'

«До нас прийшли о 4-й годині ранку»: історії депортованих радянською владою українців

Андрій Усач

Минулого тижня Заборона вже розповідала історію Михайла Куцяби — українця, якому єдиному з родини вдалося уникнути заслання в Сибір в часи більшовицьких репресій. Ми продовжуємо велику тему репресованих у воєнні та повоєнні роки українців, даючи простір їхнім живим історіям. Кожна з них важлива, має імена та долі за собою. Спеціально для Заборони ГО «Після тиші» розповіло історії кількох українських родин, які були виселені в Томську область та втратили все, лиш не власну гідність та культуру. 


Упродовж XX століття жертвами радянських масових депортацій стали понад 6 мільйонів людей. Так влада намагалася закрити потребу у робочій силі, особливо для освоєння земель з суворим кліматом, а також — покарати й «перевиховати» тих, кого вважала нелояльними. Депортації зачепили представників/ць різних етнічних, соціальних і релігійних груп. Першими їх жертвами на території сучасної України у 1930-х роках стали заможні селяни («куркулі»), етнічні поляки й німці з прикордонних областей, а згодом кримські татари та інші етноси Криму.

Для Заходу України тема депортацій особлива. Вже у 1940–1941 роках звідси депортували до Сибіру, Середньої Азії й на Далекий Схід близько 200 тисяч осіб — етнічних поляків, євреїв, українців. У 1944–1953 роках жертвами стали ще понад 210 тисяч осіб. Більш як 94% з них належали до категорії, яку в офіційних радянських документах називали «оунівцями». Насправді йшлося про родини учасників та учасниць українського націоналістичного підпілля, які тоді перебували в нелегальному становищі, загинули або відбували терміни в таборах ГУЛАГу. Наймасовіша з тодішніх депортаційних акцій — так звана операція «Захід» у жовтні 1947 року, жертвами якої стали майже 78 тисяч осіб.

Про депортації наступних років відомо менше, хоч їхні масштаби не набагато поступалися. Упродовж 1950 року з Заходу України депортували понад 46 тисяч осіб. Один з таких ешелонів відправився зі станції Львів 5 червня 1950 року. У 54 вагонах — 1013 людей, переважно жінки та діти. На кінцеву зупинку, станцію Асіно у Томській області, ешелон прибув 16 червня. Через шість днів 428 людей доправили до Зирянського району. А 12 січня 1951 року сюди депортували ще 552 людини. Так лише у Зирянському районі опинилося майже 1000 людей, депортованих з Заходу України. Збереглися їх поіменні списки.

Команда Громадської організації «Після тиші» уже третій рік документує історії людей, які пережили радянські масові депортації — записує з ними усноісторичні інтерв’ю, зацифровує їхні сімейні архіви. Ми спробували відшукати людей із зирянських списків, аби з перших уст дізнатися про те, що годі й шукати у лаконічних звітах радянського режиму. 

Кожен індивідуальний досвід — це маленький фрагмент великої історії масового насильства повоєнного часу. Усі ці історії схожі між собою і починаються однаково: у будинку з’являються чужі люди. 27 березня 1950 року прийшли за сім’єю Гулеїв в селі Отиневичі на Львівщині. «До нас прийшли о 4-й годині ранку. Сказали: “Собирайтесь”. І ніхто не міг питати, куди і що», — пригадує Марта, тоді 12-річна. Її батька одразу арештували, звинуватили у зв’язках з підпіллям ОУН і врешті засудили до 10 років ув’язнення. А саму Марту з мамою та двома братами доправили до збірного пункту у Бориславі. Такі пункти створили спеціально для утримання людей перед депортацією, і там був найбільший — на 1500 людей. Хоч офіційно це мало тривати не більше 25 діб, людей утримували на збірних пунктах місяцями. «Ми там були довго — з березня місяця аж до грудня. Нас у грудні тільки повезли на Сибір. Ну, як ми жили? Були величезні кімнати. Всі на землі спали. Чоловік 15, жили ми в одній кімнаті».

У фотоальбомі Марти збереглася світлина з тих часів. Вона з мамою та братами стоїть на фоні дощатого паркану, яким був огороджений збірний пункт. Марта не пам’ятає достеменно, хто зробив це фото — хтось із рідних, які передавали їм продукти. Нині це єдина відома світлина зі збірних пунктів.

Микола Романишин, який з батьками та молодшим братом потрапив у збірний пункт у Коломиї, згадує про свою двоюрідну сестру Дарку, яка померла там від дифтерії. Де її поховали, невідомо й досі. Невдовзі після цього Романишиних з іншими сім’ями повантажили до вагонів для перевезення худоби, які ще називали «товарними» або «телячими». Пізніше до ешелону долучили людей зі збірних пунктів у Бориславі та Львові. Вагони з депортованими маскували написами «Пшениця», «Добровольці», «Рогата худоба». У них людям довелося подолати майже 5 тисяч кілометрів.

У той ешелон потрапила і сім’я Цюцяків з села Радча на Івано-Франківщині: батьки, 19-річна донька Анна та її молодший брат. Анна описує дорогу так: «Вагон був товарний. І в нашім вагоні не горіла пічка, дуже курила. Нас везли два тижні. Вдень ми спали, а вночі нас везли. На станції, як заїздили, брали нас, дівчат, дві нас було, і ми ходили по воду. Приносили води на вагон». З іншого вагону 16-річна Мирослава Сахаревич зі Львова так само виходила на зупинках, аби занести воду та їжу: «Звідти не випускали хлопців. Не можна було». Охорона ешелону побоювалася від них спротиву та втеч, тому випускали лише дівчат.

Всі інші не мали права покидати вагони, допоки не прибудуть до кінцевого пункту призначення — на залізничну станцію Асіно. Тих, хто мав відбути до Зирянського району, передавали у розпорядження місцевого ліспромгоспу. Людей одразу розвозили по лісових дільницях: улітку на баржі по річці Чулим, а взимку — саньми. Селили переважно у бараках, або й просто підселяли до будинків місцевих жителів. «Розподілили нас по хатах і сказали так: “Ми вам даємо таких людей, що їдять людей”. Ніби ми їмо людей! Ну, вони мусили прийняти. Побачили, що ми не такі», — пригадує Анна Цюцяк. Врешті, аби вижити, потрібно було налагоджувати добросусідські відносини. Наталя Ленець зі Львова каже, що російська сім’я, до якої її з мамою підселили, із розумінням поставилася до них, адже вони самі пережили депортацію у 1930-х роках. Навіть намагалися заспокоїти новоприбулих: «Вас привезли на села, де вже обжито, а нас коли привозили, в тайгу кинули — робіть собі, що хочете».

Депортовані з Заходу України опинялися у статусі спецпоселенців. Їхнє повсякденне життя було переповнене численними обмеженнями: паспорти відбирали, усіх, починаючи з 16-річного віку, ставили на так званий спецоблік, змушували підписувати згоди на довічне спецпоселення — мовляв, залишаються тут добровільно. Їх відправляли на найважчі роботи — лісоповали, різні будівництва, розчищення доріг. Працювали навіть діти, як пригадує Наталя Ленець: «Літом ніхто з дітей не сидів вдома. Там усі діти працювали, від малого до старшого: дрова заготовляли, щоб опалювати собі школу, льон смикали. Ніяких канікул не було». Рідко кому вдавалося влаштуватися на якусь легшу роботу.

Спецпоселенці не могли самостійно змінювати місце проживання або праці, вільно пересуватися дозволялося лише у радіусі трьох кілометрів. За будь-які порушення режиму загрожували покарання — від грошових штрафів до тривалих термінів ув’язнення. Фотографа-аматора Ярослава Москву за організацію підпільної фотолабораторії у землянці виселили ще далі на північ, в особливо режимне спецпоселення. Разом з ним відправили й Беруту Картанайте — депортовану литовку, з якою вони невдовзі одружилися. На шлюб теж треба було отримати окремий дозвіл, до того ж жінкам забороняли змінювати прізвища після одруження, адже побоювалися, що так ті зможуть уникнути спецобліку. «Фамілії мама не могла змінити, бо якби яка втеча чи що, то розшукати вже важко — приїхала по такій фамілії, а значиться десь по іншій», — пояснює їхня донька Віра, яка народилася вже на спецпоселенні у 1954 році.

Радянські масові депортації — це не лише масштабні переселення, примусова праця і постійний контроль, а й спосіб асимілювати тих, кого вважали нелояльними до режиму. Особливо це стосувалося дітей. Через російськомовну освіту (а іншої на спецпоселенні просто не було), залучення до дитячих комуністичних організацій та участь в ідеологічних ритуалах з них намагалися виховати «правильних радянських громадян». Тим, хто почав навчання в україномовних школах, було дуже важко адаптуватися. Миколу Романишина, який до депортації встиг перейти до 4-го класу, перевели знову до 3-го, адже він не зміг написати диктант російською мовою. Марта Гулей свій перший шкільний твір російською написала на одиницю. 

Протиставити радянській асиміляції можна було хіба тихий спротив. Депортовані українці продовжували спілкуватися між собою українською мовою, носили народний одяг, таємно вінчалися та охрещували дітей, влаштовували спільні святкування й використовували легальні способи зберігати свою культурну окремішність. Наприклад, створювали музичні та театральні колективи при будинках культури Зирянського району. Це було своєрідною «угодою з дияволом»: репертуар цензурували, тож вийти за рамки радянської української культури було не можна. З іншого боку, це була реальна можливість згуртуватися і підтримати один одного. Наші оповідачі та оповідачки досі з теплом розповідають про тих, хто долучав їх до культурної праці — братів Романа та Богдана Жеплинських, Надію Цюцюру-Мандзевату. «Танці були українські — гопак і катеринка. І пісні співали українські. То нам дозволяли», — пригадує Анна Цюцяк. «Свої концерти давали, виступи. Там клуб такий великий був. Ставили “Наталку-Полтавку”», — підтверджує Мирослава Сахаревич. У 1954 році українські колективи Зирянського району навіть взяли участь в обласному огляді художньої самодіяльності у Томську. Про їхні виступи із захватом відгукувалася місцева преса — звісно, без жодної згадки про те, як ці люди опинилися за тисячі кілометрів від дому.

Смерть Сталіна у 1953 році депортовані зустріли зі сподіваннями на швидке повернення додому, проте перші звільнення зі спецпоселення почалися лише за рік і затягнулися на десятиліття. Лесі Тимовчак було всього півтора року, коли її з батьками та бабусею депортували зі Львова. Її мама померла у райцентрі Зирянське у 1955 році. Того ж року Лесі з бабусею дозволили повернутися додому. Нелегально з ними виїхав і батько: «Приїхав сюди, привіз нас і каже: “А я туди сам не поїду”. І переховувався тут. Я пам’ятаю, як приходила вночі міліція, світили ліхтарем на ліжко (я вже була в ліжку, спала), чи його нема. Шафи відкривали. Все заглядали, де він є». Врешті його затримали й відправили назад до Зирянського. Леся досі зберігає листівки, які батько надсилав звідти. «Як тобі йде навчання в школі? У нас морози -30 і сніги. Ріка Чулим замерзла. У мене дуже багато роботи. Дорогенька донечко, вчися гарно. Татко скоро приїде», — писав він в одній з них.

Та й після формального звільнення на тих, хто повертався додому, очікували випробування: їм відмовляли у прописці та працевлаштуванні, їхнє майно давно розтягнули, будинки зруйнували або ж там жили чужі люди. Для багатьох спогади про пережите лишалися важким тягарем на все подальше життя. Ярослав Москва після повернення додому, за словами доньки Віри, знищив частину своїх фотографій зі спецпоселення, адже вони нагадували йому про гіркі часи. Проте зроблені ним знімки нині знаходимо у фотоальбомах інших українських спецпоселенців і спецпоселенок з Зирянського району або вже їхніх нащадків. Інколи ці фото — ключ до спільної історії, вже призабутої за десятиліття, що пройшли.

Там маленька Леся Тимовчак сидить у квітчастій сукні, а праворуч від неї — уже школярка Наталя Ленець.

На іншому фото у центрі усміхається Мирослава Сахаревич, а ліворуч у другому ряду сидить Марта Гулей у сукні в горошок.

А в альбомі Анни Цюцяк досі зберігається фото Віриної мами Берути Картанайте з підписом на звороті литовською: «Пам’ятай мене».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій