Now Reading
«Я сиділа на колінах у мами. Від неї залишилися лише коліна». Історія дівчини, рідних якої розстріляли окупанти

«Я сиділа на колінах у мами. Від неї залишилися лише коліна». Історія дівчини, рідних якої розстріляли окупанти

Війна Росії проти України: як окупанти розстріляли авто з цивільними під Черніговом

Про всі звірства окупантів в українських містах нам ще доведеться читати та писати довго і багато. Цю історію журналістка Заборони Поліна Вернигор називає найжахливішою та найважчою з усіх, над якими їй доводилося працювати. Світлані Маташ 29 років. До війни вона викладала польську мову та йогу. У неї було звичайне життя з заняттями спортом на вихідних, здибанками з друзями, роботою за ноутбуком в київських кавʼярнях. 11 березня машину, якою Світлана евакуювалася з окупованого села, обстріляли — росіян навіть не зупинив напис «діти» на склі. Розповідаємо історію поїздки, яка поділила життя Світлани на до і після.


Почалася війна

Ранок 24 лютого у всіх українців почався однаково: з новин про війну та звуків вибухів за вікном. Киянка Світлана Маташ прокинулася у зйомній квартирі на Дорогожичах і побачила на телефоні пропущений дзвінок від подруги. Напередодні ввечері дівчата саме сперечалися про те, чи почнеться війна. Світлана подзвонила подрузі, але звʼязку вже не було: мережа, скоріш за все, була перевантажена. До рідних також було не додзвонитися. 

Дівчина відкрила новини і найгірші її підозри підтвердилися. У неї сталася істерика, вона плакала і намагалася зрозуміти, що робити далі. Через якийсь час з рідними все ж вдалося сконтактувати — вирішили, що треба триматися разом. Тож Світлана зібрала речі та поїхала на лівий берег, до мами. Там вже чекали брат, його дружина та друг сімʼї із родиною. 

Разом вони перевірили, де розташоване найближче укриття, та розробили план дій на випадок повітряної тривоги. Наступного дня близько четвертої ранку всі мешканці квартири прокинулися від потужних звуків вибухів — українські війська збили ворожий літак, уламки впали на Позняки. Загорівся будинок по вулиці Кошиця. Від нього до будинку мами Світлани неблизько, але небо у вікні було помаранчевим від світла пожежі.

У добру путь

Вранці сімейство вирішило йти в укриття до школи неподалік. Згодом дійшли думки, що вихідні краще перечекати десь за містом — здавалося, що там безпечніше. Дві машини вирушили на малу батьківщину мами Світлани — село Піски Чернігівської області. Крім родини Світлани, в компанії був друг сімʼї з його родиною — мамою, колишньою дружиною, їхньою 9-річною дитиною, сестрою та 15-річним племінником.

«Ми думали, що це ненадовго. Чомусь здавалося, що довго це не може відбуватися. Ми обговорювали можливість поїхати на захід, але майже ніхто не підтримав цю ідею», — згадує Світлана в розмові з Забороною. 

Автівки успішно доїхали до пункту призначення — дороги були майже пусті, бо всі виїжджали на захід, у бік Чернігова мало хто їхав. Їм навіть пощастило знайти заправку, де не було черги. 

Тижні під окупацією

У Пісках вся компанія просиділа вихідні, а потім брат із дружиною вирішили повертатися до Києва. Залишилася ще одна машина і вісім людей. Ввечері того ж дня, 28 лютого, у село зайшла російська техніка. Інтернет ловив дуже погано, тому дізнатися про те, що Піски окупували, вдалося тільки вранці: дівчата вийшли до туалету і побачили під хатою російський танк. Повз будинок проїхало щонайменше десять одиниць техніки з білими кругами на дверях — це були війська з Білорусі.

Російська техніка, що проїжджала повз будинок Світлани

Окупанти розграбували магазини та зайняли місцеву ферму, де сиділи два тижні. Там було все, що потрібно для нормального і навіть комфортного перебування: їжа, тепло, пальне. Світлана каже, що час від часу доносилися постріли десь з центру села — сусіди казали, що так окупанти намагаються залякати місцевих. 

«Ми не розуміли, чому нічого не відбувається. Якщо вони приїхали тут воювати, чого просто сидять, палять пальне та їдять? Ми постійно чули звуки техніки — їхали танки або бензовози. Вони просто їздили з одного села в інше, бо в сусідніх селах — Старій і Новій Басані, а також у Перемозі, що недалеко від нашого села, постійно йшли бої», — говорить Світлана.

Щоб відволіктися, Світлана проводила заняття з йоги. Зліва направо: з кімнати виходить Марина, на стільці Катерина, далі Дмитро, Аня, і сама Світлана

Окупанти нікого не чіпали у Пісках і взагалі майже не контактували з місцевими, які здебільшого ховалися по домівках. Проте одного разу окупанти застрелили на в’їзді до села хлопця. На дорозі між селами почалося бомбардування, російські солдати почали бігти у напрямку Пісків, а хлопець випадково трапився їм на шляху. 

Звʼязку у Пісках не було. Коли окупанти зайшли в село, там зникло покриття мобільного оператора Life, а у «Київстара» залишився лише інтернет 2G. Тому новини можна було завантажити, лише кілька годин простоявши в холоді на городі. Водночас окупанти збили електричний стовп, тому в селі зовсім не було електроенергії. У будинку, де жила Світлана, був генератор, що працював на пальному. 

Нових продуктів у Піски не завозили, тому що фактично ані в село, ані з села виїхати було неможливо. Сімʼя Світлани харчувалася тими запасами, що привезли з собою. Дещо давали сусіди в обмін на зарядку телефонів.

У пошуках безпеки

11 березня Світлана та її рідні вирішили виїжджати з села, оскільки пальне та продукти закінчувалися. Якраз перед цим їм зателефонувала знайома із сусіднього села і розповіла про свій шлях звідти. На основі її розповідей сімейство Світлани спланувало точний маршрут. Вирішили їхати в бік Києва, адже там останній тиждень було відносно тихо.

Вісім людей на одній машині виїхали з Пісків приблизно о пів на дванадцяту. Перед цим автівку обклеїли написами «діти» та «евакуація», повісили на дверцята білий прапор. За кермом сидів друг сімʼї, поряд з ним — колишня дружина та їхня 9-річна дитина. Позаду — мама водія, Світлана на колінах у мами та сестра водія із 15-річним сином на колінах.

Машина проїхала хвилин 40 — їхали повільно, постійно зупинялися та прислухалися: чи не їде техніка, чи не чутно пострілів. Встигли проїхати два села: Соколівку та Рокитне. Місцеві радили не їхати по трасі, бо саме там пересуваються російські війська. Нижче по трасі розташоване село Перемога, у якому йдуть активні бойові дії. Тож Світлана з рідними вирішили їхати полем.

Того дня був мороз, замерзла земля заважала нормально їхати. На важких ділянках пасажири виходили та йшли пішки, щоби машині було простіше їхати. Так добралися до блокпоста біля села Бірки. Там були люди з автоматами та жовто-блакитними повʼязками на руках. Це був український блокпост — пасажири дуже зраділи. 

Найжахливіша зупинка в житті

Водій вийшов із машини та довго про щось говорив із військовими. Щойно він повернувся в машину, по ній почали стріляти. Стріляли зі сторони українського блокпоста. 

«Поки ми стояли й чекали, ззаду підійшли ворожі війська. Наші почали по них палити, а ті стріляли у відповідь. Колишня дружина водія почала кричати: «Їдь, їдь уперед» — тобто в бік українського блокпоста. Але в машину потрапила куля, щось заклинило. Авто почало їхати дуже повільно. Нас продовжували обстрілювати. Кулі летіли з усіх боків. Машину остаточно заклинило та розвернуло боком до українського блокпоста, а іншою стороною до тих, кого, як ми думали, вони обстрілюють. Не було можливості озирнутися та подивитися, бо летіли кулі. Вони летіли у вікна, летіли крізь машину. Я сиділа в мами на колінах, тому притиснулася якомога нижче й сильніше до водійського сидіння, просто щоби через скло в мене не потрапили кулі», — говорить Світлана.

А далі — вибух.

В машину влучив снаряд. Згодом стане відомо, що це була протитанкова ракета. Світлану оглушило. Кілька секунд вона взагалі нічого не чула. Раптом хтось закричав: «Виходьте з машини! Відкривайте двері!». Світлана відкрила очі, вискочила з машини та заховалася за відкритими дверима. Здавалося, що, крім неї, живих не лишилося. 

За мить до цього Світлана побачила, що сталося з евакуаційним авто та його пасажирами. Задніх сидінь не було. Все навколо в крові, вся машина — у фрагментах нутрощів. 15-річний племінник водія сидів з величезним уламком в шиї.

«Я не побачила свою маму. Я побачила те, що від неї залишилося. Я продовжувала сидіти на її колінах, але верхньої частини тіла більше не було, — згадує дівчина. — Я побачила нутрощі. Я була в нутрощах. Я була в крові. Не у своїй. Я озирнулася та побачила нутрощі інших людей. Я пам’ятаю, що я вийшла, озирнулася і просто закричала як навіжена».

Дивом вцілілі

До машини підбіг український військовий і наказав бігти у хату неподалік. Світлана не могла дихати. Якось дошкандибала до хати, там сіла на підлогу. До неї підійшов військовий та приніс води. Але ситуація не змінилася: ротом Світлана хапала повітря, але повноцінно вдихнути не виходило. 

Крім Світлани до хати прибігли водій і його колишня дружина з дитиною. Чоловіка поранило у голову — тепер він має проблеми з зором.

За ними зайшла мама водія.

«Я подивилася спочатку на її обличчя. Воно було в крові. Потім я побачила, що в неї немає рук — тільки залишки і багато крові. Її поклали, почали перев’язувати, — говорить дівчина. — Водій допомагав витягувати сестру і племінника — на той момент, як виявилося, він був ще живий. Його навіть довезли до лікарні, але він все-таки помер. Сестра водія, як і моя мама, померла одразу».

Трохи заспокоївшись, Світлана почала себе оглядати — дивилася, чи є поранення. Дивом у дівчину потрапив лише один уламок — в руку. Була кров, але її швидко зупинили. Світлана періодично працювала з медиками, тому одразу зрозуміла, що у неї внутрішня кровотеча. Усі глобальні пошкодження були закритими. Від вибухової хвилі у Світлани стався розрив селезінки, перелом ребра, перелом трьох відростків хребців та загальний струс внутрішніх органів, зокрема й легенів. 

«По мені цього не було видно — просто був великий синець у місці, де зламані ребра. Але мені у тому стані було зрозуміло, що від такого сильного вибуху не можуть бути просто синці. Я сіла у дворі. Почала повторювати всім людям, яких я бачила, що в мене внутрішня кровотеча й мене треба везти в лікарню, інакше я помру», — розповідає вона.

Тіла і залишки загиблих відправили до моргу у Яготин. Звідти батько 15-річного хлопця забирав тіла свого сина та дружини. Звідти ж маму Світлани забирав її брат.

Допомога

Здавалося, що на допомогу чекали вічність. Здавалося, що за ними ніхто не приїде, що вони просто помруть від ушкоджень і кровотеч. Коли приїхала допомога, Світлана лежала на підлозі в хаті. Дорогу до лікарні вона не памʼятає, як і те, що її одразу ж відправили на операцію.

Перше, що побачила Світлана, відкривши очі після операції, — це обличчя дружини водія. Вона була єдиною з дорослих, хто вцілів, і тому опікувалася всіма постраждали. 

«Я пам’ятаю, як вона тримала мене за обличчя, бо мені було дуже холодно. Я втратила два літри крові. Усю наступну ніч через анестезію, через шок, через те, що я пережила і побачила, у мене в голові прокручувався момент, як нашу машину розстрілюють. Це виглядає ніби відео, яке хтось поставив на репіт. Як музика, що заїла, — тільки це відео, і ти постійно його бачиш. Зараз так само. Це постійно відбувається. Мені складно сказати, що я подумала, коли прокинулася вранці. Я пам’ятаю, що просто плакала», — говорить вона.

Лікарня, куди привезли постраждалих, розташована у Згурівці. Вікна всередині були заклеєні. Світлана згадує, що всі дні в лікарні вона постійно чула вибухи та сирени — у сусідньому селі точилися бої. Упродовж восьми днів дівчині промивали дренажі, вона вчилася сидіти попри біль. Щойно дренажі зняли, лікар порадив терміново виїжджати. 

Родина водія поїхала до Києва. Проте Світлана розуміла, що повертатися в Київ не готова: поки вони були в лікарні, на столицю впало кілька ракет. Дім більше не здавався безпечним місцем. Тому вирішила їхати в сторону Польщі — там на неї вже чекали друзі. Із собою у неї був один рюкзак, який вдалося врятувати з обстріляного авто.

Люди — неймовірні

У Києві друзі відкрили збір коштів на лікування та реабілітацію Світлани. Про трагічну історію її родини дізналися далеко за межами України. Небайдужих було безліч: у Фейсбуці Світлані писали слова підтримки, пропонували допомогу із трансфером та проживанням за кордоном. 

«Я була в шоку від такої кількості людей, які хотіли мене підтримати та допомогти. Я ніколи в житті не могла подумати, що так багато людей здатні перейнятися проблемою незнайомої людини. Плакала в лікарні весь час, коли читала ці повідомлення, тому що це просто неймовірно. Це таке саме диво, як і те, що я вижила. Мені писали, щоб я одужала, що мені співчувають, бажали здоров’я, бажали триматися. Говорили, що я сильна, що все вийде. Я не очікувала такого розголосу, чесно кажучи. Я намагаюся відповідати всім людям, які до мене звертаються. Усім дуже вдячна. Неймовірно вдячна», — говорить дівчина.

Зараз Світлана перебуває у Польщі, але досі не відчуває себе в безпеці. Спогади про звірський обстріл цивільної машини, залишки тіла матері, 15-річного хлопця зі шматком металу в шиї, ніби кадри з фільму жахів, постійно проносяться в її голові. Дівчині страшно виходити на вулицю. Вона боїться померти через переломи.

«Я відчуваю фізичний біль, тому що в мене є переломи і шви. Я ще маю одужати. Відчуваю емоційний біль, тому що втратила близьких, втратила маму. Я постійно про неї думаю. Те, що я вижила, — це справжнє чудо. Можливо, я маю якусь місію на цій Землі. Дуже хочу цю місію реалізувати. Я відчуваю, що моя місія — це викладання. Я викладала польську та працювала з медиками. Викладала мову медичним працівникам, лікарям. Ця місія залишається зі мною. Бути викладачкою та вчити людей — це те, для чого я тут є. Можливо, знайдеться ще щось, щоби допомагати людям», — говорить вона.

Та будувати плани в Світлани поки не виходить: «Бо війна триває».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Scroll To Top