський, відкритий гей та католик. – Очевидно, були інституції як, наприклад, Національний музей у Варшаві, в котрому після зміни директора стало зрозуміло, що там більше не буде місця ЛГБТ-художникам. Але це були радше винятки, ситуація почала мінятися минулого року, тобто у 2020-му. Я вперше відчув на собі цензуру. Моя велика виставка з Владиславом Хасіором, вже мертвим класиком польського мистецтва, який асоціюється з лівими поглядами і котрий співпрацював з комуністичною владою, не відбулася – її прибрали з програми Центру польської скульптури, інституції, що підпорядковується безпосередньо Міністерству культури. Я перестав отримувати запрошення від польських інституцій, але все частіше мої роботи можна побачити за кордоном».

Даніель, попри працю з ЛГБТК-темами та активістську діяльність, оцінює дещо критично і польське квір-мистецтво, і польський ЛГБТК-рух.

«Квір-культура ніколи мене особливо не надихала, не слідкував за нею, – стверджує він. – Але я знаю, що тепер багато молодих художників відкрито говорять про свою сексуальність, а це щось таке, що з’явилося в останні п’ять років. Взагалі бачу, що молоді люди хочуть робити заангажоване мистецтво, дуже модним став активізм. Тепер усі є активістами. Мене сам активізм не так сильно цікавить, я люблю думати про те, чим займаюся, як про духовний активізм».

Якщо політика консервативних сил у Польщі не раз спричиняла скандали у світі та протести всередині країни, то Росія вже давно є головним осередком систематичної дискримінації ЛГБТК в Європі.

«Мій привілей мешкання в Москві та спілкування у відносно лояльному середовищі дозволяє діяти не в такому жорсткому режимі, як це описують у фестивальних фільмах про ЛГБТ у Росії, – розказує російська квір-художниця Шифра Каждан, яка тісно працює з театром. – Моя ситуація далеко не райдужна, але тотальної ксенофобії я зазвичай не відчуваю. Ксенофобська політика держави будується на точковому залякуванні, але охопити все суспільство вони не можуть. Мені поталанило не стикатися з неофашистами. Але лякають повсякденні прояви расизму, гомофобії, трансфобії з боку пересічних громадян чи, ще гірше, лідерів думок».

Шифра звертає увагу й на іншу проблему, яка є актуальною і для України: «Життя суперечливе, і важливо завжди мати на увазі, що прояви расизму, гомофобії, трансфобії так само часто трапляються і в ЛГБТК-середовищі, – додає вона. – Не вважаю за потрібне замовчувати це».

«На початку нульових квір-тематика вже була присутня в літературі, – ділиться своїм поглядом на ситуацію з російською квір-фем-літературою трансгендерний письменник Олена Георгіївська, – але порушувати деякі теми настільки щиро та агресивно, як це робиться зараз, було якось не прийнято. Таку реакцію частково спровокувало ухвалення мерзенних гомофобних законів. Нормальна молодь завжди бунтує. У нульових не було закону про пропаганду, не було й такого бунту. Хоча при цьому особисто в мене у нульових і на початку 2010-х було набагато більше проблем з публікаціями, ніж зараз».

«Я трансгендерний чоловік, що виглядає як миленька дівчинка»

Квір-культура висвітлює ту частину суспільства, яка є змаргіналізованою і знехтуваною більшістю, не представленою в панівній культурній та соціальній моделі. Але це не центральний та єдиний мотив у квір-культурі. Квіри можуть через власний зневажений соціумом досвід і суб’єктивний свіжий погляд порушувати ті проблеми і теми, що стосуються всіх. А можуть і просто демонструвати не-квірним людям, як веселитися так, як уміють тільки квіри.

«Мені подобається збирати історії квір-людей, робити їх основою своєї творчості. Важливо відрефлексувати та зафіксувати досвід не тільки мого покоління, але й попередніх, – вважає Антон Шебетко. – Це велика помилка, коли їхній досвід гомосексуальних та негетеронормативних людей цікавий загалом тільки активістам та соціологам. За допомогою їхніх історій та голосів можна простежити всі тектонічні зрушення та зміни, що відбулися в самій спільноті та в гетеронормативній більшості».

«Мені важливо включати у творчість елементи домінуючої традиційної і наразі ворожої нам культури, – пояснює художник Ян Бачинський. – У своїх фільмах я намагаюся робити це на всіх рівнях – через шрифти, музику, інтер’єри, міфологічні образи. Я люблю метод віддзеркалення. Однаково і в повсякденності, і в мистецтві. От я трансгендерний чоловік, що виглядає як дуже миленька дівчинка. Часом трапляються чоловічки, що прагнуть поцілувати мені ручку. Тут треба встигнути зробити з ними те саме. Спробуйте. Часом це дуже весело».

Нагору