«Шлях» для всіх. Як інклюзивні театри допомагають людям з інвалідністю | Заборона
Читаєте зараз
«Шлях» для всіх. Як інклюзивні театри допомагають людям з інвалідністю

«Шлях» для всіх. Як інклюзивні театри допомагають людям з інвалідністю

В Україні майже немає інклюзивного простору для людей з інвалідністю. Непридатна інфраструктура – далеко не єдина перешкода на їхньому шляху, є й інші, приміром, такі люди не присутні в культурі. Аби розв’язати цю проблему, львів’янка Анастасія Войтюк заснувала фестиваль інклюзивного театру «Шлях». Спеціально для Заборони журналістка та фотографка Катерина Москалюк поговорила з Анастасією про інклюзивні театри та про те, як допомогти людям з інвалідністю знайти себе в мистецтві.


Лаштунки

– Зазвичай медіа пишуть про наш фестиваль у рубриці, присвяченій соціальній тематиці,  — каже Анастасія Войтюк. — Нещодавно була на телебаченні у Києві: перед моїм виходом в ефір був сюжет про доступність міських будівель для людей з інвалідністю. Можливо, колись ми будемо у категорії «культура», але поки нас сприймають так.

Анастасія Войтюк каже, що середовище інклюзивних театрів в Україні поки нагадує емоційну дитину, якій ще потрібно підрости. Сама ж Анастасія схожа на студентку – струнка та енергійна. Ми сидимо у кафе, і моя співрозмовниця намагається не звертати увагу на телефонні повідомлення. Окрім підготовки до фестивалю «Шлях», Анастасія займається музичними проєктами з інклюзивною складовою, грає у гурті Troye Zillia та очолює громадську організацію «Непротоптана стежина».

Фото: Катерина Москалюк

– Учасники «Шляху» – це інклюзивні театральні колективи. Це маленьке, делікатне, неструктуроване, ініціативне, але часто непрофесійне середовище. Відповідно не так багато колективів в Україні, які би могли взяти участь у фестивалі.

Анастасія пояснює, що попри велику кількість театральних гуртків, лише одиниці готові працювати на професійній сцені. Втім, організатори «взяли високу планку» із самого початку: всі вистави відбувались у львівських театрах із фаховим звуком, світлом та декораціями.

Фото: Катерина Москалюк

Перший фестиваль відбувся  20 років тому. Старша сестра Насті – Олександра – народилась із порушеннями опорно-рухового апарату. Їй діагностували ДЦП. Мама дівчат створила благодійний центр «Непротоптана стежина», навколо якого утворилася своя спільнота. Разом з іншими батьками, які мають діток з інвалідністю, вони ініціювали фестиваль. Анастасія пригадує, що значний поштовх до втілення ідеї був від однойменної організації Fundacja Nieprzetartego Szlaku з Польщі. Польські колеги влаштовували низку транскордонних проєктів і були зацікавлені у співпраці з регіонами. Схему фестивалю у Любліні взялися втілювати у Львові.

Фото: Катерина Москалюк

– У інклюзивного театру своя філософія. Пояснюю, – усміхається Настя: – у дитинстві з батьками та сестрою ходила на концерт у львівський Будинок офіцерів. Після дійства нам давали подарунки. За що? За те, що в мене сестра з інвалідністю, а їй – за інвалідність? В інклюзивному театрі людина виходить на сцену та працює на рівні з усіма. Вона може отримати у подарунок увагу глядачів, оплески, чи той-таки сувенір. Вона одержує щось за свої вчинки, а не за інвалідність. Правда у тому, що суспільство має створити гідні умови життя для всіх. В Україні так не є. Люди, мабуть, почувають себе винними за те, що іншим доводиться не так просто. Проте дайте людям з інвалідністю змогу почувати себе дорослими – самостійно приймати рішення, розчаровуватись або здобувати успіх.

Фото: Катерина Москалюк

За 20 років роботи організатори привезли до Львова понад 200 театральних вистав від 50 колективів. Найближчі країни-партнери – Польща, Білорусь, Латвія, Литва, налагоджена співпраця з Німеччиною, Францією, країнами Скандинавії. Географія фестивалю могла би бути різноманітнішою, однак, щоб привезти інклюзивний колектив, скажімо, з Великої Британії, потрібні великі кошти. Тобто одна така трупа може «з’їсти» бюджет усього фестивалю. Зазвичай «Шлях» – це 15–16 колективів та чотири дні з показами вистав. Спектаклі для дітей, вистави для дорослих, їхнє обговорення. Анастасія каже, що на третій день фестивалю організатори збирають усіх режисерів та формують експертну групу, яка дає фідбек. Фахівці аналізують вистави з погляду режисури, хореографії, музичного оформлення, терапевтичної функції тощо. Це особлива фішка «Шляху», що вирізняє його поміж інших аналогічних заходів.

Глядачі

– «Ну шо, у вас дітки-інваліди будуть на сцені? Василю, слухай, прийдеш піднімеш завісу. Лєночка, ну ти посидиш, світло включиш?», – Настя пригадує, що 20 років тому виступи інклюзивних театрів не сприймали серйозно. Все було на межі жалості та цікавості. За час роботи фестивалю змінилася свідомість театральних колективів та майданчиків, які їх приймають, трансформувалася свідомість грантодавців та, сподівається Анастасія, свідомість глядачів.

Фото: Катерина Москалюк

Спочатку проєкт підтримували соціальні ініціативи, громадянське суспільство, різні програми, спрямовані на допомогу людям з інвалідністю. Лише на восьмий рік існування фестивалю йому надало підтримку Управління культури Львова. На цьогорічному фестивалі організатори спланували дискусію із грантодавцями: що передусім варто фінансувати – доступність культури для людей з інвалідністю чи їхню участь у культурному процесі. Анастасія каже, щоб підвести людину до ідеї створювати щось своє, потрібен час. Скільки дітей з порушенням опорно-рухового апарату, зору чи слуху займаються у позашкільних гуртках, навчаються акторській майстерності, співу, хореографії? Логічне запитання: звідки мають взятися люди, які могли б фахово творити інклюзивну культуру? Пандус, субтитри, аудіосупровід – це не 100 % забезпечення інклюзії в культурі. Облаштування простору розв’язує питання інклюзії лише з позиції людей без інвалідності.

Фото: Катерина Москалюк

– Ми довго боролися з тим, щоб не брати усіх охочих на «Шлях». Маємо дедлайни для відеоверсій вистав, вимоги до самого спектаклю. Якщо все зроблено кривенько – не беремо, а радимо, що і як треба допрацювати. Інший бік медалі – не завжди є з кого вибирати. Однак ми проводимо тренінги, фактично займаємось просвітництвом у сфері інклюзивної культури. – Настя розповідає, що їхня команда розробила понад 30 тренінгових програм: від одноденних до тижневих, від місцевих до міжнародних. – Мрію про курс післядипломної освіти для тих, хто планує займатись інклюзивним театром. Хочу розробити програму тренінгів для професійних акторів та режисерів, які прагнуть працювати в інклюзії. Втім, ситуація змінюється повільно: розвиток інклюзивної культури залежить від поступу культури та освіти в Україні загалом. Ми йдемо в одній зв’язці.

Фото: Катерина Москалюк

Цьогорічний Міжнародний фестиваль інклюзивного театру «Шлях» – це 11 вистав із різних країн світу, онлайн-курс для театральних режисерів та конкурс «Перевтілення». Всі події відбуватимуться онлайн. Перевага такого формату – змога розширити географію країн-учасниць. Анастасія каже, що важливо обговорити можливість занять онлайн із людьми з інвалідністю. Зазвичай це доволі складно, оскільки основний контакт базується на живому спілкуванні – включенні не лише зорового чи слухового чуття, а й всього тіла.

В Україні інклюзивні вистави дивляться переважно люди із близького кола акторів та дотичні до процесу фахівці. Глядача потрібно знаходити та заманювати. У Львові фестиваль співпрацює з Управлінням освіти міста, яке розповсюджує інформацію про дитячі вистави у школах міста.

Фото: Катерина Москалюк

 – Якщо вистава гарна, діти дивляться з цікавістю. Класно, коли змалечку закладається, що люди з інвалідністю на сцені можуть дарувати глядачеві позитив. Я вірю, що вистави інклюзивного театру нікого не залишать байдужим. Люди на сцені викладаються на повну і передають у зал багато енергії та емоцій.

Театр – це гарний діалог терапевтичних та мистецьких функцій. Анастасія каже, що театр нагадує великий спортзал. Актори протягом усієї репетиції фізично активні – це корисно для здоров’я. Театр навчає базових навичок комунікації, вчить бути пунктуальним, висловлювати свою позицію, казати «ні», брати відповідальність, підтримувати колег. Зрештою театр дає змогу подорожувати.

Фото: Катерина Москалюк

В інклюзивному театрі є чимало дискусійних питань. Наприклад, чи варто на роль персонажа з інвалідністю брати актора з такими самими проблемами у реальному житті, або чи можуть люди з інвалідністю грати роль негативних героїв. Наскільки взагалі це етично і де межа? Настя каже, що відповідь можуть дати керівники та самі актори – все індивідуально, загальної інструкції немає.

– Завжди аналізуємо, наскільки вистава цілісна, який меседж вона несе. Якщо на сцені бачимо людину, яка почувається комфортно – режисер впорався. Коли ж купка переляканих дітлахів постійно дивиться за лаштунки і шукає підтримки – треба ще багато працювати. Особисто я не дуже люблю вистави, в яких прямим текстом жаліються на свою долю. Мені видається, що це лякає та відштовхує людей від проблеми, замість зацікавити та спонукати до кроку для допомоги.

Читайте також

Вистава

Майже два роки тому Анастасія разом із колегами та колективом «Журавка» із львівської школи-інтернату №100, у якій навчаються діти з порушеннями зору, взялася за реалізацію проєкту «Погляд». Однойменна вистава порушує питання булінгу у школах та гіперопіки дітей з інвалідністю та без. Передусім така тема цікавила дітей. У виставі немає жалісливих діалогів, усе відбувається наче жартома, але проникає десь глибоко всередину.

Фото: Катерина Москалюк

– Когось закутують та обкладають подушками так, що важко дихати, когось носять на руках і не дають можливості ступити на землю, а хтось зовсім самотній – ці ситуації знайомі всім, і наша вистава про них.

Суспільство часто ігнорує людей з інвалідністю. Переважно тому, що не знає, як спілкуватись. Анастасія проводить аналогію з курсами іноземних мов. Коли ми вчимо, наприклад, англійську, то дізнаємося про носіїв мови – що вони їдять, п’ють, одягають. London is the capital of Great Britain – це всі точно пам’ятають ще зі школи. Чому ж тоді ще у школі не розповідати дітям про людей з інвалідністю. Пояснювати, які проблеми, приміром, у незрячих людей і як їм допомогти, щоб не образити. Своєрідна інструкція з комунікацій.

Фото: Катерина Москалюк

– Страх когось іншого не зникає швидко. Як і почуття вини за те, що комусь у житті складніше, ніж тобі. Мені знайоме відчуття жалю: от я можу швидко пробігти 500 м, а комусь треба чекати два тижні, щоб прийшов соціальний працівник, допоміг винести візок і провіз у ньому тих-таки 500 м. Це треба прийняти і робити все можливе у такій ситуації. Треба шукати можливості, чого точно не треба робити – це бідкатися.

Анастасія каже, що у неї була давня мрія – зробити з «Непротоптаною стежиною» професійний продакшн інклюзивної вистави. Разом із Британською радою вона організувала тренінг, одна з учасниць якого, що мала порушення зору, прекрасно «розкрилася» під час танцювальних занять. Спільно з хореографкою Марією Бакало дівчата вирішили створити проєкт «Погляд». Згодом до нього долучилася команда постановників, режисерка Анна Єпатко, дизайнерка Оля Стеблак, художниця Богдана Давидюк. 

Фото: Катерина Москалюк

– Насправді, щоб рухатися добре, не обов’язково бачити себе збоку, – розповідає Настя. – Керівниця колективу «Журавка» Галина Партика пішла нам на зустріч – ми проводили заняття, знайомилися з дітьми і запропонували долучитися до нашого проєкту. Одразу попередили, що буде складно і доведеться багато працювати. Сьогодні «Погляд» – це п’ять дітей, п’ять танцюристів, двоє музикантів із гурту Troye Zillia та вистава на 45 хв.

Новий проєкт для Анастасії – це і нові друзі. Протягом карантину діти опинилися фактично у повній ізоляції у себе вдома, підтримувати контакт через інтернет виявилося доволі складно. Коли ситуація з карантином трохи послабилась, організатори «Погляду» винайняли авто і поїхали до дітей у Львівську та Рівненську області. Познайомились з їхніми родинами, а батьки переконалися, що «Погляду» можна довіряти. Зараз Анастасія планує зібрати кошти для гастролей – залучити нових глядачів і дати дітям змогу пізнавати світ за межами рідного міста.

Фото: Катерина Москалюк

– Туристи у горах мали б іти зі швидкістю найслабшого учасника. Коли говоримо про людей з інвалідністю без мистецької підготовки, то їм треба  дати лише трішки більше часу, щоб навчитися. Ми не даємо людині роль дерева через те, що вона не вміє рухатися. Ми вчимо її рухатися. І моє завдання зараз – ростити команду, яка буде створювати та розвивати нові проєкти. Фестиваль «Шлях» має зникнути у майбутньому. Сподіваюся, що він не буде потрібним: побутові умови будуть однаково комфортними для всіх акторів, а інклюзивні театри стануть звичним явищем. Років через двадцять, не раніше, – усміхається Анастасія.

Нагору