Читаєте зараз
«Вашу доньку можуть зґвалтувати. Чому ви не евакуюєтеся?». Інтервʼю з волонтером, який одним з останніх вивозив цивільних з Лисичанська

«Вашу доньку можуть зґвалтувати. Чому ви не евакуюєтеся?». Інтервʼю з волонтером, який одним з останніх вивозив цивільних з Лисичанська

Polina Vernyhor
Окупація в Лисичанську: Антон Яремчук про евакуацію та роботу BASE.UA

У липні українські військові вийшли з Лисичанська. Сьогодні місто окуповане, проте, за словами віцепремʼєр-міністерки Ірини Верещук, там залишається від 1 до 12 тисяч цивільних. Здебільшого це люди, які відмовилися від евакуації, коли виїхати з міста ще було можливо. Тепер окупанти вивозять мешканців Лисичанська у фільтраційні табори. Антон Яремчук один з останніх волонтерів, які покинули місто. Журналістка Заборони Поліна Вернигор поспілкувалася з ним про непідготовленість влади до масових евакуацій, про те, як це — на свій страх і ризик вивозити маленьку дівчину з-під обстрілів без дозволу батьків, та чому сім’ї відмовляються покидати фронтові зони навіть заради життя дітей. 

Антону Яремчуку 32 роки. Він народився в Україні, але виріс та майже половину життя провів в інших країнах. У 12 років поїхав із мамою до Італії, де отримав громадянство. Ще рік жив у Великобританії. Навчався у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого на оператора-постановника. Останні роки працював в Берліні. У перші дні війни Антон повернувся до України і заснував громадську організацію BASE.UA.

Як для вас почалася війна? Де ви були у цей момент та як зрозуміли, що маєте допомагати?

24 лютого я був у Чехії. Для мене початок війни не був якоюсь несподіванкою. Я читав новини і, по суті, сидів на спакованих валізах. Раніше я знімав кілька документальних фільмів про війну і соціально-політичні процеси в Україні. Ми розуміли, що як тільки почнеться вторгнення, нам треба буде повертатися до України — по-перше, треба було все це знімати, по-друге, просто всередині відчувалося, що в такий час треба бути в країні.

Коли я дізнався, що Росія запустила ракети по території України, то сів у потяг, доїхав до Берліна, взяв машину й поїхав до кордону. План продумав заздалегідь, бо розумів: якщо почнеться повномасштабна війна, літаком я не долечу. Було страшно, але я не міг уявити, що буду сидіти в Берліні, читати стрічку новин і втрачати здоровий глузд. Здавалося, що бути в епіцентрі подій — найкраще, що я можу зробити. Спочатку в мене була дуже конкретна місія — забрати свою сестру і маму. Друга мета — фільмувати війну. Вже потім зʼявилася мета допомагати людям. 

28 лютого моя мама з сестрою пішки перейшли кордон з Польщею. Ми зібрали велику групу людей — друзі, знайомі, знайомі знайомих. Здається, було трохи понад десяток людей. Я залишався тут. 

Відеорепортажі Заборони виходять на нашому ютуб-каналі, а також у мережі European Broadcasting Union, що об’єднує 112 суспільних мовників в 55 країнах.

Якими були ваші перші дні у воєнній Україні?

Я був шокований. Десь о 6 ранку 26 лютого я перетнув кордон. Мене сильно вразила нескінченна кількість людей, машин. Памʼятаю, була купа іноземних студентів, які взагалі не знали, що робити, бо, на жаль, ними ніхто не опікувався, не дав їм можливості організовано виїхати. 

Щойно ми перетнули кордон, зупинилися на заправці. Там, авжеж, не було пального. Ми вийшли з машини і побачили жінку, що знепритомніла. Перше, що я роблю в Україні, перебуваючи тут 20 хвилин, — відкачую її. Вона померла. Цей перший день насправді не такий страшний, як багато інших, але він мені назавжди запам’ятався.

Як ви створили BASE.UA?

[На початку війни] я був у Львові кілька тижнів. Ті, кому ми допомогли виїхати, розповідали про нас знайомим. Ми почали вивозити людей на кордон і організовувати з того боку транспорт. Моя дружина й кілька друзів залишалися в Берліні, де створили невеличкий штаб та знаходили транспорт, який приїжджав на кордон. Ми везли людей на кордон і вони переходили його пішки — це набагато швидше. Їх там забирали і далі вони їхали в Берлін та Прагу. Там ми допомагали їм знайти житло хоча б на 2–3 місяці. Власне, так і зʼявилася організація. До нас почали долучатися люди на більш короткострокові місії — десь на тиждень, на 10 днів. Дехто лишався. 

Коли ми побачили, що є багато можливостей евакуюватися за кордон із Заходу України, для нас це стало вже недоцільно. Ми переїхали до Києва, почали займатися гуманітаркою — працювали на Бучу, Ірпінь, Харків, Чернігівську область. Вирішили, що охопимо й Схід. Спочатку — Слов’янськ і Краматорськ. Почали їздити на Схід, нас помітили інші організації. Багато з них дуже маленькі — просто команди з машиною. Деякі — великі (як-от Восток SOS). 

Наші місії розросталися, нас ставало більше: більше машин, більше людей. Поступово організувався кістяк з десяти людей. На кожну місію ми знаходимо волонтерів, які хочуть підключитися на короткий термін. Багато співпрацюємо з американцями — вони приїхали і почали передавати інформацію колегам. В одній з останніх місій у нас була команда з близько 17 людей, восьмеро з яких — американці. Всі вони парамедики; разом ми проводили у прифронтовій зоні тренінги з тактичної медицини для волонтерів і всіх охочих. Також тренували військових і спецпідрозділ Нацполіції КОРД. 

Скільки приблизно коштує одна місія?

Місії, які займали не більше 10 днів, з можливістю виїжджати на 3–4 дні, коштують десь 5 тисяч доларів. В нас 7 машин, з них одна — фура з баком на 200 літрів. Це пальне, їжа для команди, проживання. Це, авжеж, не враховуючи коштів на броніки, каски. Дуже багато грошей йде на лагодження машин. Дві-три місії — полетіла коробка. Щоразу треба перебирати ходову. З чимось нам допомагають іноземні організації, але здебільшого це донати.

Багатьом здається, що якщо ти їдеш на Донбас, то в живих тебе вже не побачать. Як вперше виникла ідея їхати на Схід і як її сприйняли в команді?

Це ідея мого німецького колеги Патріка. Він спитав, чи є сенс організовувати евакуацію, або вона відбувається і без нас. Ми почали шукати, з ким координуватися. Дізналися, що є люди, які їздять і займаються організацією евакуацій самостійно. Вперше ми поїхали в організованій колоні, яка б поїхала туди з нами чи без нас. 

Ми не розуміли, яка там ситуація. Смішно згадувати, як ми вперше приїхали в Слов’янськ два з половиною місяці назад. Ми заїхали туди в броніках, у касках, бо думали, що це дуже страшна зона. На вулицях нікого не було — думаю, через те, що напередодні у Краматорськ прилетіла «Точка У». Тоді в нас склалося враження, що виїхали майже всі. Зараз Слов’янськ є нашою постійною базою. Всі ці місяці ми жили в Слов’янську — це ще мирна частина в порівнянні з Сєвєродонецьком і Лисичанськом.

Загалом працювати на Донбасі можна тільки перебуваючи там. Абсолютно неможливо приймати рішення, якщо ти не там. Наприклад, коли The Guardian вже написав, що Сєвєродонецьк повністю окупований, ми ще чотири дні туди їздили. Не тому, що скажені, а тому, що це було реально. Якщо слідкувати тільки за новинами, то здається, що на Донбас не можна їздити вже багато місяців. Але це не так.

Що вас вразило на Сході?

Перший раз, коли я потрапив у Сєвєродонецьк, я побачив місто, у якому майже немає непошкоджених будівель. З кожним днем їздити було все важче: дороги усіяні осколками, цеглинами, усе в ямах, усюди лежать дроти. Приблизно так само було і в Лисичанську.

Сєвєродонецьк мене все-таки вразив візуально. Там я вперше побачив війну — коли артилерією намагаються знищити місто для того, щоб у ньому взагалі неможливо було перебувати або вести військові дії. 

Як виглядає техніка безпеки під час місій? Ви обговорюєте протоколи, сигнали небезпеки, схеми відступу тощо?

Усе починається з того, як мають бути підготовлені машини. Ми їх перевіряємо, після кожної місії автівки проходять капітальний ремонт, — наші спринтери не призначені для того, щоби їздити по таких дорогах. У кожній машині як мінімум одна, але в більшості — дві запаски. Має бути домкрат та інші базові інструменти. У кожного члена команди є бронік, каска, комплексна аптечка. У нас в команді є парамедик, який перевіряє якість аптечки. Ми кілька разів проганяли всю команду через курси з тактичної медицини. У кожній машині три людини. Двоє з них — водії. У найкращому випадку третя людина — це парамедик, що може накинути турнікет.

Ми завжди їдемо колоною. Якщо їдемо в Київ, то їдемо нормальною колоною, один за одним. Ніхто не тримається на дистанції — просто звично їдуть машини. Коли ми вʼїжджаємо в Лисичанськ, то намагаємося через конкретні місця проскакувати по дві машини, тримати дистанцію. Трасою треба їхати зі швидкістю 80–90 км/год. Багато хто думає, що по трасах, які обстрілюються, треба їхати якомога швидше. Це має сенс тільки тоді, коли там усього метрів 30, де ти можеш проскочити. Якщо ти їдеш зі швидкістю більш як 80–90 км/год, то перевернешся, навіть якщо влучить не в машину, а поблизу. 

Усе завжди проговорюється до дрібниць. Якщо ми їдемо, я за кермом і мене поранило, то є процедура, як мене стягнути, покласти посередині. Одна людина буде намагатися зупинити кровотечу, а інша пересяде за кермо. На самих місцях працюємо максимально швидко. Поки ми працюємо на місці, хтось залишається біля машини з рацією, з ключами. Машину ми паркуємо так, щоб можна було виїжджати якомога швидше. 

Чого ми ніколи не будемо робити — ніколи не поїдемо через російський блокпост. Знаємо багато людей, які це роблять. Але я собі такого не можу уявити. Навіть працюючи під обстрілами, усе одно ти багато що можеш контролювати. Російський блокпост — це коли ти не знаєш, що станеться. 

Ви спілкуєтеся з місцевими. Про що вони думають, про що хочуть говорити?

Ми майже весь час працювали по адресах — їх нам давали родичі місцевих, а волонтери підказували, де знайти бомбосховище. Ми завжди привозили гуманітарку. Поки видаєш гуманітарку, починаєш спілкуватися з місцевими, мотивувати їх евакуюватися. Усі ці місяці ми, по суті, займалися роботою психологів, хоча це не наш профіль. 

Кожна адреса, особливо якщо людина не каже одразу «так, я готова», може забрати 30 хвилин, може годину, а може й більше. Усі, хто не виїхав у перший тиждень, адаптуються під нові умови. Вони впадають у такі наративи, аби пояснювати собі, чому вони залишаються, чому щодня прокидаються під звуки вибухів. З цього наративу вийти дуже важко. Вони всі одне й те саме кажуть: що на них ніхто не чекає, що вони через 2–3 дні залишаться на вулиці чи їх викинуть на вокзалі, що в них немає грошей і немає можливості вивозити якісь цінності. В них там усе життя: будинок, робота (хоча зрозуміло, що ніякої роботи зараз немає), їхня земля, в них тут поховані родичі, хвора бабуся, яку немає на кого лишити. Людям там здається, що це вже закінчується, що треба ще трошки пересидіти.

Як тільки вони виїжджають, то змінюються. Людина з Лисичанська, коли приїжджає у шелтер в Краматорську, стає зовсім іншою. Як тільки вони розуміють, що всі ці наративи не мають під собою жодного підґрунтя і потрапляють кудись, де не стріляють 24/7, де є світло, зв’язок, вода й можна нормально поїсти, вони всі розуміють, що єдине правильне рішення — це евакуація. Кажуть, що є люди, які повертаються, але ми ще жодного разу не бачили, щоби хтось приїхав у шелтер у Краматорську і сказав: «Нафіга ви мене вивезли?». Усі раді, що виїхали. 

Ми між собою кажемо, що у цих бункерах сформувався антиутопічний комунізм. Там сидять сто людей, їм привозять їжу, їм не треба працювати, їм не треба нічого робити. Вони там розподілилися: хто сьогодні багаття розпалює, хто за водою ходить. Влітку вони сидять на вуличці, жарять щось на кастрику, їдять вишню, інколи випивають. Я розумію, що є все для того, щоб у такій ситуації просто адаптуватися, існувати в цьому, мінімально витрачаючи енергію.

Таких «комуністів» вдається вмовити?

Когось вдається. Якщо дивитися на кількість людей, з якими ми розмовляємо, й на кількість людей, які виїжджають, — це мізерний відсоток. Але такого, щоб ми виїжджали й були порожніми або напівпорожніми, не було ніколи. 

Я в принципі їх розумію. Їм здається, ніби в них забирають усе, а зараз намагаються забрати останнє. Мені здається, що це [небажання евакуюватися] — це остання можливість ухвалювати рішення. У цьому є якийсь інстинкт людини, яка хоче йти проти примусових подій, навіть якщо логічніше було б рятуватися й десь нормально жити.

Це можна зрозуміти, але це не допомагає, тому ти весь час перебуваєш у фрустрації, бо дуже важко бачити цих людей — особливо сімʼї з дітьми. Дітей там залишилося дуже багато. Я не можу сказати точну цифру, але ми заїжджали й у Сєвєродонецьк, і в Лисичанськ, і там за кожною адресою у дворі на велосипедах катаються 3–6 дітей. Тільки що вони сиділи в бомбосховищах, тільки що прилетіло в сусідній будинок — і через хвилину діти бавляться на вулиці.

Дітей можна вивозити без батьків?

Був один інцидент. Ми були в гуманітарному центрі у Будинку техніка в Лисичанську. Там впродовж декількох днів бачили дівчину 12 років. Вона познайомилася з нашими волонтерами, представилася Машею. Почався обстріл, прилетіло прямо в будівлю. Усі, хто був всередині, сховалися, і ніхто не постраждав — неймовірно. Маша підійшла до нашої волонтерки, взяла її за руку і сказала: «Я хочу, щоби ви мене вивезли».

Це дуже складна ситуація. З одного боку, дуже дивно, що ми третій день поспіль бачимо в місті під обстрілами 12-річну дитину без батьків. Ніхто не міг нам сказати, хто за неї відповідає. З іншого боку, просто взяти дитину й забрати її — це, по суті, кіднепінг. Оскільки обстріли тільки-тільки закінчилися, волонтери посадили її в машину і поїхали.

Виїхали за місто, знайшли військових і почали радитися, що робити. Подзвонили в поліцію. Поліція з Лисичанська сказала, що потрібно привезти її назад, бо це викрадення дитини. Тоді військовий просто взяв слухавку і в доволі грубій формі сказав, що її ніхто не буде привозити назад, під обстріли. 

Ми її вивезли в Слов’янськ. Поліція одразу знала, — ми намагалися зробити все максимально правильно. Це був такий хепі-енд: вони зв’язалися з мамою і врешті-решт наступного дня ми евакуювали ще й її сім’ю. А так би вони не виїхали.

А що робити, коли батьки навідріз відмовляються від евакуації? 

Мабуть, нічого тут не зробиш. Якось ми приїхали до бомбосховища у Лисичанську. Видали гуманітарку, почали спілкуватися з місцевими про евакуацію. Весь час, що ми були там, поряд стояла дівчинка 14 років. Її трусило. Вона вже 3–4 тиждень перебувала в істериці. Вона жила в бомбосховищі, дуже хотіла виїхати. Вона молилася, лише б ми зараз її забрали. Вона побачила якусь можливість, якої раніше не було — надію, але розуміла, що ця надія може не виправдатися і їй доведеться з цим жити.

Мені сильно хотілося її забрати. Ми почали спілкуватися з її мамою. Мати була трохи агресивною, їй було важливо, що вона буде робити не так, як треба — вона прийняла таке рішення. Я просто стояв і ридав, благав її. Я їй сказав: «Ви бачите, що відбувається з вашою донькою? Її можуть зґвалтувати. Ви взагалі не розумієте, що відбувається в містах під окупацією? Як вам те, що у вас тут дитина лишається?». Вона відповіла: «А у меня их девять».

Ви були одними з останніх, хто вивозив цивільних з Лисичанська. Як це відбувалося?

Останні дні були важкими: дуже сильний обстріл, ми не їхали, чекали першої або другої години дня — це дуже пізно для виїзду. Потім нам сказали, що можна їхати. Ми їхали вулицею — перед нами прилетіла ракета. Якби ми проїхали на 30 секунд раніше, то точно прилетіло б по нас.

Тоді ще Лисичанськ обстрілювали кластерними снарядами. В них такі міни-пелюстки. Дуже легкі, зелені такі. Їх навіть на нормальній дорозі неможливо побачити, а якщо вони у траві, їх ніколи не помітиш. Вони лежали всюди.

Весь день евакуювали людей, які на них наступали. Памʼятаю, жінка пішла пасти кіз, наступила на таку міну і їй відірвало пів ступні. Поки ми її забирали, підійшла якась бабуся: «О, у мене перед хатою дві міни лежать. Що мені робити?». Вона так це сказала, ніби десь трубу пробило. Я їй кажу: «Чого ви чекаєте? Коли міни будуть у вас у ліжку?». Наскільки може людина адаптуватися, що для неї нормально кожного дня дивитися, де ці міни, роздумувати, як з цим взаємодіяти? Сам факт, що ці міни всюди — прямо перед хатами — не є мотивацією, щоб їхати.

Зараз багато говорять, що за ці вісім років держава не підготувалася. Це про непідготовлені укриття?

Не тільки. На Донбасі усі — військові, адміністрація, люди, які там жили, — розуміли, що це прийде. Ні у кого не було ілюзій. Але населення чомусь абсолютно не підготоване. Там не велася інформаційна кампанія, не були обладнані нормальні бомбосховища. Там не підготували людей навіть по тактичній медицині.

Я очікував, що в кожному районі Лисичанська і Сєвєродонецька мають бути відповідальні за цивільну безпеку, які, зокрема, займаються і бомбосховищами. Там має бути все, що треба для життя, має бути план евакуації. Люди спускаються туди, передають сигнал уповноваженій системі, відбувається повна евакуація. Усі ці люди виїжджають. При цьому зрозуміло, куди вони поїдуть і де їх розмістять.

Навіть суто в контексті евакуації я очікував, що ці місця будуть підготовлені на 100 %. Вивезти людей з того ж Лисичанська чи Сєвєродонецька — точно не проблема для держави. Тим паче враховуючи, скільки ресурсів пішло за 4 місяці, щоб підтримувати там життєдіяльність. Вивезти усіх цих людей і дати військовим працювати було б набагато простіше. 

Натомість, коли почалося вторгнення, коли у Сєвєродонецьку і Лисичанську було ще не так гаряче, не провели навіть інформаційної кампанії. Я очікував, що на кожному білборді буде дитина, яка плаче і сидить у бомбосховищі уся брудна, і буде написано: «Мамо, я хочу евакуюватися». Що у кожну скриньку кинуть флаєр з інформацією, як це зробити.

Розумію, що дуже важко знаходити чи виділяти ресурси під час війни. Я розумію, що військові й цивільні адміністрації працюють цілодобово у шаленому режимі, що фронт дуже великий, країна дуже велика, — це важко. За ідеального сценарію держава має займатися тими, хто там залишився. Ті, хто там залишився, — це люди, за яких відповідає держава. Це ті, у кого немає інтелектуального інструмента, щоб взаємодіяти з такою ситуацією. Або це люди, у яких немає грошей і вони дуже бояться щось робити. У 2014-му багато з них вже виїжджали — вони щось пошукали, не змогли нічого знайти і повернулися. Проте держава не дала їм можливості змінити свою думку, не побудувала все так, щоб вони не боялися.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору