Читаєте зараз
«Опинитися з дітьми невідомо де — більша загроза, ніж жити у часи війни». Історії українок, які вивезли дітей за кордон

«Опинитися з дітьми невідомо де — більша загроза, ніж жити у часи війни». Історії українок, які вивезли дітей за кордон

Anastasiia Opryshchenko
Як вивезти дітей за кордон та не нашкодити їм

За понад 20 днів російської війни проти України свої домівки, за даними ООН, залишили майже 3 мільйони людей. Серед вимушено переміщених українців чимало дітей — батьки та рідні вивозять їх у більш безпечні регіони країни чи за кордон. Журналістка Заборони Анастасія Оприщенко поговорила з українками, які рятували дітей від війни та розповідає, яким був їхній шлях та як не нашкодити дитині в умовах воєнного стану.


«А ми ховаємось у підвалі, бо помремо?»

Лесі Гресь 22 роки, вона — податківець. Крім неї в батьків ще троє дітей: 25-річна Настя, 16-річний Гриша та 9-річна Іванка. Як і безліч інших українських сімей, після початку війни Леся разом із близькими були вимушені залишити Україну. Їхали в Румунію. Їхали та не могли повірити в те, що їхнє життя так кардинально змінюється. До війни вони жили за Києвом: великий будинок, виноградники, три машини, всі при роботі — чудове життя без проблем.

Коли вранці 24 лютого батько розбудив її, Леся подумала, що проспала роботу.

«На годиннику була 5:30. Тато сказав, що на нас напали. Ніхто з нас нічого тоді не розумів насправді. З двору було чути глухі удари. Ми зателефонували родичам, попередили, щоб вони їхали до нас із Києва, бо почули, що Бориспіль почали бомбити. Ніхто з нас не знав, що робити і куди бігти — як, напевно, усі українці того ранку», — розповідає вона Забороні.

Родичі приїхали в обід, коли весь будинок здригнувся від гучного удару десь поруч. Весь день сімʼя просиділа у погребі будинку. Найскладніше було пояснити ситуацію наймолодшим. 9-річна Іванка та її 5-річний двоюрідний брат Марк постійно просилися на прогулянку. Дітей намагалися відволікати та переконували у потребі сидіти в погребі. «Ми навіть не знали, як їм пояснити, що відбувається», — говорить Леся.

Читати більше новин в Telegram

Та вже за кілька днів діти самі зрозуміли, що навколо війна. Тоді їх саме вивезли до Жашкова. І якщо Іванка просто намагалася сидіти тихо, то Марк не припиняв запитувати, навіщо ховатися, і одного разу довів Лесю до сліз словами: «А там, на горі, ракети літають, так? А ми ховаємось у підвалі, бо ми помремо?».

«Ніхто не хотів, щоби діти переживали усе це. Війна точно позначиться на їхніх психіці та житті. Тому ми вирішили, що потрібно вивозити дітей кудись за кордон, — пояснює Леся. — На сімейній нараді ми вирішили, що діти мають і далі ходити до школи. Гриші взагалі до університету вступати. А Іванці треба спеціальне навчання — вона має інвалідність».

Так через кілька днів після початку війни Настя, Олеся, Гриша та Іванка виїхали до Румунії. Дорога була складна: великі затори, бензину майже не було — довелося їхати кілька днів. Та коли родина Гресь зрештою дісталася кордону, на іншому боці їх одразу нагодували, волонтери запхали в кишені дітям шоколад та воду і подарували їм іграшки, щоб хоч так відволікти їх від війни.

Від кордону — до міста Сучава, звідти потягом на Бухарест, а там вже до будинку сестриних друзів. «Зараз ми у безпеці, але якщо чуємо грюкання чи несподівані звуки, усіх сіпає. Просто не знаємо, як реагувати», — розповідає Леся.

Мама й тато дівчини залишилися в Україні. Зараз допомагають теробороні: роблять коктейлі Молотова, носять бійцям чай та сендвічі.

«Як тільки переможемо, то якнайшвидше повернемося, — говорить Леся. — Ми відчайдушно сумуємо за нашим будинком, за нашим життям, батьками. Що б там не було до війни, але це все наше, рідне».

Як допомогти дитині перенести примусове переміщення? Поради від ЮНІСЕФ:
  • Розкажіть дитині про дорогу та причину поїздки. За можливості проговоріть, куди ви їдете та чому, навіть якщо самі ще точно не знаєте (наприклад: «Ми їдемо шукати укриття і місце, де буде безпечніше. Ми будемо зупинятися, аби перепочити. Щойно ми знайдемо безпечне місце — ми повідомимо тобі про це»). Зазначте напрямок руху та озвучуйте станції під час дороги — це допоможе дитині відчути, що ситуація має визначеність та керування.
  • Надайте відчуття безпеки та зв’язку. Запропонуйте дитині взяти в дорогу улюблену іграшку, річ, предмет. Іграшка може відволікти дитину, а улюблені речі надають відчуття зв’язку з домом. Дитина може обійняти іграшку, коли їй страшно або сумно — це допоможе їй заспокоїтись.
  • Проговоріть правила поведінки в дорозі. Заради безпеки важливо проговорити правила, як під час дороги діти можуть комунікувати з дорослими (особливо якщо дорослий перебуває за кермом). Коли ви зупинятиметеся на блокпостах, важливо поводитися тихо, не визирати з вікон і в жодному випадку не виходити з машини/автобусу. 
  • Спостерігайте за станом дитини та реагуйте на її потреби. Важливо час від часу запитувати, чи хоче дитина їсти, пити, в туалет. Щоб перевірити реакцію дитини та підтримувати з нею контакт під час дороги, можна придумати кодове слово для своєрідного «переклику» (наприклад, з малюками: «Я тобі буду казати «Ту-Ту», а ти відповідай мені «Ш-ш-ш»). 
  • Стабілізуйте емоційний стан. Проговорюючи стани та емоції звуками та через тіло, можна допомогти дитині впоратися з рівнем емоційної напруги. Якщо вона злиться, то може витягнути руки, стиснути кулачки, міцно заплющити очі, а потім розкрити долоні, струсити руки й відкрити очі (зробити декілька разів). Також і озвучування допомагає дитині впоратися з емоційним виснаженням. Запропонуйте дитині порикати, як ведмідь, проспівати звук «Аааа» чи «Оооо», спільно співати пісень. 
  • Допомагайте дитині справлятися з втомою. Дитина може швидко втомлюватись від довгої дороги, в неї можуть заніміти кінцівки тощо. Допомогти активізувати тіло, посилити кровообіг можна поплескуванням по всьому тілу. Це може робити і сама дитина, і доросла людина поруч з нею. Щоб переключити увагу дитини, запропонуйте їй пограти в ігри: повигадувати та позагадувати одне одному загадки, пограти в «Їстівне — неїстівне», в слова тощо. 
  • Дбайте про себе. Турбота про себе — це турбота і про ваших дітей. Відстежуйте втому, слідкуйте за диханням та потребами організму. Намагайтеся так само давати собі перепочинок. Для зняття напруги та втоми ви можете за можливості масувати мочки вуха, пити воду повільними ковтками тощо.

«Обовʼязок батьків — убезпечити дітей»

Журналістка, політологиня та психологиня Наталія Кучер теж вирішила вивезти дітей за кордон. Наталія — мама 5-х дітей: «Трьом з них я мачуха, але вони мене так не сприймають, і я ніколи не вважала їх пасинками — вони всі мої». Старші діти — сини 18–19 років — вчаться та працюють у Львові, третій, 25-річний, живе в Дніпрі, 23-річна донька працює креативною менеджеркою.

Напередодні війни Наталія Кучер з молодшим 11-річкою гостювали у Львові. Зворотний квиток був на 26 лютого. На цю дату припадали одразу дві важливі події: день народження чоловіка Наталії Павла Кучера та презентація його філософської книги «Метафізичні варіації. Маргіналії до Трактату про істину». 

Наталія згадує, що саме чоловік ще до війни вмовив її вивезти сина з села під Києвом до Львова. Сім’я розуміла загрозу Росії, але до останнього не вірила в повномасштабний наступ. Та від початку війни родина почала шукати можливості поїхати за кордон, а точніше, в Німеччину — до близької подруги доньки.

«Ми не розглядали варіант їхати навмання. Як журналістка я свого часу багато збирала інформації про життя за кордоном і розуміла, що опинитися з дітьми невідомо де — більша загроза, ніж жити у своїй країні у часи війни, — говорить Наталія в розмові з Забороною. — Ми шукали найбільш безпечний і найменш травматичний спосіб перейти кордон. Але нам не вдалося розв’язати це питання так, як хотілося. Коли перший жах від початку війни минув, а ми все ще не виїхали. Вирішили почекати і подивитися, що буде далі. Крім цього ми чекали на племінника 14 років, якого відправили евакуаційним потягом до Львова. Хлопчина стояв у потязі майже 12 годин. Але доїхав».

У Львові було ніби спокійно, і Наталія майже відмовилася від спроб їхати за кордон. Та 4 березня окупанти захопили Запорізьку АЕС. Після цього Павло вмовив жінку вивезти 11-річного сина Ярослава, 23-річну доньку Катю та 14-річного племінника Арсенія до Німеччини.

«Мій чоловік залишився в Києві і пішов до тероборони. Троє старших синів теж залишилися в Україні», — розповідає жінка.

За словами Наталії, її діти розуміють, що таке війна. Але навіть у відносно безпечному Львові у хлопців почалися типові реакції на стрес: уповільнене мислення, відсторонення. А донька Наталії Катя взагалі через своє захворювання не може довго перебувати в стресі. Тож в цій ситуації переїзд до Німеччини став можливістю знизити ризики для життя та психіки дітей.

«Чи хотіли ми їхати? Ні. Але це обовʼязок батьків — приймати рішення, які убезпечать дітей. Останнє слово було за Павлом, і він просив, аби ми поїхали. Йому так легше боронити Київ, знаючи, що про нас не треба турбуватися», — наголошує Наталія.

В дорогу родина зібрала найголовніше: ліки, техніку і книги Павла. З речей — тільки те, що привезли з собою до Львова. Вже в Німеччині стало зрозуміло, що 11-річний Ярослав почав швидко рости, і всі речі на весну стали йому малі. Але родині допомогли волонтери — жінка на ім’я Франці, яку Наталія називає «неймовірно чудовою», зібрала для хлопця повний комплект одягу.

Зараз Наталія з дітьми в безпеці. Вона вчить їх різниці між статусами «громадянин світу» та «біженець». І щоб стати першим, треба багато вчитися, сумлінно працювати та бути корисним для інших. Так, наймолодший Ярослав попри війну все одно продовжує вчитися в харківській дистанційній школі «Ангстрем». 

«Я мрію про день, коли зможу повернутися в Україну. Там моя сімʼя, мої сини, мій чоловік, усі мої рідні і близькі. Моє серце залишилося в Україні, і кожен день, поки я тут, а воно там, я живу думками про повернення додому, — говорить Наталія. — Я спілкуюся через месенджер з мамою, і ми плануємо, яку городину будемо садити навесні. Ми, українці, такі. Нам потрібна перемога до початку посівної».

Дитячий «рюкзак безпеки» має включати: 
  • Фото з батьками із написаними на звороті телефонами родичів, повною адресою, ПІБ дитини та групою крові.
  • Дві пляшки води.
  • Шоколадки, цукерки.
  • Сухофрукти.
  • Необхідні лікарські препарати, лейкопластир, антисептики, захисну маску для обличчя.
  • Серветки (вологі та сухі).
  • Невеликий рушник, зубну пасту та щітку, мило.
  • Ліхтарик.
  • Улюблені іграшки дитини (одна-дві — вони забезпечать хоч якийсь психологічний комфорт).
  • Комплект змінного одягу.
  • Також у дитячий «рюкзак безпеки» можна покласти телефон, якщо дитина вміє ним користуватись, та трохи грошей.
Читати більше новин в Telegram

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій