Читаєте зараз
«Якщо прилетить просто в тебе, тобі так на долі, напевно, написано». Інтервʼю з львівським айтівцем, який став військовим

«Якщо прилетить просто в тебе, тобі так на долі, напевно, написано». Інтервʼю з львівським айтівцем, який став військовим

Polina Vernyhor

Під час відрядження журналістка Заборони Поліна Вернигор зустрілася в Краматорську з львів’янином Олексієм «Довбушем», який у лютому минулого року вступив до 125-ї бригади територіальної оборони. Олексія відправили на Харківщину, а тепер він дислокується в найгарячішій точці України — Бахмуті. Ось його розповідь про бої за одну позицію, які можуть тривати чотири дні без підкріплення й води, та майже нескінчений штурм міста приватною військовою компанією «Вагнер».


Як ти потрапив у ЗСУ?

До війни я був типовим айтівцем, жив у Львові, ніколи не думав про армію — мене це не дуже приваблювало. Але коли все почалося, без особливих роздумів прийшов у пункт збору, записався — і через довгих вісім місяців я на Донеччині.

25 лютого я пішов у територіальний пункт комплектування 103-ї бригади, записався, але відповіді, чи прийняли мене, не було. Потім відкрився набір у 125-ту бригаду, я поїхав записуватися туди, так і вступив на службу. Приблизно три місяці тривали навчання, потім нас вивезли на Харківщину — тоді вона ще була окупована. Ми опинилися не дуже далеко від лінії фронту, але там було плюс-мінус спокійно це місце вважалося зоною ведення бойових дій, там переважно стріляла артилерія. Служба була спокійна й стандартна, буденна. Хоча іноді траплялися неприємні моменти, коли хтось гинув через необережність або обстріли. Так ми служили приблизно сім місяців. 

Коли і як ти опинився на лінії фронту з більшою інтенсивністю боїв? 

Ми думали, що нас не будуть рухати до кінця зими — взимку переміщують рідко, отак вириваючи з постійного місця. Ввечері нам несподівано сказали: «Збирайтеся. 16 січня маєте бути на позиціях. Вас там уже чекають». Спочатку приїхали в Слов’янськ, після того — у Краматорськ, а потім — у зону виконання завдань.

Тепер я командир великокаліберних кулеметних розрахунків. Роблю те саме, що й мої солдати. Людей не вистачає, щоб бійці могли організувати адекватне чергування, аби ніхто не загинався, міг поїхати поспати й помитися. Ти стаєш із ними разом: так само сидиш у ярах і ямах та чекаєш зручної нагоди, щоб, можливо, відпрацювати, прикрити когось із побратимів, які стоять ближче до лінії зіткнення.

Наша бригада зараз воює під Бахмутом. Там цілодобово триває неймовірний «заміс». Бої не зупиняються ні на секунду: вдень та вночі. Спроби прорвати оборону відбуваються регулярно. Вороги лізуть просто навалою, незважаючи на втрати. Вони просто повзуть. Ми зловили одного з росіян, він розповів, що вся їхня підготовка — два місяці навчань, як повзти півтора кілометра на животі зі снарягою, просто щоби повзти. Вони підбираються до окопів, попри нашу артилерію, вогневу підтримку, важке озброєння. Вони просто повзуть, повзуть, повзуть, так доповзають до наших, а там уже починається дуже близький бій, у якому іноді неймовірно важко перемогти. Наші хлопці тримаються. 

Ви базуєтеся в маленькому селі за кілька кілометрів від поля бою. Там є цивільні?

Так, але вони дуже дивні. Що далі від лінії зіткнення, то привітніші вони, не проявляють ворожості. Декому ми допомагаємо їжею. Ближче до лінії зіткнень також є цивільні — мене це дуже дивує. Люди собі живуть майже біля лінії окопів. Вони не зважають на власну безпеку, на безпеку військових, які їх захищають. Це дуже обмежує в діях. Ти бачиш, що хтось іде, і маєш вираховувати: чи це противник, чи цивільний. 

