Читаєте зараз
Перше яблуко за рік: історія полону та звільнення атовця та колишнього ресторатора Максима Колеснікова

Перше яблуко за рік: історія полону та звільнення атовця та колишнього ресторатора Максима Колеснікова

Оксана Паращак

«Я не вірив, що буде повномасштабне вторгнення — я був серед оптимістів», — говорить в розмові з Забороною 46-річний Максим Колесніков. Колишній ресторатор і маркетолог, він з 2015 року служить у лавах ЗСУ і з перших днів великого наступу росіян долучився до оборони південно-західного напрямку на Київщині. Та 20 березня 2022 року, після майже 8-годинного бою з окупантами, Колесніков опинився в полоні, де провів наступні 10 місяців.

4 лютого 2023 року Офіс президента України повідомив про черговий обмін полоненими з Росією. Серед 116 звільнених українців був і Максим Колесніков. Невпізнавано схудлий, посивілий і з червоним яблуком у руці — першим за майже рік — таким він потрапив в обʼєктиви журналістів. Що він пережив за цей час, чим підтримував себе й інших полонених в неволі та як почувається зараз — про це з Колесніковим, який наразі лікується в госпіталі біля Києва, поговорила журналістка Заборони Оксана Паращак.


«Живий, здоровий, все добре»

Коли нас [після захоплення в полон] привезли до фільтраційного пункту в Білорусі, найбільше мене турбувало, що родина не має ніякої інформації — уже пройшло дві доби, як ми не виходили на зв’язок. Можливості хоча б якось повідомити родину нам не давали.

Коли побачив якісь камери [на місці працювали журналісти російського «РЕН ТВ»], подумав, що було б непогано якось до них потрапити. Вони цікавилися, чи є в когось татуювання. У мене є. Вони одразу потягнули мене до камер, думаючи, що там обов’язково якась свастика, нацистська символіка — мав же бути якийсь націоналіст серед полонених. Але там був звичайний військовий шеврон. Та мене вже знімали, намагалися вибити якусь відповідь про те, що в Україні є нацизм. Я робив все дуже мʼяко, бо моє завдання було — подати про себе звістку. Мені це вдалося. 

Вони показали мені два явно змонтовані відео з інтерв’ю, де наче наші українські журналісти закликали різати полонених, каструвати чи щось таке, вбивати дітей у Росії. Це було дуже грубо зроблено. Я працюю все життя в маркетингу, я знаю, що таке монтаж. Зрозумів, що мене провокують. Сказав, що я проти поганого ставлення до військовополонених, що я сам військовополонений — це був такий маячок усім моїм. Насправді я досі так вважаю. Треба виконувати Женевську конвенцію, бо ми, на відміну від росіян, цивілізована країна, нормальний народ. Незважаючи на всі їхні злочини, треба поводитися з військовими згідно з конвенцією. Якщо злочин є — треба судити, не треба знущатися або мститися. 

[Вже в полоні] нам дозволили написати одного листа у середині травня. Текст продиктували. Усього чотири слова російською: «Жив, здоров, все хорошо». Моя родина отримала його тільки у вересні.

«Постові у вʼязниці розуміли, що поїздка в Україну — це квиток в один кінець»

Нас із командиром доволі сильно контузило під час бою. В такому стані довелося дуже швидко вирішувати, як себе поводити — я знав, що вони дуже не люблять учасників АТО, що з ними поводяться жорстоко, часто вбивають, тому я вигадав певну історію. На щастя, в них не було мого військового квитка, тож нас просто опитували. Ще в перший день я вигадав легенду, яку впевнено повторював про себе. Розповідав обставини строкової служби, якої насправді не було — я навчався, мав відстрочку.

Нас тримали у звичайній вʼязниці, переробленій під концтабір. Одягли в зеківські роби, які носять їхні злочинці. Поводилися, наче ми на суворому режимі. Ми навіть не намагалися ставити питання, бо нам дуже швидко показали на прикладі: будь-які питання та незадоволення призводять до неприємних наслідків. 

Через тиждень я потрапив у камеру, де провів весь час до звільнення. Вона була розрахована на 10 людей, але нас було 14 — потім ще додали 4 спальних місця. Все було в павутинні, старе й ламке. Видно було, що там жили зеки, які не дуже про себе дбали. Ми хоча б зробили чисто і прибрано, щоб там можна було дихати. Мабуть, в такому стані ці камери не були з моменту, як їх тільки збудували.

Склад у камері змінювався, бо влітку почали перевозити цивільних. З 14 людей спочатку було 10 цивільних. Вони [окупанти] довго намагалися знайти спосіб, як їх позбутися, бо це [утримання заручників] фактично воєнний злочин. 

Одна з неприємних речей там — гіподинамія [порушення здоровʼя, спричинене низькою фізичною активністю]. Я принаймні намагався робити зарядку кожного дня, як і декілька товаришів. Та коли вас 14 людей на 40 квадратних метрах, дуже не розходишся.

Постові на коридорі між собою називали війну війною. Це вони від нас вимагали говорити «спецоперація», а самі давно розуміли, що це справжня війна. Ми чули розмови, що раніше вони заздрили військовим через більшу зарплатню, а тепер раділи, що в них є бронь, через яку їх не заберуть на війну в Україну. Бо вони розуміли, що поїздка до нас — це дуже часто квиток в один кінець.

«Телевізор був формою тиску»

На початку ми не мали жодної інформації. Росіяни розповідали, що України більше немає, що скоро вони дійдуть до кордону з Польщею і поділять Україну на шматки. 

Книжки з’явилися восени. Вони були в нас трошки більше ніж місяць, потім їх забрали.

Телевізор був певною формою тиску. Коли почався їхній наступ на Луганському напрямку, нам давали дивитися новини «Першого каналу» російського. Практика була така: зранку і ввечері нас перевіряли — усіх виводили в коридор, розставляли в спеціальних тюремних позах, рахували. Коли новини були гарні для них, коли вони щось узяли (як вони називають, «звільнили»), треба було розповідати новини, щоб ті камери, у яких немає телевізорів, чули про це. Коли новини були для них погані, звісно, цю доповідь забороняли.

Коли почався український контрнаступ, вони почали вигадувати якісь космічні втрати серед української армії: 1500 людей за день, 30–50 танків. Ми відверто сміялися. Там такі були підрахунки… Міфи й легенди Стародавньої Греції відпочивають.

На четвертий чи пʼятий день контрнаступу вони перестали питати новини. Потім нам дозволили телевізор, і ми побачили, як в прямому ефірі якийсь депутат проколюється і розповідає, що Харківська область повністю звільнена [українцями]. Плюс ми зрозуміли, що на Херсонському напрямку в них також усе не дуже добре. А коли стало остаточно недобре, телевізор забрали. Вони не хотіли, щоб ми знали. Але ми все одно дізналися, бо вони між собою це обговорювали — самі були в шоці.

«Пісні потрошку співали, згадували фільми, історії, книжки»

10 місяців — це відчутний термін для полону. Уявити, що так буде, я не міг. Я намагався налаштувати себе та зрозуміти: все рано чи пізно закінчиться; на момент, коли це закінчиться, ти маєш зберегти свій психічний та фізичний стан настільки, наскільки це можливо.

У мене одразу була дуже велика мотивація повернутися додому. Думаю, як у всіх. Було зрозуміло, що треба повернутися тією самою людиною, якою я туди [в полон] потрапив. Для цього я сформулював для себе: це все тимчасово, є минуле й майбутнє, у мене є дуже важливі люди, мої цінності та інтереси, прагнення в житті, які я хочу зберегти. Тому я себе налаштовував, що треба до них повертатися в думках і мріях. Це відволікало мене від ситуації, в якій я перебував.

Коли всі почали розповідати про цікавий досвід, про свої хобі, це допомагало повертатися до себе ментально. Якщо людина полюбляє, наприклад, рибалити, то його цікаві історії відволікали й нагадували, що в нього було багато радісних моментів, і це захоплення з ним залишиться, що б з ним не зробили спецпризначенці. Пісні потрошки співали, які могли пригадати. Так само згадували фільми, історії, книжки. Ми розмовляли про наші уявлення, про відносини. У кого який досвід, хто що зробив правильно й неправильно, що плануємо змінити, коли повернемося. Це дозволяло зберегти своє справжнє «Я». Дуже не хотілося стати змученим, заляканим і слабким.

«Доброго ранку, хлопці»

[Про обмін] нам ніхто нічого не казав — це один з принципів їхньої поведінки. Спочатку за нами з товаришем просто прийшли і забрали з камери. Перша надія з’явилася, коли нас перевдягнули — забрали тюремну форму, дали одяг якогось іншого полоненого. Проблем із розміром не було — всі дуже сильно схудли, усім підходило все. Хіба що мені дали два праві берці. На щастя, вони були більшого розміру, тож я міг пересуватися в них.

Але це ще не означало обмін, бо інколи переводили в інші СІЗО. На другий день зранку, ще досвіту, нас повезли на військовий аеропорт. Вдягнули шапки, промотали очі скотчем, але руки не завʼязали — це теж давало надію. Тільки в літаку ми дізналися, що це обмін. Було 1 лютого. Але тоді він не відбувся, бо через погані погодні умови ще не всіх привезли.

Коли вже довезли і сказали знімати скотч, ми побачили український прапор і зрозуміли, що ми на кордоні. Остаточне щастя було, коли всі ці представники військової поліції вийшли з автобусів і ми зрозуміли: усе, уже [їдемо] додому. А коли до нас зайшов представник координаційного штабу і сказав: «Доброго ранку, хлопці» українською мовою, то це вже було до сліз. Це вже просто було щастя.

Ми були в трьох автобусах, розподіляли нас за алфавітом. І в своєму автобусі я був серед перших, [хто виходив]. Нам запропонували зателефонувати близьким — я одразу подзвонив дружині. Поки ми розмовляли (у нас було 2–3 хвилини), хлопцям почали роздавати пакети від Міністерства інтеграції: яблука, йогурти і таке інше. Я коли закінчив розмовляти, був збентежений. Почув запах цих яблук, бо хтось уже солодко хрумтів, а в мене пакета не було. [Питаю], де роздають, бо дуже хочеться, ви що! Мені показали — я був майже останній, кому дали цей пакет. Це було дуже класно — солодке і стигле яблуко.

«Дуже тішить доля крейсера “Москва”»

Я ще не бачив дітей живцем, але те, що вони малювали мені — це дуже зворушливо. Спілкувався з дружиною кожного дня, багато разів на день ми з нею переписувались у телеграмі, повідомляли одне одного про те, що відбувається. Це неймовірне відчуття: вранці прокинутися і відправити повідомлення в месенджері. Прості речі, до яких звикаєш, стають раптом таким джерелом щастя. Каву попив вранці. Знаєте, як класно випити просто свіжу відварену каву — ммм. Я це щастя переживаю кожного дня.

Зараз я відновлююся та лікуюся. Через велику втрату ваги маю серйозні проблеми з м’язами. Головне завдання на найближчі тижні — повернутися в більш-менш нормальну фізичну форму. Далі в мене буде військова лікувальна комісія, що зробить висновки про придатність для подальшої служби. Якщо буду придатний і зможу служити у війську в тій чи іншій якості, то залишуся в армії до перемоги.

Якщо раптом (чого б мені не хотілося) виявиться, що я непридатний, буду шукати себе в інших сферах допомоги країні саме на війні. Маркетингом нехай займаються ті, хто ним займаються зараз. Це важливо, це нормально. Я, поки йде війна, хочу займатися чимось іншим. Можливо, повернуся до навчання. Я перед війною мав захистити диплом як психолог-психоаналітик. Це теж сфера, у якій я можу бути корисним нашим військовим або колишнім полоненим, бо сам маю такий досвід. Якщо я не буду в змозі служити у війську, то буду допомагати в реабілітації, щоб хлопці себе краще почували після всього того, що вони пережили.

Те, що відбувалося цього року — мужність наших воїнів, те, як суспільство підтримувало, як люди себе поводили під час війни, — це просто неймовірно. Звісно, мене дуже тішить доля крейсера «Москва». Я неймовірно пишався тим, як воїнів зустрічали у вільному Херсоні — це дуже бере за душу, сльози на очах. Та ще більше за воєнні перемоги мене надихають люди. Коли я бачу, як вони все це сприймали, як вони себе поводили під час цієї війни — це просто неймовірно.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій