«Опинитися з дітьми невідомо де — більша загроза, ніж жити у часи війни». Історії українок, які вивезли дітей за кордон

За понад 20 днів російської війни проти України свої домівки, за даними ООН, залишили майже 3 мільйони людей. Серед вимушено переміщених українців чимало дітей — батьки та рідні вивозять їх у більш безпечні регіони країни чи за кордон. Журналістка Заборони Анастасія Оприщенко поговорила з українками, які рятували дітей від війни та розповідає, яким був їхній шлях та як не нашкодити дитині в умовах воєнного стану.

«А ми ховаємось у підвалі, бо помремо?»

Лесі Гресь 22 роки, вона — податківець. Крім неї в батьків ще троє дітей: 25-річна Настя, 16-річний Гриша та 9-річна Іванка. Як і безліч інших українських сімей, після початку війни Леся разом із близькими були вимушені залишити Україну. Їхали в Румунію. Їхали та не могли повірити в те, що їхнє життя так кардинально змінюється. До війни вони жили за Києвом: великий будинок, виноградники, три машини, всі при роботі — чудове життя без проблем.

Коли вранці 24 лютого батько розбудив її, Леся подумала, що проспала роботу.

«На годиннику була 5:30. Тато сказав, що на нас напали. Ніхто з нас нічого тоді не розумів насправді. З двору було чути глухі удари. Ми зателефонували родичам, попередили, щоб вони їхали до нас із Києва, бо почули, що Бориспіль почали бомбити. Ніхто з нас не знав, що робити і куди бігти — як, напевно, усі українці того ранку», — розповідає вона Забороні.

Родичі приїхали в обід, коли весь будинок здригнувся від гучного удару десь поруч. Весь день сімʼя просиділа у погребі будинку. Найскладніше було пояснити ситуацію наймолодшим. 9-річна Іванка та її 5-річний двоюрідний брат Марк постійно просилися на прогулянку. Дітей намагалися відволікати та переконували у потребі сидіти в погребі. «Ми навіть не знали, як їм пояснити, що відбувається», — говорить Леся.

Та вже за кілька днів діти самі зрозуміли, що навколо війна. Тоді їх саме вивезли до Жашкова. І якщо Іванка просто намагалася сидіти тихо, то Марк не припиняв запитувати, навіщо ховатися, і одного разу довів Лесю до сліз словами: «А там, на горі, ракети літають, так? А ми ховаємось у підвалі, бо ми помремо?».

«Ніхто не хотів, щоби діти переживали усе це. Війна точно позначиться на їхніх психіці та житті. Тому ми вирішили, що потрібно вивозити дітей кудись за кордон, — пояснює Леся. — На сімейній нараді ми вирішили, що діти мають і далі ходити до школи. Гриші взагалі до університету вступати. А Іванці треба спеціальне навчання — вона має інвалідність».

Так через кілька днів після початку війни Настя, Олеся, Гриша та Іванка виїхали до Румунії. Дорога була складна: великі затори, бензину майже не було — довелося їхати кілька днів. Та коли родина Гресь зрештою дісталася кордону, на іншому боці їх одразу нагодували, волонтери запхали в кишені дітям шоколад та воду і подарували їм іграшки, щоб хоч так відволікти їх від війни.

Від кордону — до міста Сучава, звідти потягом на Бухарест, а там вже до будинку сестриних друзів. «Зараз ми у безпеці, але якщо чуємо грюкання чи несподівані звуки, усіх сіпає. Просто не знаємо, як реагувати», — розповідає Леся.

Мама й тато дівчини залишилися в Україні. Зараз допомагають теробороні: роблять коктейлі Молотова, носять бійцям чай та сендвічі.

«Як тільки переможемо, то якнайшвидше повернемося, — говорить Леся. — Ми відчайдушно сумуємо за нашим будинком, за нашим життям, батьками. Що б там не було до війни, але це все наше, рідне».

«Обовʼязок батьків — убезпечити дітей»

Журналістка, політологиня та психологиня Наталія Кучер теж вирішила вивезти дітей за кордон. Наталія — мама 5-х дітей: «Трьом з них я мачуха, але вони мене так не сприймають, і я ніколи не вважала їх пасинками — вони всі мої». Старші діти — сини 18–19 років — вчаться та працюють у Львові, третій, 25-річний, живе в Дніпрі, 23-річна донька працює креативною менеджеркою.

Напередодні війни Наталія Кучер з молодшим 11-річкою гостювали у Львові. Зворотний квиток був на 26 лютого. На цю дату припадали одразу дві важливі події: день народження чоловіка Наталії Павла Кучера та презентація його філософської книги «Метафізичні варіації. Маргіналії до Трактату про істину». 

Наталія згадує, що саме чоловік ще до війни вмовив її вивезти сина з села під Києвом до Львова. Сім’я розуміла загрозу Росії, але до останнього не вірила в повномасштабний наступ. Та від початку війни родина почала шукати можливості поїхати за кордон, а точніше, в Німеччину — до близької подруги доньки.

«Ми не розглядали варіант їхати навмання. Як журналістка я свого часу багато збирала інформації про життя за кордоном і розуміла, що опинитися з дітьми невідомо де — більша загроза, ніж жити у своїй країні у часи війни, — говорить Наталія в розмові з Забороною. — Ми шукали найбільш безпечний і найменш травматичний спосіб перейти кордон. Але нам не вдалося розв’язати це питання так, як хотілося. Коли перший жах від початку війни минув, а ми все ще не виїхали. Вирішили почекати і подивитися, що буде далі. Крім цього ми чекали на племінника 14 років, якого відправили евакуаційним потягом до Львова. Хлопчина стояв у потязі майже 12 годин. Але доїхав».

У Львові було ніби спокійно, і Наталія майже відмовилася від спроб їхати за кордон. Та 4 березня окупанти захопили Запорізьку АЕС. Після цього Павло вмовив жінку вивезти 11-річного сина Ярослава, 23-річну доньку Катю та 14-річного племінника Арсенія до Німеччини.

«Мій чоловік залишився в Києві і пішов до тероборони. Троє старших синів теж залишилися в Україні», — розповідає жінка.

За словами Наталії, її діти розуміють, що таке війна. Але навіть у відносно безпечному Львові у хлопців почалися типові реакції на стрес: уповільнене мислення, відсторонення. А донька Наталії Катя взагалі через своє захворювання не може довго перебувати в стресі. Тож в цій ситуації переїзд до Німеччини став можливістю знизити ризики для життя та психіки дітей.

«Чи хотіли ми їхати? Ні. Але це обовʼязок батьків — приймати рішення, які убезпечать дітей. Останнє слово було за Павлом, і він просив, аби ми поїхали. Йому так легше боронити Київ, знаючи, що про нас не треба турбуватися», — наголошує Наталія.

В дорогу родина зібрала найголовніше: ліки, техніку і книги Павла. З речей — тільки те, що привезли з собою до Львова. Вже в Німеччині стало зрозуміло, що 11-річний Ярослав почав швидко рости, і всі речі на весну стали йому малі. Але родині допомогли волонтери — жінка на ім’я Франці, яку Наталія називає «неймовірно чудовою», зібрала для хлопця повний комплект одягу.

Зараз Наталія з дітьми в безпеці. Вона вчить їх різниці між статусами «громадянин світу» та «біженець». І щоб стати першим, треба багато вчитися, сумлінно працювати та бути корисним для інших. Так, наймолодший Ярослав попри війну все одно продовжує вчитися в харківській дистанційній школі «Ангстрем». 

«Я мрію про день, коли зможу повернутися в Україну. Там моя сімʼя, мої сини, мій чоловік, усі мої рідні і близькі. Моє серце залишилося в Україні, і кожен день, поки я тут, а воно там, я живу думками про повернення додому, — говорить Наталія. — Я спілкуюся через месенджер з мамою, і ми плануємо, яку городину будемо садити навесні. Ми, українці, такі. Нам потрібна перемога до початку посівної».