БЕРТОЛЬД БРЕХТ
СЕРЕД БІЖЕНЦІВ
Як живуть сирійські переселенці у Туреччині. Репортаж Заборони
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал:
оперативно і коротко про важливе.
Оприлюднено: 08.02.2019
Текст та фото: Світлана Ославська
Верстка: Наталя Самсонова
Від початку війни в Сирії з країни виїхали приблизно шість мільйонів людей. Половина з них осіла в Туреччині. У турецькому прикордонному місті-мільйоннику Ґазіантепі легко знайти райони, де арабської чути не менше, як турецької. У самому місті та області осіло приблизно 400 тисяч сирійців. Це так, якби до Харкова переїхала вся Вінниця.

Біженців зустрічаю скрізь: на вулицях, на базарі. З самого ранку вони стоять у виснажливих чергах під дверима офісів соціальних служб. Але щоби познайомитися з кимось із них ближче, я не йду туди, а стукаю в металеві двері будинку в старому центрі Ґазіантепа. Відчиняє високий чоловік у джинсах і картатій куртці.

Це Амр Ажлуні – один із шести мільйонів людей, які залишили Сирію від 2012 року. Амру 31, він із Дамаска, одружений, мусульманин за традицією, але радше агностик за переконаннями. Його мрія – знімати кіно. Уже втілена мрія – культурний простір «Брама сонця».
Брама сонця
Тут раніше була «мейхана» – традиційний турецький бар, де п'ють анісову горілку раки. Тепер це місце можна назвати культурним кластером. Амр проводить мені екскурсію двома поверхами будинку, в якому він з колегами закінчує ремонт. Ось тут буде бібліотека з книжками арабською і робоклуб. Далі – студія з фото- і відеоапаратурою, її обладнали коштом одного з грантів ООН. Ще одну кімнату готують для коворкінгу. У ній темно й поки що незатишно, зате у великій кімнаті на другому поверсі світло – це простір для театру, кінопоказів тощо.

На театральну виставу я потраплю ввечері, а зараз Амр пропонує вийти на терасу. Чути, як унизу, на вузьких вулицях школярі щось вигукують турецькою й арабською. Сідаємо на меблях з палетів. На поверхні столу Амр відтворює схеми, які креслив років 15 тому в Дамаску, розвиваючи ідею: щоб у кожному місті був простір для мистецтва. Тоді він і назву придумав: «Брама сонця».
Всередині культурного простору «Брама сонця»
Назва має свою логіку. До реальних брам у стінах старого Дамаска він мріяв додати ще одну, «браму сонця».

– Щоби впускати до міста світло, разом із ним – кольори та мистецтво, бо без мистецтва місто не має сенсу. Без мистецтва воно живе в темряві, – він усміхається, і в його рухах, в усмішці, в голосі відчутна якась сором'язливість: непросто говорити про юнацькі мрії, навіть якщо вони стали реальністю.
Назва видається мені трохи претензійною. Але й щирою водночас. Може, так і має звучати перекладена англійською арабська.
Амрів колега приносить у двох паперових стаканчиках чорну, немислимо міцну розчинну каву. «Шюкран», – я дякую, це й уся моя арабська. Ми спілкуємося англійською. Амр володіє нею чудово.

Зимове сонце заливає пласкі, з оранжевими бочками для збору води дахи Антепа – так у розмовній мові називають Ґазіантеп.

Амр Ажлуні, 31 рік
У сирійців так: хто мав гроші, живе в Стамбулі й Бейруті, хто мав щастя – влаштувався в Європі
«Ґазі» в офіційну назву міста прийшло у 1920-х, після оборони міста від французів. Це щось близьке до радянського «місто-герой». Звідси до кордону із Сирією якихось 60 км. Сирійці кажуть, що Антеп нагадує їм і Алеппо, і Дамаск: ті самі їжа, будинки і навіть люди. Тільки говорять іншою мовою.

У сирійців так: хто мав гроші, живе в Стамбулі й Бейруті, хто мав щастя – влаштувався в Європі. А в Антепі, першому великому місті на шляху із Сирії, залишилися бідніші. І ті, хто сподівалися скоро повернутися, чий дім, може, одразу за кордоном. Чимало багатодітних родин тут живуть на гуманітарну допомогу. Але є активна молодь. Вона має свої резони залишатися в Антепі.
Дамаск – Антеп
У квітні 2015-го Амр купив квиток на літак до Бейрута, звідти – у Туреччину. Пояснює: ніщо не змушувало його тікати з Дамаска, просто в місті вже «не було, що робити».

– В Сирії можна говорити про секс, наркотики, про любов до лідера. А займатися культурою заборонено.

Він вивчав медіа в університеті Дамаска і мріяв знімати справжнє кіно. В університеті, як це буває, цього не вчили. Тому навчався сам і шукав однодумців. З 2013-го організовував майстерні для кінематографістів та кіновечори в Дамаску. У той же час, столицю Сирії обстрілювали і бомбили.

Мені складно уявити, як кінопокази відбувалися паралельно з війною. Я уявляю Сирію за фото з новин: розбомблені міста, діти після хімічної атаки. Виявляється, у столиці можна було жити й думати про мистецтво, а не тільки про електрику та хліб. Адже одних хліба та світла людині мало.

Амр пригадує кілька подій, після яких він остаточно вирішив поїхати й залишити в Дамаску батьків.

Одного разу він із колегами їхав до передмістя Дамаска – вони везли туди мандрівну бібліотеку. На одному з блокпостів їх затримали на чотири години. Військові не люблять книжок. Які це книжки? Шекспір арабською, наприклад.

Інший випадок. Амр знімав у музеї і в один момент зрозумів, що на нього спрямували автомат. Тоді конфіскували камеру та іншу техніку, але це не важливо, бо лишився живий. Амр розповідає, що у 2015 році влада припинила давати дозволи на будь-які культурні ініціативи в місті, постійно влаштовувала перевірки. Потрапиш до в'язниці – пиши пропало.
Вулична торгівля. Напис на пакетах ya habibi – це рядок з популярної турецької пісні «про любов»
Компас
В Антепі й потім в Анкарі Амр працював у американській правозахисній організації. Але з 2016 року, після спроби державного перевороту в Туреччині для західних неурядових організацій прийшли складні часи. За кілька місяців заборонили роботу майже 400 таких НУО. Журналісти, правозахисники, зокрема з Amnesty International, опинилися за ґратами.
Тож із турецької столиці Амр повернувся до Ґазіантепа. Тут у кілька разів дешевша оренда, і простіше почати свій проект. Двоповерховий будинок із терасою він орендував за 1400 лір – приблизно 7 тис. грн.
Сирієць Тамім, менеджер «Брами сонця», 28 років
В Антепі існує потужна спільнота сирійців. Є з ким працювати, є для кого. На одному з тренінгів Амр познайомився із земляком. 28-річний Тамім, з передмістя Дамаска, про яке ми чули в новинах через хімічну атаку, – Східна Ґута. Тепер Тамім займається робоклубом у «Брамі сонця».

Щоб адаптуватися в новому оточенні, найперше потрібно вивчити мову. Сирійці в цьому не відрізняються від інших людей. Молоді люди, які приїхали в Антеп 17-річними і вступили до вишу, жили в гуртожитку, зазвичай уже вільно говорять турецькою. 30-річним, як Амр і Тамім, складніше. А ще старші люди часто так і не вчать мов: для них роками перекладають їхні діти.

Тамім показує на дахи навколо: в цьому районі, каже, є два магазини продуктів. Один має турецького власника, інший – сирійського.

– Вгадай, у який ходять сирійці, а в який – місцеві, – пропонує. Але відповідь очевидна, Тамім і сам ходить у арабський маркет.
Сирійці ходять до сирійських магазинів, турки – до турецьких
Проблеми, звісно, не лише з мовою. Тут весь комплекс травм людини, яка бачила війну і змушена жити в чужому їй середовищі. До цього треба додати типові проблеми молоді: безробіття, спроби реалізувати себе.

– Чимало людей тут не мають ноутбука. І коли їм треба написати мейл, вони губляться, – говорить Амр. Тому, пояснює, тут вони можуть навчитися елементарного: працювати з Google-формами, просувати себе в соцмережах, створити безкоштовний сайт – тобто як заробляти, не витрачаючи водночас багато грошей.

«Браму сонця» він уважає чимось на зразок дороговказу, що покаже шлях, куди рухатися таким загубленим молодим людям. Хтозна, може, він би вже знімав свій повнометражний фільм, якби в його юнацькі роки в Дамаску було таке місце. У чужій, хоч і гостинній, країні він створив простір, якого бракувало вдома.
Вони вчаться жити разом
У кав'ярні-шоколадниці в житловому районі Антепа меню тільки арабською. «Я саме працюю над турецькою версією», – каже власниця, хоча заклад відкрився рік тому. Факт – біженці часто живуть у своєму окремому світі. Вони самі визнають, що закриті. Хтось інтегрується, але це не правило. Для чого виходити із зони комфорту, якщо можна в ній лишитися?

Можливо, те, що сирійці не поспішають ставати частиною місцевого суспільства, пов'язане з тим, як їх називають: тимчасові гості. Їхній офіційний статус у Туреччині звучить як «тимчасовий захист», тобто вони не біженці і не шукачі притулку. А гості на те й гості, що мають повернутися додому.

Дослідник Кемаль Тарлан, який і розповів мені про «Браму сонця», порівнює цю ситуацію із тим, як уявляють кімнату для гостей у близькосхідному домі. В цій кімнаті все має блищати, свідчити про статус господаря й нагадувати гостеві, що він – гість, а правила встановлює власник. Мені доводилося бувати в таких кімнатах у Ґазіантепі: обов'язкові кремові дивани і світлий килим у тон, а також велика плазма і скляний столик для чаю й солодощів.
Кемаль Тарлан, дослідник культур Близького Сходу, керівник організації «Kırkayak Kültür»
Кемаль пояснює несподівані конфігурації того, як турецькі політичні сили й суспільство ставляться до біженців. Турецькі ліві не скандують «refugees welcome», як у Європі, а хочуть відправити біженців додому. Ісламісти-консерватори, які при владі, не забувають нагадувати про свій гуманізм: адже Туреччина прийняла найбільше сирійців, і це відбулося за їхнього урядування.

Світська опозиція винуватить владу у всіх проблемах країни, які так чи інакше можна пов'язати із сирійцями, й обіцяє повернути останніх додому. Інтелектуальна публіка приходить на кінофестиваль, який щороку в Ґазіантепі організовує Кемаль із командою, бере тримовну програму й запитує: «Чому тут написано арабською, якщо ми живемо в Туреччині?».

– Середній клас не хоче тут сирійців, – підсумовує Кемаль, хоча й сам він – середній клас. Університетський викладач, інтелектуал, дослідник і засновник найбільшої в місті культурної організації Kırkayak Kültür.

Та як би люди не ставилися до 3,5 мільйонів приїжджих із Сирії, Кемаль упевнений: і самі турки змінилися завдяки біженцям. Сьогодні половина його друзів – з Алеппо, з Дамаска. У його квартирі ціла галерея картин сирійських художників, а в приміщенні, яке мало бути арт-резиденцією, уже кілька років живуть то одні, то інші його сирійські знайомі. Він говорить речі, протилежні до тих, які чуєш зазвичай у контексті біженців та їхньої інтеграції:

– Ми відкрили цим людям двері, і вже не можемо змусити їх жити за нашими правилами. Адже приїхали, даруйте на слові, не лише тіла людей, але і їхні культури, їхні історії. Тому ми вчимося жити разом.
Біженці часто живуть у окремому світі – говорять виключно арабською, керуються власними правилами. Особливо важко інтегруватися людям похилого віку
Європейські плани
Зараз Амр знімає короткометражку про мрії молодих сирійців у Антепі. А щоби його мрія знімати кіно збулася по-справжньому, планує повчитися в одному з європейських університетів. Пояснює: з європейською освітою, сирійським досвідом і знанням турецьких реалій він буде дуже конкурентним на турецькому ринку. Майкл Мур, Стівен Спілберг, Альфред Гічкок – його улюблені режисери.

– Всі американські, на жаль, – усміхається. І додає, що в Сирії режисери зі світовими нагородами цілими днями курять і п'ють каву: роботи там для них немає. Ще одне пояснення, чому він у Туреччині.

Чоловік учора повернувся з Анкари – подавав документи на турецьке громадянство. З 3,5 мільйонів сирійців у цій країні його отримали приблизно 30 тисяч. Зовсім небагато. Але й повернення додому – туманна перспектива. Амр думає, що ще років п'ять точно Сирія не буде такою, якою він її пам'ятає.

– Повернутися до своєї країни? Не знаю, чи це досі моя країна.

Його колега Тамім ще менш оптимістичний. Він би не повертався ще років десять.
Арабські революції, до речі, їхні учасники називали революціями гідності
Тамім також думає про навчання в європейській магістратурі. Але щоби потрапити до ЄС, має свій метод. Він одружився онлайн. Дівчина навчається в Європі, вони зустрілися у Facebook і скоро Тамім поїде до неї за програмою об'єднання родин. Весілля оформили в Дамаску їхні батьки.

В Антепі є сирійці різних політичних поглядів. І за ці роки люди могли десятки разів їх змінити. Колеги з «Брами сонця» переконують, що вони – поза всіма фракціями. Батьки Таміма живуть на території, яку контролює уряд. А його брат воює в опозиції. Чоловік каже, що опинився десь посередині. Але подумавши, формулює так:

– Я з тими, хто за гідність сирійців.

Арабські революції, до речі, їхні учасники називали революціями гідності. Амр також пояснює, що жодна із супротивних сторін – не його сторона.

– Я з тих, хто хоче більше свободи: для медіа, для журналістів. Я такий, як більшість сирійців. Прагнемо гідного ставлення для себе й не хочемо вбивати одні одних.
Театр
Увечері після нашої розмови на терасі Амр і Тамім запрошують мене до «Брами сонця» на експериментальну виставу. Про Сіддгартху Ґаутаму. Вистава інтерактивна, це означає, що кожен глядач може стати актором. Режисер попереджає: ми будемо руйнувати четверту стіну, стіну між глядачами і сценою.

Ідеться ніби про давню Індію, аж раптом хтось з акторів-волонтерів пожартує про жорстокого персонажа: «Ти що, як Асад?» – маючи на увазі президента Сирії Башара аль-Асада. Або згадає хімічну атаку.
В експериментальній виставі переплелися теми Давньої Індії і сучасної Сирії
Я єдина з глядачів, хто не розуміє арабської. Мені перекладають, за що я вдячна, хоча англійською губиться, мабуть, половина змісту. Дивлюся на молодих чоловіків із модними зачісками і весь час думаю: звідки тут Бертольд Брехт із його театральними інноваціями середини ХХ століття, з його словами про руйнування четвертої стіни? Чому саме він – у цій залі, де серед аудиторії лише одна жінка, де моє слов'янське обличчя є для всіх так само незвичним, як для мене – тема їхньої вистави?
Той, хто бореться, може програти. Але хто не бореться, вже програв
Брехта в нас знають переважно як автора п'єси «Матінка Кураж та її діти», яку він завершив під час Другої світової війни. А в Сирії ще на початку революції опозиціонери цитували його слова: «Той, хто бореться, може програти. Але хто не бореться, вже програв».

Актори сперечаються, що зробити з бунтівником Сіддгартхою Ґаутамою, який постав проти традицій. «Треба його вбити!» – кричить одна партія. «Не можна, він же за свободу, за революцію» – інша. Хтось відрубує: «Я взагалі не хочу ані свободи, ані революції, я маю своє життя» – і виходить покурити.