Зазвичай люди дивно налаштовані: не сказав би, що дружньо; переважно говорять щось на кшталт: «Зачем вы приехали? Без вас было лучше». Звинувачують військових у мародерстві, хоча неодноразово ми помічали, як люди обшукують будинки своїх сусідів. Коли їм робимо зауваження, кажуть: «Та от, ЗСУшники вкрали тут тумбочку, то чому мені не можна?». І ти такий думаєш: «Ну так, я ж без неї не міг прожити, а тепер сиджу в яру й маю тумбочку, щоби поскладати в неї уламки, які на мене падають». 

Більшість людей виїхали, там нині є села з десятьох людей. Ті, що ближче до лінії зіткнення, — вони ніби винесли себе за дужки, не зважають на обстріли. Вони просто йдуть вулицею, по якій може стріляти танк. 

Як минає твій день на «нулі»?

Ми прокидаємося приблизно о четвертій ранку, збираємося. Я ніколи не снідаю, не можу так рано. Виїжджаємо. Ставимо машину за кілька кілометрів від позиції та якомога швидше йдемо до останньої. Зазвичай більшість часу ми лежимо головою вниз, бо починаються прильоти — працювати під час цього неможливо. Можна отак пролежати в ямі годину. 

У декого набагато важче. Буває, бійці сидять так на передових позиціях удень та вночі по кілька днів, ведуть цілодобове спостереження. Цілодобово на них насувається противник — вони відбивають. Інколи це дійсно масований штурм, коли заходить 100 людей. Зав’язується бій за позиції.

І так люди живуть майже весь час. Заміни робити важко, бо під час них підловлюють найчастіше: ворог бачить, коли висувається особовий склад, намагається обстріляти, щоб не дати можливості підійти свіжим силам. 

Що було найстрашнішим для тебе?

Мені постійно здається, що все, що було зі мною, — це ще квіточки. Якось прилітав уламок біля голови. Я сидів, балакав у ямі, потім чую звук — щось упало, я різко відсунувся. Ми чули кулемет десь далеко, можливо, то куля долетіла навісом, тобто це не було прицільно. Був уламок, вибухів не було. Швидше за все, то була дурна куля.

Коли ти сидиш за укриттям, не надто боїшся. Якщо вже прилетить просто в тебе, тобі так на долі, напевно, написано. Тут нічим не захиститися. Думка про те, що помреш у полі й ніхто не допоможе або тебе просто одномоментно виключить, засіла в голові, коли ми виїжджали на Донеччину. Я приймав командування і думав, що я відповідаю за людей, відповідаю за себе, а ми їдемо в найгарячішу точку фронту. Ти знаходиш собі справи, у роботі ти забуваєш про це. 

Можливо, до когось приходить усвідомлення, що можеш померти, але до мене так і не прийшло. Я просто відклав цю думку на поличку. Тільки коли дуже спокійно, коли вночі не зайнятий і є час пороздумувати, порефлексувати, тоді, можливо, я себе питаю, навіщо взагалі за це взявся. Адже заробляв нормальні гроші, приїжджав до мами й котів, відпочивав, пив пиво, розважався з друзями. А потім сам собі ж відповідаю: хтось це має робити. Якби всі поїхали кудись у Канаду, знову була б та сама фігня, що й після 2014 року. 

Переважно люди, які пішли на війну, роблять це, бо визначилися для себе, що їм це потрібно. Можливо, немає очевидної причини, але я теж зрозумів, що потрібен. 

Як такий досвід змінює?

На війні ти стаєш дисциплінованішим, більш виконавчим. Ти розумієш, що таке обов’язок, ієрархія, дисципліна, певна покора. Дорослішаєш. Ти ухвалюєш рішення, інколи складні. Але робиш це, бо так треба. Ти твердішаєш більше й більше — щоб захистити себе як ментально, так і фізично. Якщо замислитися, що відбувається навколо, — описати складно, це неймовірний жах. Дуже легко з’їхати з глузду. Я знаю людей, у яких через це були проблеми з ментальним здоров’ям. При тому, що вони, можливо, і не були в суперважких умовах. Це все залишає свій відбиток.

Мрію повернутися додому. За такий період хоча б на місяць-два. Трошки відчути попереднє життя: піти в паб, випити пива, поговорити з друзями, рідними й близькими, пошаритися, просто полежати за компом, нічого не роблячи, попестити своїх котів. Я живу цією думкою, що скоро, ще трошки — і поїдемо додому. Це допомагає.

25 січня уряд оголосив про відступ ЗСУ від Соледара, одразу після цього соцмережами прокотилася хвиля «зради» — мовляв, Соледар «здали», наступний на черзі Бахмут. Що про це думаєш?

Напевно, люди, які розповідають, що Бахмут здають, діляться на різні категорії. Якщо це хтось із військових, вони, можливо, бачать якісь нелогічні дії з боку свого командування, тому в них формується така думка. У нас досі подекуди є залишки старої армії: паркетні генерали й полковники, які викликають певні сумніви щодо їхньої адекватності. Проте є багато великих людей, які дбають про особовий склад. Тому я не думаю, що це могло б бути настільки масово, щоб здавали такі важливі міста, як Бахмут. Соледар — не дуже велике місто, але воно було важливе для оборони Бахмута, тому просто так звідти б не відступали.

Коли це кажуть цивільні, я злюся. Хотів би подивитися на цих людей в окопах, щоб вони питали: «А чого ви відступаєте?», «А чого вони здають?». Коли ти четвертий день поспіль ведеш бій, до тебе ніхто не може під’їхати, щоби привезти води, коли ти не можеш сходити в туалет, бо це триває цілодобово, не зупиняючись ні на мить. Там немає перерви на обід чи сон. Тому прошу, якщо ви вмієте краще командувати оборонами, сидіти в окопах і відстрілюватися — набір завжди відкритий. 

Не всі мають іти на фронт, їхати на «нуль». Не всі можуть чи готові ментально. Ніхто до цього готовий не був, але одні це зробили, а інші — ні. Люди звикли до війни — це біда. Коли люди звикають до того, що є робота, усе більш-менш нормально, гроші якісь є, родина поруч, вони не звертають уваги на те, що буквально за 500 кілометрів люди б’ються за виживання. Дехто з них не думає про смерть — просто валить уперед на якомусь неймовірному ентузіазмі чи силі духу. Якщо ти про це не пам’ятаєш, то ти мудак. 

Якщо відчуваєте, що хочете піти та допомогти фізично, віддавши себе, — ідіть. Якщо не хочете й не можете, не йдіть. Якщо у вас немає можливості, прийміть це. Не в усіх була можливість не йти. Якщо вас узяли, виходьте з того, що маєте. Не вигадуйте собі три мільйони причин, аби якомусь дядькові закинути десятку зелені, щоб він тебе відмазав, знайти собі дружину з інвалідністю, 15 сирійських дітей, щоб усиновити їх. Для чого? Уже все, доля вибрала тебе, то давай, зроби щось — ти маєш можливість. Може, тобі пощастить, а може, й ні. Можливо, будеш охороняти склад десь у Харківській області, а можливо, затащиш війну. 

Чим, на твою думку, закінчиться ця війна?

Війна закінчиться неймовірно п’янкою і, звичайно, нашою перемогою. Я не вірю, що ми можемо втратити такий шанс. Ми маємо можливість із підтримкою світової спільноти, з тими вливаннями грошей, з неймовірним скрипом просто врешті позбавитися цього ярма, розірвати коло, не допустити, щоб через 10 років знову почалася війна. Треба її закінчити. Це може розтягнутися на 15 років. Але має закінчитися чимось адекватним. Інакше все марно й можна буде розходитися, якщо це не закінчиться нашою перемогою.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій