Читаєте зараз
«У Херсонській області буде багато “Буч”». Історія евакуації людини з інвалідністю Олега Кухарського з тимчасово окупованого Херсона

«У Херсонській області буде багато “Буч”». Історія евакуації людини з інвалідністю Олега Кухарського з тимчасово окупованого Херсона

Andrii Bystrov
Херсон, партизани і деокупація: історія людини з інвалідністю, що евакуювалася із захопленого міста

Російські війська окупували Херсон 2 березня трохи більше ніж через тиждень після початку повномасштабного вторгнення. Херсонець з інвалідністю Олег Кухарський прожив кілька місяців під окупацією, поки не вирішив покинути місто, щоб вберегти доньку. Редактор Заборони Андрій Бистров поговорив з Кухарським про партизанський спротив, таємні підвали Росгвардії і ФСБ та про евакуацію через так звану «дорогу ненависті» шлях до підконтрольних Україні територій через десятки російських фільтраційних блокпостів, який може зайняти тиждень.


Чим ви займались у Херсоні до активної фази війни? 

Людині з інвалідністю дуже складно влаштуватись на роботу. Водієм працював на власному авто, таксував. Потроху намагався щось заробити. У мене дружина і донька, тож займався родиною також. 

Захоплювався спортом — пауерліфтинг, стрільба з лука, настільний теніс, велоперегони. 

Як ви отримали інвалідність?

В армію мене забрали до спортроти, я виступав за клуб армії. На змаганнях впав з велосипеда на великій швидкості та зламав хребет. Відтоді у колісному кріслі. 

Як проходила ваша адаптація? 

Я людина, яка професійно займалася спортом, тож у мене був характер. Не занепав духом. У 1994-му у Києві потрапив до групи активної реабілітації — на навчання людей з інвалідністю: спорт, самообслуга, догляд за собою. 

У мене була спеціалізація — я навчав людей користуватися колісним кріслом активного типу. Бачите, це досить зручне маленьке крісло, воно дуже легке. Можна жити самостійно, тому що воно заїжджає у двері, у ліфти, можна займатися спортом. Також можна підійматися навіть по сходах — це варто вміти робити. Я вчив людей, як правильно ним користуватись, безпечно падати з нього, як на бордюри застрибувати, як з’їжджати вниз по пандусу. Показував їм секрети і вчив загалом виходити зі стану депресії, небажання жити. 

Розкажіть про перші дні війни у Херсоні.

Донька прибігла о 4-й ранку: «Мамо, тато, вставайте, війна почалась». Жінка каже: яка війна у XXI сторіччі? А потім вже паніка, тому що вибухи дуже швидко наближались, чутно було вже на околицях міста.

Херсонці в перші години почали скуповувати бензин, наступного дня його вже не було. У кого машина заправлена, той міг хутко поїхати. Але дуже складно взяти відповідальність, все кинути і поїхати. У нас приватний будинок. Дома кіт, собака, кілька курей… І мати, яка не хоче залишати господарство та їхати з нами. Ми лишились. Було страшно і дуже гучно. По прямій від нас до знаменитої Чорнобаївки — 4 кілометри. 

У тимчасово окупованому Херсоні були активні протести, містяни зупиняли броньовану техніку окупантів власними руками. 

Щойно зайшли росіяни, вони якось лагідно ставились: «Мы вас освобождаем». Посміхалися. Протести спочатку не чіпали, а просто стояли поруч, «їжаки» поставили, машинами перегородили вулицю біля адміністрації. А потім заїхала Росгвардія і почали затягувати гайки. Кидали шумові гранати, стріляли мітингувальникам по ногах. Люди отримували серйозні поранення і з часом перестали виходити на протести. 

Потім окупанти почали їздити по адресах тихенько вночі всіх активістів потрохи смикати — «на підвал». Хтось зливав списки. Колишні атовці стали зникати… Багато херсонців розуміли, що треба тікати. Бо окупанти забирали «на підвал» і не вертали нікого — особливо молодих хлопців. За патріотичне тату, за якийсь стосунок до ЗСУ. Зараз по Херсону тривають обшуки навіть у гаражах.

