«Мене цікавить коріння російського зла»: інтерв’ю з Оксаною Карпович. Її Intercepted радять подивитися кожному

На Берлінському кінофестивалі 2024 року було не так багато українського кіно. А отримало нагороду лише одне — документальний фільм «Мирні люди» (Intercepted) Оксани Карпович. Він змонтований з перехоплених телефонних розмов російських військових, що звучать на тлі кадрів поруйнованих вторгненням українських територій.

Стрічку нагородили двома спеціальними відзнаками — від Amnesty Award та Екуменічного журі в секції «Форум». Спеціально для Заборони кінокритикиня Єлизавета Сушко поговорила з режисеркою в Берліні, щоб розібратися, як на фільм уже реагують іноземці та як з ними варто говорити про війну в Україні. 

«Мирні люди»: інший формат кіно про війну

Ваш фільм про війну, але він не зображає насилля в його найвищих проявах. Чому ви вирішили у візуальній частині доку не показувати кров, тіла та страждання?

Я вже стикнулася з нерозумінням з цього приводу. Наприклад, United24 у своєму інстаграм-акаунті розповіли про стрічку й проілюстрували допис зображеннями, які я б ніколи в житті не використала. Над метою фільму та загальним баченням ми працювали колективно й ґрунтовно, однак це ігнорується. З мого досвіду війна в Україні набагато ширша, ніж жорстокі зображення. Крізь призму, яку ми обрали, вона виглядає складніше й потворніше, як на мене. Й іноземні медіа так не говорять, що спочатку дуже обурювало. Я була місцевою продюсеркою міжнародного каналу, працювала з чудовими журналістами й бачила, як спотворюється новина для підкручування її на максимум. Але це ані на сантиметр не проникає вглиб нашого досвіду, який значно нюансовий. 

Я вирішила робити абсолютно інакше. За моїм задумом фільм має заповнити величезну прогалину і більш психологічно врівноважено показати загрозу. Другий рік триває повномасштабна війна [інтервʼю записано напередодні роковин]. І я бачу, що нічого не змінюється. В тому плані, що зображення насилля не еволюціонує. Ми думаємо, що це змінює світ та вибиває людей з колії. Але, на жаль, так ми тільки притупляємо їхню чутливість. Тому я свідомо уникала явного насилля в кадрі, хоча особисто бачила і кров, і розірвані тіла на дорогах.

У який момент ви розуміли, що кіно буде саме таким?

Це був процес. Рішення з’явилося після досвіду роботи з репортерами, тобто через місяць після початку повномасштабного вторгнення. До саме такого стилю прийшла доволі швидко. Та він не новий, я й раніше так працювала. Мені подобається спостерігати, не дуже втручатися в реальність, але водночас бути до неї максимально близькою.

І ви знімали вже з чітким розумінням концепції?

У перші тижні після деокупації Київщини ми з моїм другом і колегою просто сіли в машину та поїхали знімати ті місця, які я, як продюсерка медіа, вже бачила: Бородянка, Ірпінь, Буча. На той час у мене вже з’явилася ідея фільму, тож зйомки були дослідженням, чи спрацює вона взагалі та наскільки поєднається з перехопленнями.

Як ви фільмували людей, які не помічають камери та роблять свої буденні справи?

Я завжди намагаюся працювати максимально етично. Для мене важливо, щоб це було комфортно. Ніколи не ховаюся ні від кого чи, навпаки, не намагаюся проникнути кудись, де я не бажана, або знімати без згоди. Це все не про мене. Окрім того, часто домовлялися про зйомки попередньо.

Оксана Карпович про стиль горору та приголомшливий погляд на війну

Ви використовуєте перехоплення розмов російських солдатів, завдяки чому у фільмі росіяни говорять самі за себе. Як ви думаєте, чи це новий спосіб розмовляти про війну з іноземною аудиторією?

Коли я тільки працювала над фільмом, то не думала конкретно про іноземців чи якісь фестивалі. Зараз, з огляду на реакцію, я бачу ефективність стрічки в цьому плані. Зокрема, голова програми «Форум» Барбара Варум та одна з програмерок Ірина Бондас сказали, що для них цей фільм став абсолютно свіжим і приголомшливим поглядом на війну, яка точиться вже багато років. Вони були здивовані. Зазначили, що мені вдалося перейняти наратив росіян, але й не загубити наратив СБУ. І попри заангажованість створити щось своє. Утім, усе це було інтуїтивно: я завжди так роблю кіно.

Ваш фільм викликає зовсім не таку емоцію, як, наприклад, «20 днів у Маріуполі». Але вони обидва сильно впливають на глядача. Як, на вашу думку, потрібно зараз говорити про війну через кіно? В якій формі?

Я багато дивлюся трилерів і жахів. І так склалося, що найбільше на мене впливають фільми, які говорять про злочини. Зокрема і ті, що сталися в минулому. Така естетика й стиль горору здаються мені дуже ефективними. Я хотіла, щоб люди дивилися своєрідний документальний трилер з максимальним зануренням та водночас не змогли піти. І я знала, що це буде дуже важкий фільм, враховуючи матеріал і ті жахи реальності, які він описує. Але водночас я була дуже обережна, щоб створити кіно, яке глядачі зможуть-таки витримати емоційно.

Я була на показі, і ніхто тоді не вийшов. А українців та українок можна було визначити за сміхом від абсурду, який бачиш, коли перебуваєш у контексті. 

А може, і росіяни сміються? На прем’єрі фільму переді мною сиділа жінка: вона говорила російською. І мені здалося, що це саме росіянка. В певний момент вона закрила вуха та очі — намагалася не чути.

Було цікаво споглядати й узагалі дивитися цей фільм з кимось іншим. Я перебувала з росіянами та їхніми розмовами сам на сам майже два роки.  

Ви хочете, щоб росіяни подивилися ваше кіно?

Мені б хотілося, щоб це був болючий фільм. Ну бо як інакше? Інакше просто ні до кого не достукаєшся. Доводиться робити боляче.

Природа насилля та культура вторгнень росіян

Ваше кіно не розповідає про фактичні та конкретні воєнні злочини. Якщо проводити паралелі, то це скоріш «Зона інтересу» Джонатана Ґлейзера, ніж «Залізні метелики» Романа Любого. Чи думали ви, що це буде кіно про якісь глибші матерії, про природу зла, а не про його прояв?

До «Мирних людей» я працювала над зовсім іншим фільмом. І він оповідав також про насилля, але стосовно жінок в Україні. Можна сказати, що це була певна підготовка до «Мирних людей»: я читала багато літератури про травму, природу насилля і розбиралась у конкретних історичних періодах, як-от Голокост чи репресії. Мене загалом цікавить коріння зла, але конкретно зараз — коріння російського зла. У перехопленнях росіяни часто згадували Чечню і Сирію, мало не в кожній пʼятій розмові. Це стало для мене свідченням того, що в них є певна культура вторгнень, культура експансії, яка передається з покоління в покоління.

Що ще цікавого зауважили?

Одне з геніальних спостережень, наскільки їхні насильницькі війни — це історія між поколіннями. Батьки передають навички та лайфхаки своїм синам: як вторгатися, як грабувати, як уникати покарань усередині армії.

Також цікавий момент, коли росіяни зіштовхнулися з українським опором, збагнули несправедливість і брутальність війни та почали усвідомлювати, що загинуть в Україні. Це чітко чути в перехопленнях: вони стали масово шукати відхід назад і плакатися батькам, а ті радили зламати собі ногу чи руку, щоб потрапити додому. Ця тема заслуговує окремої розмови, а може, й окремого фільму.

Перехоплені розмови росіян в Intercepted

У «Мирних людях» дуже помітна арка, як у російських солдатів пропадає натхнення та людяність. Ви навмисно будували цей драматургічний ланцюжок чи це органічна зміна настрою?

Наратив з перехоплень побудований виключно за хронологією. Так само я і опрацьовувала записи — за порядком: прослухала все, що було доступно онлайн, і не міняла послідовності. У перехопленнях ми чуємо те, що відбувалося в нашому інфопросторі — від Оленівки до контрнаступу. Й ентузіазм росіян стихав дуже природно: усе починалося з того, як вони тільки відкривали Україну, особливо з боку багатших районів Київщини, де можна було натягати омріяних брендових речей, і дійшло до розчарувань в особистих ілюзіях та брехні, якою їх годувало командування.

Перехоплені розмови узяті виключно з відкритого доступу? Чи брали щось додатково в СБУ або інших правоохоронних органів?

Здебільшого це open source [відкриті джерела], цивільний матеріал. Ми визначилися, які перехоплення увійдуть у монтаж, але хотіли їх використати в оригінальному вигляді — нецензурна лексика в розмовах росіян, викладених у вільний доступ, «запікана». Ми принципово не бажали нічого цензурувати, тому звернулися до спецслужб з конкретним запитом на отримання фрагментів.

Вони надіслали нам повні розмови по 30–40 хвилин. І це був потужний досвід, бо до того я чула тільки частини. Антон Геращенко надав нам ексклюзиви, і я змогла побачити, яким чином наші спецслужби вибирають, які фрагменти оприлюднювати на широку аудиторію.