Андрій працює бойовим медиком у 28-й окремій механізованій бригаді, яка воює на Бахмутському напрямку. Під час повномасштабної війни хлопець був поранений, проте вважає це не найгіршим досвідом у порівнянні зі смертями знайомих і друзів, які йому довелося побачити. Журналістка Заборони Поліна Вернигор зустрілася з медиком на Донеччині та записала його історію.
Виграти у смерті трохи часу
24 лютого одразу пішов у військкомат, наступного дня оформили. До 2021-го чотири роки прослужив у десантно-штурмових військах. Минуло буквально пів року і довелося повертатися в армію, хоча, якщо чесно, планував завʼязувати зі службою. Але з такою масштабною війною як можна не повернутись?
Пішов як бойовий медик взводу. Ганяв з пацанами з піхоти на позиції, виконували різні завдання — то штурми, то оборони. Одного разу при штурмі я зазнав поранення. Це було 19 серпня 2022 року — поганий день, тоді загинуло багато хороших хлопців.
Ми були на Херсонщині, йшов контрнаступ. Крім ведення бою, я мав надавати допомогу. Один із наших отримав сильне уламкове поранення — здавалося, наче його хтось порубав мачете, я такого ще не бачив. Після першої допомоги на місці треба було відвести його з лінії вогню. Коли забирав пораненого, відчув удар по ребрах. Уламок зламав мені ребро, пробив легеню, спустився в живіт і порізав тонкий кишківник. Я довго лежав у реанімації, а потім ще десь чотири місяці відновлювався. Зараз все добре, зажив і повернувся.
Внаслідок поранення зʼявилося ускладнення — спайкова хвороба. Через це у мене не на 100% працюють легені. Тому після повернення мене забрали до медичного пункту, де не потрібно бігати полями. Я працюю зараз на техніці — ми евакуюємо бійців і займаємося тільки цим.
Ми майже не спимо, коли чергуємо. Можемо поспати годину або дві за добу десь у машині, але це радше дрімота, аніж сон — нам в будь-який момент можуть привезти поранених, треба бути напоготові. Хтось каже, що ми рятуємо життя, але по факту ми тут не рятуємо — просто купуємо час, подовжуємо людині життя. А рятувати її будуть вже хірурги в операційній.
Андрій, бойовий медик 28-ї окремої механізованої бригади. Фото: Іван Чернічкін / Заборона
Кризова комунікація
Завдання медичної евакуації — оглянути, надати домедичну допомогу і відвезти до точки прийому до шпиталю. Це займає приблизно 20–30 хвилин. Ми шукаємо критичні кровотечі, проблеми з дихальними шляхами, накладаємо турнікети, бандажі. Якщо є показання, то знімаємо турнікети і замінюємо на тампонади, бо турнікет без потреби в ньому може призвести й до ампутації кінцівки. В машині вже проводимо інфузійну терапію — стабілізуємо максимально, щоб поранений доїхав до шпиталю.
Мій рекорд поранених за один раз — 19 бійців. Ми їх поділили за ступенем поранень. З них було пʼятеро важких, яким першим надали допомогу. Решта плюс-мінус могли терпіти. Ми зупиняли машини, що проїжджали, саджали туди середніх і легких поранених, а тих важких забрали своїми двома машинами.
Провідувати тих, кого ми привезли, бракує часу. До того ж багатьох поранених переводять глибше в тил. Буває, можемо зідзвонитися телефоном — тут же всі всіх знають. Іноді нам зі шпиталів хлопці телефонують просто подякувати, що вивезли, врятували. Ми часто їх бачимо, коли вони вже повертаються на фронт, — це така радість, що з ними все в порядку.
Бувають випадки, коли телефонують родичі врятованих хлопців. Але у мене часто увімкнений авіарежим на телефоні, тому додзвонитися до мене важко — тільки записати аудіоповідомлення в Signal.
Іноді доходить до смішного. Якось ми чергували, аж тут десь о пʼятій ранку приїжджає БМП — незрозуміло, чия, що за бригада, з машини кричать: «У нас там важкі трьохсоті». Привезли двох дуже важких і одного середнього — тобто він міг сидіти. У хлопця молодого ампутація руки — шматок плеча лишився, чисто щоб накласти турнікет. Ми все зробили, під’єднали до апаратів, щоб компенсувати крововтрату, повезли в лікарню. Їдемо, а він у мене питає: «А мені щось за руку заплатять?» Знаєте, я навіть аж застопорився, не знав, що йому сказати. Хотілося відповісти: «Дадуть тобі папугу, дерев’яну руку і чорну мітку». Ну, я йому сказав: «Друже, звісно, тобі все заплатять, все буде добре, ти не хвилюйся». Чи він у стані шоку, чи що — це було якось і смішно, і грішно.
Парамедики несуть пораненого українського військовослужбовця, який наступив на протипіхотну міну, в пункт стабілізації для надання невідкладної допомоги поблизу лінії фронту на Донеччині. Фото: YASUYOSHI CHIBA / AFP via Getty Images
У нас насправді багато веселого на роботі, бо важких ми знеболюємо кетаміном. А він викликає «мультики», скажімо так. Люди на відходах всякі цікаві історії можуть розказувати, якісь запитання ставити дивні. Зате кетамін класно знеболює. Найважчих знеболювальними просто вимикаємо, тому що нам привозять людей з ампутаціями. У них, умовно, два турнікети накладені і все. А нам же треба все грамотно зробити: замотати куксу, накласти ще один турнікет, якщо потрібно. Робити це все без знеболення — це жорстко, це пекельний біль.
Коли ми веземо пораненого, я завжди поруч із ним. Вони кричать: «Попусти турнікет», бо турнікет — це боляче, особливо коли він накладений уже години чотири й більше. Зняти ми його тоді вже не можемо на своєму етапі, тому що може бути зараження крові. Але всі турнікети, які можна зняти, ми, звісно, знімаємо, тому що це боляче. Ми за комфорт для пацанів, бо я сам був поранений, знаю, що це таке.
До нас привозять хлопців у спорядженні, зі зброєю. Ми все забираємо, тому що поранена людина може травмувати себе або нас. Був випадок, коли в людини були множинні уламкові поранення, його так сильно контузило, що він був максимально неадекватний. Він взагалі не розумів, де він, хто він, все звав якусь дівчину, хотів кудись іти, а він весь в уламкових. Я йому надаю допомогу, а він мені не дає руки. Довелося його просто прив’язати, щоб урятувати життя. Він потім повернувся до тями, дзвонив, дякував, що вивезли.
Ціна життя
Моє поранення — це не найстрашніше. Найгірше — це коли ти не можеш нічого зробити, щоб урятувати людину. Не тому, що я натупив, а тому що нам, буває, банально не довозять. От ми вчимо людей накладати турнікети, але і поранені, і ті, хто рятує, часто на адреналіні — туплять, десь не затягують турнікет, людину привозять, а він вже стік кровʼю. Ми його качаємо, а він вже все. Хочеш допомогти, а не можеш.
Є випадки, коли нам привозять пацанів, а вони вже мертві або геть при смерті — ми проводимо серцево-легеневу реанімацію, але це не дає результату. Якщо побратими на місці хоча б нормально накладають турнікет, тоді все буде добре. Буває таке, що є якесь поранення, його бігом закидають в «беху» — ще, може, живого, а він поки приїхав, уже мертвий, бо його ніхто не обстежив і він стік кровʼю.
На будь-якому профільному навчанні з такмеду навичку з накладання турнікета відточують до ідеалу — найбільше відпрацювання відбувається на собі. Бо якщо ти не вмієш накладати турнікет, то що ти тоді за бойовий медик? Ми — ті люди, які будуть цього потім навчати інших, тому нам необхідно довести це до автоматизму. Через це, коли щось стається з нами самими, ми можемо самостійно накладати собі турнікет. Для людини, яка не практикує це постійно і не відпрацьовує навичку, в критичній ситуації це може бути важко через біль, шок тощо.
Військовослужбовці 28-ї окремої механізованої бригади проходять тренінг з тактичної медицини. Фото: Іван Чернічкін / Заборона
Коли є вільний час, ми намагаємося і бійців навчати, регулярно проводимо заняття. Правда, знаєте, йде потік — є нові люди, є старі, але є ті, хто тут вже від самого початку, які вже знають це все. Але ми крок за кроком проходимо з ними знову і знову весь протокол. Тому що це ж їхнє життя.
Буває, що сам турнікет неякісний. У нас взагалі медичне забезпечення армії працює не так, як хотілося б, якщо такі турнікети потрапляють на фронт. Не знаю, чому так виходить, але китайські турнікети є, і вони працюють 50 на 50: можливо, спрацює, а можливо, і ні.
Пам’ятаю, привезли нам цілу партію китайських турнікетів. Добре, що у нас були волонтерські, хороші — CAT, «Січ», «Дніпро», — вони хоча б сертифіковані в Україні. Я вже не говорю за сертифікацію за міжнародними стандартами TCCC.
Я спілкуюся зі своїми колегами-медиками з інших бригад, там те ж саме. Навіщо це робиться? Мені здається, хтось десь відмиває гроші. Я цього напевно не знаю. Прикро, бо це — ціна життя.
Ми возимо поранених не тільки зі своєї бригади, возимо всіх. Стоїмо на точці, чергуємо, якщо там приїжджає машина з трьохсотими — звісно, ми допомагаємо. У нашій бригаді все плюс-мінус нормально, а от в інших бригад ці китайські турнікети ледь не у кожного другого. Ми їх замінюємо на нормальні, або, можливо, взагалі проводимо тампонаду і бандажування — буває таке, що турнікети не потрібні. Тому ця проблема є, і вона велика.
Стрес не на часі
Коли працюєш, не думаєш ні про що, окрім роботи. У мене є колеги, яких замикає на сильних травмах — іноді люди просто впадали в ступор. Мене це якось оминає. Думаю, це самоналаштування так працює або якийсь захисний механізм.
Іноді накриває, звичайно. Але потім попускає. Якщо зараз всі сядуть себе жаліти, що ми матимемо в підсумку? Для важких часів потрібні сильні люди. Я вважаю, що людина сама обирає, бути їй сильною чи слабкою. Можна, звісно, сісти й поплакати — іноді так і хочеться. Але зараз війна, тому немає часу на це.
Коли все закінчиться, будемо плакати, ходити до психологів, а зараз ніколи — хто буде хлопців рятувати? Мені, буває, так припече, що важко витримувати, але я себе так налаштовую, що зараз всім важко. Життя — це найцінніше, його потрібно берегти, потрібно все робити для того, щоб урятувати якомога більше людей, надати воякам якісну допомогу, врятувати їхні кінцівки.
Військовослужбовці 28-ї окремої механізованої бригади проходять тренінг з тактичної медицини. Фото: Іван Чернічкін / Заборона
Для мене вже війна, мабуть, не закінчиться ніколи. В мене загинуло багато хороших друзів. Тобто фізично війна закінчиться, але перемоги в нас не буде. Навіть якщо ми відвоюємо території і все в нас буде класно, як по телевізору розказують, для мене це так не буде, тому що я забагато втратив.
Це трагедія, це страшно, і я не хочу, щоб після війни були якісь паради перемоги. Як на мене, це має бути день скорботи. Мабуть, песимістично до цього ставлюсь, бо люди помирають, лишаються без рук, без ніг. А в них є сім’ї, діти. Війна — це пекло.