Як жив Херсон у перші тижні тимчасової окупації?

Різні приїхали: так звані днрівці, чеченці, якути, були і кримські. Більш-менш адекватні кримські. А інші відбиті, з тими зовсім тяжко. Визволяти нас прийшли від нацистів… Такий брєд! Вони самі не розуміють, чого сюди прийшли. Вважають, що тут і бандерівці, і нацисти. «Мы приехали защищать русскоязычных людей». Деякі вже попривозили власні родини. Знаходять більш-менш цілі будинки — найкращі, звісно ж, знаходять, — і заселяють туди своїх. 

Цілий день техніка їздить — не по одній машині, а по 2–3. Проїжджають регулярно усі вулиці, пильнують. «Для устрашения». Вони не ходять по одному — ходять по 5, 6, 10 осіб з автоматами. Примітно, що окупанти весь час у балаклавах, ховають обличчя — навіть за 40-градусної спеки.

В місті запровадили комендантську годину, розмістили блокпости. Ми намагались власною машиною виїжджати на свій страх і ризик. Потрапляєш на блокпост, перевірка документів, багажника, хлопців призовного віку роздягають… Якщо щось не сподобалося, витягують з салону. Ліпше мовчати і не провокувати. 

Навезли дуже багато незрозумілого походження алкоголю. Досить багато випивають і п’яні перестрілки потім у місті. 

Чи вдається херсонцям зберегти власні бізнеси та майно? 

Росіяни якось вважали, що вони Херсон захопили — і все, це їхнє. Вони мародерством займаються. Виламують двері квартир, гаражів. У перші дні пограбували всі склади з продуктами, з побутовою технікою. Все: телевізори, телефони, ноутбуки. Все, що погано лежало. Всі «Фокстрот», «Комфі», «Цитрус», «Алло», «Ельдорадо» — все це було розграбовано. 

Магазини почали розпродавати товари, які у них залишились, зі знижкою 50%. І посеред дня під’їжджали на бусах з автоматами, заходили, забирали те, що їх цікавить, і вивозили до тимчасово окупованого Криму. З автосалонів всі нові машини поїхали туди. Товари, склади, де була українська продукція — все пограбовано, вивезено до тимчасово окупованого Криму. 

Ходили по фермерах: «70% урожая нам, 30% — тебе». Таке ставлення: не хочеш так — заберемо усе. Сільгосптехніку позабирали у людей і все, що вони виростили. У нас область відома вирощуванням овочів. Там по селах за безцінь забирали сільгосппродукцію. Кажуть українцям, мовляв, ви саджайте, а ми прийдемо і заберемо все. Знайомі їздили у сторону тимчасово окупованого Криму і бачили колони з сільгосптехнікою, продукцією. 

По селах люди живність вирізають, бо «орки» поїдять! Приходять у село, побачили, набрали собі м’яса і пішли. Поїли і знову приходять. У сусідньому селі доїдають отару овець у фермерському господарстві. Росіяни більш-менш мають власне харчування, а так звані днрівці — взагалі без нічого. Їх кинули сюди, вони лазять, грабують, мародерять. Шукають їжу, самогон, голодні, хочуть випити.

Проблеми почалися з готівковою гривнею. Банкомати пограбовані. А картки приймають ледве декілька магазинів, і ті вже прикрили. Кошти на картці є, а купити за них їжу неможливо. Пенсіонерам, які через Укрпошту отримують пенсії, перестали виплачувати. Укрпошта закрилась, коштів немає. Українці на самовиживанні.

Зараз багато говорять про колаборантів з Донбасу та Миколаєва. Як, на вашу думку, виглядає ситуація у Херсоні? Чи багато людей співпрацюють з росіянами? 

На жаль, колаборанти є, але їх не дуже багато. Є колаборанти вимушені. Наприклад, почали погрожувати родині. Росіян цікавлять вчителі, очільники громад, держслужбовці, а прості смертні їх не дуже цікавлять. Окупантам потрібно налагоджувати навчальний процес, десь керувати селом, містом. 

Нашим містом приїхав керувати [колишній мер Херсона, а нині колаборант Володимир] Сальдо. Звідки він взявся? Колись був мером, потім — депутатом у Верховній Раді, «Партія регіонів». Отакі персони почали з’являтися… Паспорти херсонці не хочуть брати. Хоча є черги за паспортом, але це вимушено. Не маєш паспорта — ти ніхто.

Як зараз виглядає гуманітарна ситуація та взагалі побут у Херсоні?

Світло, газ, вода у місті поки що є. За містом, по селах, де йдуть бойові дії — там вже нічого з цього немає. Люди там… Я не знаю, як виживають. Роботи немає, все зачинилося: магазини, усі підприємства. Ніхто не хоче співпрацювати з росіянами. Там або ти співпрацюєш та платиш Росії, або зачиняєшся. Просто позачинялись. 

Телебачення українське одразу відключили. Багато людей похилого віку намагаються дивитися російське ТБ. І я бачу, як люди змінюють ставлення до цього усього. Прямо на очах. Людина була нормальна, потім подивилася російське телебачення — бачу, що вона вже щось не те говорить. Потім відключили інтернет. Кабель зі сторони Миколаєва був пошкоджений. Потім під’єднали інтернет з тимчасово окупованого Криму. Це був вже інший інтернет — не той, що у нас. Вже до багатьох сайтів обмежений доступ, тільки через VPN. Якість погана, не тягне ніяк. Але намагалися все одно спілкуватися через інтернет, бо мобільного зв’язку немає. Коли пропав зв’язок і став пропадати інтернет, ми вже почали думати, як звідти вибиратися.

Складнощі з аптеками. Люди одразу скупили все, що там було. А нового завозу немає. Це страшна біда, коли немає ніяких запасів. Дякувати Богу, допомагали волонтери — привозили ліки проти тиску та ниркових захворювань, знеболювальні. 

Швидку медичну допомогу викликати і ту неможливо, бо немає зв’язку. Ти усвідомлюєш, що якщо з тобою щось сталося, то ніхто вже не допоможе. 

Скільки зараз мешканців залишається у місті? 

Десь 70% вже, мабуть, виїхало. Відсотків 30 у місті залишаються. Якщо немає машини, виїхати можна бусом — бо бензин у місті є, навезли з Криму. Наприклад, до Запоріжжя — 5 000 грн, а до Одеси — 8 000 грн. Це треба 4–5 діб там в автобусі простояти. 

Ви приєдналися до тих 70%. Коли ви вирішили покинути місто?

Ми виїхали 17 липня. Намагалися виживати, у нас були запаси їжі: крупи, вода є, городина трошки є. На овочі у Херсоні ціни були непогані, тому що нема куди їх вивозити, а інші харчі — це вже була проблема. Почали завозити з Криму, але ціна у 3–4 рази вища. 

Ми так довго чекали, що ось, нарешті оголосили визволення Херсона. А його фактично все нема-нема. Ми чули, як бої наближаються. Бої пішли аж до Миколаєва, а потім ми відчували, що все ближче-ближче-ближче до нас, вже зовсім близько до нас. І от коли зовсім близько стало, ми прийняли рішення виїжджати. Таке усвідомлення: якщо [ЗСУ] виганяють [російські війська] через річку Дніпро, то з Лівобережжя будуть розстрілювати місто. І нема зеленого коридору, нема куди їхати. Ми на свій страх і ризик проривалися через Мелітополь на Запоріжжя, через Василівку [місто в Запорізькій області]. Ми, може, і не їхали б — тільки заради дитини. Мала, треба вчитися ще. 

Скільки вашій доньці років?

16. Хвилювалися за дітей, щоб з ними нічого не сталося. Бо дівчатка такі 16–17 років, можуть забрати, більше це хвилювало. 

Вам відомі такі випадки?

Це більше по селах. Там, де вони стояли, навколо Херсона. В місті також є випадки, але не так багато, як по селах. Там спливе стільки, що ой-ой-ой. У нас багато «Буч» буде по області. Бо є такі села, де зовсім нічого не залишилося. Великі села порозбивали, люди по підвалах сиділи. І забирали машини, і ґвалтували дівчат, і розстрілювали. І є так, що тіла валялися навкруги, не давали їх забрати. 

Як ви виїжджали? Як організаційно це вирішували? 

Нас було шестеро. Я, дружина, донька, племінниця і ще ми взяли сусідку з дитиною — 2 роки. Основна мотивація — рятувати дітей. Я вивчав маршрути, у нас тільки один виїзд — через Василівку. Трошки раніше можна було виїхати через Снігурівку, через Давидів Брід. Там нині бойові дії. Цивільні машини, які туди поїхали, просто завернули назад. Ми поїхали цим дальнім шляхом. Було понад 30 блокпостів від Херсона. 

Є і другий виїзд — через тимчасово окупований Крим. Це безпечніше, але не дуже хотілося туди виїжджати: там фільтрація, ФСБ, перевірка. Потім потрібно було б або через Грузію, або через країни Балтії. 

Як виглядає процес фільтрації? 

Це розмова з представником ФСБ, де кожну людину перевіряють від А до Я. Телефони, ноутбуки — все перевіряється. Здаєш техніку, працівники ФСБ там сидять, деякий час все перевіряють. Потім викликають людину на запитання. Цей допит може бути [проведений] кілька разів, до 12 годин по тривалості. На якісь питання не відповів, як треба — сиди. Далі копають-копають. Якісь бази даних в них є. Все передивляються: служив чи не служив; чим займався; на якій посаді; де працював; який стосунок до чого мав. 

 Як ви проходили російські блокпости? 

Перевірка документів. «Открывай багажник». Можуть передивитися речі, можуть не передивитися. Ми бачили: тут нам перевіряють документи, а там з машини витягли хлопця, прикладом б’ють. Щось сказав не те чи щось не сподобалось. 

Був страшний блокпост у Василівці. У багажнику побачили системний блок [стаціонарного] комп’ютера. Кажуть: «Включайте и показывайте, что там». Жінка каже: «Ну як я вмикну?» Вони: «Ну, тогда выбрасывайте его». Донька вся у сльозах: як це — викидати наш комп’ютер? Жінка пропонувала і гроші, і цигарки. Він каже: «Вытягивайте жесткий диск и выбрасывайте его». 

Ставлення до українців хамське. З людей просто знущаються. Діти плачуть. Важко. Ми під’їхали 501-ми у черзі. А випускають там ледь машин 100 на добу. Це ми 4–5 діб там би стояли на сонці без туалету, елементарних людських зручностей. Людині з інвалідністю це взагалі… Як, де? З туалетом я взагалі не знаю, що б я робив. Де той туалет шукати у степу? [На щастя, родину Кухарського пропустили наприкінці першого дня через маленьку дитину]. 

І продукти там за день-два — все ж попропадає. Люди так харчуються і живуть під сонцем. Ми до виїзду готувалися. Ми розуміли, що, можливо, потрібно буде там ночувати не одну ніч — брали з собою намет, надувні матраци, парасольку. 

Коли ви доїхали, першою точкою було Запоріжжя? 

Там також були блокпости, але то вже наші хлопці, то вже радість. Це вже свої! Там усі працюють: і військові, і СБУ, і поліція, і дівчата-волонтерки допомагають. Ми приїхали і одразу кожного запитали, все записали, документи перевірили, розповіли, де що оформити. Одразу підійшли волонтери й розповіли, що робити. Переночували [в Запоріжжі], потім приїхали до Дніпра, далі до знайомих на дачу. І вже у Дніпрі я шукав варіанти, куди далі (чи за кордон, чи залишитися в Україні). І тут, слава Богу, у Києві залишились. 

У місті є таємний спротив. Чи пересічний херсонець помічає діяльність партизанів? 

Він непомітний зовсім. От ми чуємо тільки їхню роботу. Там розстріляли колаборанта, там підірвали машину — вони роблять такі пастки. Пишуть оголошення, розмальовують забори написами «ЗСУ поруч», прапори українські малюють. Спротив є! 

Наскільки це важливо для місцевих? Вони розраховують на партизанський рух? 

Важливо. Це відчуття, що нас не кинули, що поруч, що наші є ось-ось на підході. 

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору