Читаєте зараз
«Ми звикли жити у вільній країні». Історії жінок, які опинилися в російській окупації на Херсонщині

«Ми звикли жити у вільній країні». Історії жінок, які опинилися в російській окупації на Херсонщині

Polina Vernyhor
Херсон під окупацією: як живе місто, яке захопили російські терористи

З початку російського вторгнення 24 лютого Херсон та сусідні містечка і села перебувають під окупацією. Херсонська область має для росіян стратегічне значення, адже дає материковий доступ до захопленого ними у 2014 році Кримського півострова. З регіону регулярно надходять новини про викрадення активістів і журналістів, яких тримають у секретній тюрмі, а окупанти, попри присутність міської влади у Херсоні, вже встановлюють диктаторський режим та зазіхають на свободи українців. Журналістка Заборони Поліна Вернигор записала розповіді трьох жительок Херсонщини про те, як змінилося їхнє життя після 24 лютого.


Аліса Зелінська

Мені днями виповнилося 22 роки. Я родом з Херсонщини, але вже два роки живу в Києві, працювала контент-менеджеркою. За пару днів до війни я поїхала до мами й бабусі у Голу Пристань, бо ніби відчувала, що буде війна — всі про це говорили. 24 лютого о п’ятій годині ранку ми прокинулися від дзвінка тата, який був у Києві в цей час. Він розповів, що у них там сирени. У нас ще було тихо, але вже ближче до сьомої години ранку почалося теж.

В Херсоні є Антонівський міст, що з’єднує ліву та праву частину міста. Там і розпочався бій між російською та українською арміями. Це приблизно за 40 кілометрів від мого будинку, але ми дуже добре чули вибухи та стрілянину.

Ми спочатку спускалися в підвал, але він зовсім не обладнаний — навіть не закривається. З нами ще була 85-річна бабуся, в неї хвороба Альцгеймера. Вона народилася у 1941 році, її батько та брат померли на війні. Ми спочатку не говорили їй, що почалася війна — боялися. Та коли настав час спускатися в підвал, намагалися поговорити з нею, бо вона сильно боялася. Це, напевно, було найстрашнішим: ми могли впоратися зі своїми емоціями, а от людина, яка не розуміє, чого від неї хочуть, чому ми сидимо у темному підвалі без світла та води, — ні.

У Голу Пристань росіяни не заходили довгий час, але їхали якраз по обʼїзній дорозі неподалік, тож ми бачили техніку, яку вони тягнуть із Криму, й одразу передавали далі до Херсона, щоб там знали, що їде ворог. У перші дні проїжджало по 200-300 машин щодня. Було страшно. Вони розмістилися в усіх селах, у лісах — абсолютно скрізь. У перші дні окупанти возили до міської лікарні своїх поранених, лікарі не могли відмовити.

На третій тиждень десь 500 росіян заїхали до [нашого міста] і оселилися в санаторії. Вони гуляли містом, ходили в нашу стоматологію лікувати зуби. Але, на щастя, нікого з цивільних не чіпали. Проте [28 березня] викрали нашого міського голову Олександра Бабича — ніхто досі не знає, що з ним.

Окупанти ходили по хатах, шукали атовців, мисливців. До нас не приходили, але були в моїх друзів, знайомих. Думаю, це тому, що ніхто з моїх родичів не служив. У подруги є родич-військовий — окупанти прийшли до нього, але вдома нікого не було. Вони виламували двері, переривали все, поверталися кілька разів. У них точно була якась база тих, хто мав стосунок до військової справи. Або хтось із місцевих їм здавав інформацію, або вони списки викрали десь у міськраді. Моя мама працює в школі, і вони приходили туди шукати вчителя, який служив у АТО. Знали про нього все, розповіли про всю його родину.

Загалом у нас було не настільки погано, як, скажімо, в Київській області. Я чула від знайомих, що орки крали їжу в магазинах, намагалися зламати двері в магазин із технікою, але нічого не вийшло. Та в цілому складається враження, ніби вони дійсно охороняють Херсон і намагаються вдавати з себе добрих і хороших «захисників». Але водночас викрадають активістів — це факт. На мітингах дуже багато людей забирають, декого досі не повернули, і невідомо, куди їх відвозять. Ми виходили на такі акції кілька разів у перші пару тижнів. Було багато людей і машин. Але з часом людей виходило все менше. А що менше людей виходить, то простіше їх розігнати.

Мобільний зв’язок у Херсонській області поганий, але є. Чого не скажеш про дротовий інтернет — його на початку війни намагалися полагодити, а потім закинули цю ідею. З продуктами також все дуже важко. До області, наскільки я знаю, жодного разу не пропускали гуманітарку. Продукти якщо і завозять, то тільки зі сторони Криму. Дехто з місцевих їздить туди, закуповує продукти та продає на нашому ринку. Звісно, втридорога. Але людям треба виживати, тому вони купляють. На відміну від Херсона, у Голій Пристані росіяни свою гуманітарку не роздавали. Є деякі продукти місцевого виробництва. На прилавках багато риби, бо поблизу річка, є редис, огірки. Молочки вже, швидше за все, немає, м’ясо дуже дороге.

Черги до магазинів величезні. У мене був рекорд — 9 годин в черзі до супермаркету. Ми вставали з мамою о п’ятій ранку і стояли по дві години. Намагалися щось купити, але в супермаркеті не давали все що хочеш — тільки одну одиницю товару на руки. 

У перші тижні у мене не виникало думки виїхати — я не хотіла кидати маму і бабусю. До того ж і можливості як такої не було. Окупанти були скрізь. Нам здавалося, що це скоро закінчиться. Та коли всі зрозуміли, що це надовго, почала закрадатися думка, що існувати в окупації без роботи, грошей і з запасами їжі, що поступово закінчуються, буде дуже важко. Тому 5 квітня я сказала мамі, що хочу поїхати. Їй було сумно, але вона розуміла, що так буде краще для мене. 

Мало хто зі знайомих хотів виїжджати, але сімʼя моєї подруги саме збиралася в дорогу. Я їхала до Херсона на пару днів, брала з собою дуже мало речей — одну футболку, одні штани та ноутбук, — тому зібралася швидко. Ми з мамою пов’язали одна одній на руки червоні ниточки — на удачу та захист від орків. Обійнялися, поцілувалися, сказали, що любимо одна одну, і я поїхала. Важко усвідомити, що це може бути надовго, тому я намагаюся не сприймати це так. 

Ми не розуміли, що нас чекає попереду, боялися кожної зустрічної машини. Антонівський міст був першою точкою, де ми зустріли російській блокпост. У дівчат перевіряли нігті — напевно, думали, що ми снайперки. У чоловіків питали, чи воювали вони. Треба було придумати легенду, чому ми виїжджаємо, бо просто так могли не випустити. З нами їхала бабуся подруги, тому ми казали, що веземо її до лікарні в Одесу.

Перший блокпост був найстрашнішим, бо це був наш перший досвід комунікації з окупантами. Далі стояли так звані «ДНР» та «ЛНР», але там в нас особливо нічого не питали. Вони виглядали так, наче мама їх вдягла абияк. У всіх була різна форма, це виглядало кумедно. Інші блокпости здавалися більш загрозливими: солдати були в спеціальному екіпіруванні. Вони ставили блокпости біля розбитих цивільних машин, мабуть, щоб похвалитися. На дорогах ми бачили розбиту техніку — нашу і російську. Я вперше в житті побачила гусеницю від танка — вона виявилася величезною.

Найстрашніший момент був, коли ми застрягли у заторі. Дві години ми стояли просто в полі, бо там, куди ми їхали, почався бій. Над нами літали «Гради», а повз їхала колона з російською технікою — танки, БТРи. В якийсь момент дуло танка наставили прямо в наше лобове скло. На дорогах скрізь лежали нерозірвані снаряди: крок ліворуч, крок праворуч — і все, ти покійник. Ми проїжджали ту ділянку дуже довго, але врешті всі вибралися живі. 

Найнеприємніший блокпост був із бурятами. Вони були п’яні, на ногах не стояли, бо люди давали їм горілку, пиво, сигарети, щоб ті їх пропускали. Вони це випивали одразу, на місці. Ми стояли в черзі, перед нами було п’ять машин. До нас підійшов бурят і сказав: «Якщо спитають, кажіть, що я вас перевірив». І пропустив. 

Зараз я у Києві. Їхала сюди три дні, хоча раніше можна було за 8 годин проїхати. Здається, я досі не усвідомила, що пережила. Розумію, що людям у Маріуполі, Бучі чи Ірпені набагато гірше, але це мій досвід. Я зрозуміла, що мені вистачить однієї кофти та штанів на все життя. Почала реально насолоджуватися сніданком, обідом, вечерею. Я дуже здивувалася, коли побачила, що у Києві в супермаркетах все є, бо здавалося, ніби я рік цього не бачила. 

Світлана

Зараз мені 42 роки. До війни я була представницею в компанії з розповсюдження медичної техніки, працювала з аптеками. Коли все почалося, ми не змогли вийти на роботу. Аптеки працювали, але були величезні черги. Поки що компанія нам потроху виплачує гроші, підтримує нас. Мій чоловік був таксистом, але зараз не працює і зовсім не має доходу. 

24 лютого нас розбудив дзвінок родича — він повідомив, що почалася війна. Дехто одразу зібрався з духом і виїхав, а я не розуміла нічого, бо була в стресі. Ми за сто кілометрів від Криму, мої батьки — за 40 кілометрів. Десь пополудню у них недалеко були вибухи, потім зник звʼязок, його не було десь три тижні. 

По обіді вже у Херсоні почались бойові дії. Ми живемо на в’їзді до Херсона, навпроти Олешків. Це недалеко від Антонівського моста, яким можна виїхати у бік Криму. Я почула гул і піднялася на другий поверх будинку, бо звідти видно міст і річку. Визираю у вікно — а там з десяток чорних гвинтокрилів. Полетіли у бік моста, почали випускати снаряди, очерет загорівся, запалали дачі поблизу. 

На мосту три дні йшли бої. Під Херсоном, недалеко від нас, підірвали військову частину. Ми сиділи в підвалі й чули вибухи. Нам пощастило, бо будинок розташований за пару кілометрів від моста. У тих, хто жив ближче, будинки постраждали. Вони просто стояли без скла, багато де залишилися самі стіни. На мосту було дуже багато понівечених машин. 

На третій день ракета прилетіла по старій будівлі у лісі неподалік від нас. Там раніше був поліцейський пост, але він давно закинутий, там нікого немає. Ми думали, що від вибухової хвилі нам дах будинку знесе. Мені в істериці подзвонила шкільна подруга, яка живе в Олешках. Її змогли вивезти через цей міст. Казала, що їхали по трупах, що там страшне. Знайомі розповідали, що трупи там довго лежали і люди самі почали їх в лісі закопувати. 

Того ж дня ми виїхали з нашого будинку до родичів, які живуть в центрі міста. Коли бойові дії скінчилися, рашисти зайшли в Херсон. Місцеві намагалися якось з ними впоратись, вигнати з міста, виходили на протести. Йшли на орків з пляшками з якоюсь займистою речовиною, а їх у відповідь просто обстрілювали. Багато хто потрапив під обстріл. На окраїні Херсона влучили у кілька будинків, одну людину застрелили у дворі. 

Мародерство було. Коли російська армія заходила, ракетами зачепило торговельний центр «Фабрика». Він загорівся, але російські війська не пустили туди пожежників, і в результаті вся будівля згоріла. Зараз працюють деякі магазини, але полиці фактично порожні, товару мало. 

Десь за місяць всі якось пристосувалися до життя під окупацією. Люди почали більш вільно пересуватися містом, продавати щось. Це не було централізовано. Приходиш на ринок, а там люди з машин продають — хто молочку, хто м’ясо. У Херсоні була велика птахофабрика, то вони якось роздавали курочок: їх різали, але не обробляли. Моя сестра біля ринку живе, то вона кілька разів отримувала тушки. Ще якось давали по 10 яєць, поки були. З яйцями зараз складно. Сьогодні чоловік знайшов по 70 гривень за десяток.

Пального теж немає, але люди звідкись завозять. Були якісь залишки і доходило до того, що бензин був по 100 гривень за літр. Тиждень тому на приватній заправці 95-й бензин продавали по 55 гривень за літр.

В банкоматах грошей немає. Деякі банки працюють, видають гроші, але черги кілометрові. Дехто почав за відсоток переводити кошти в готівку. Такса за таку послугу від 3 до 6 відсотків, залежно від суми. Розрахунок усюди тільки гривнями, рублі ніхто не приймає. Навіть пенсіонерам 26 березня Пенсійний фонд України надіслав пенсію наперед за квітень у гривнях. Але ті, до кого приходили листоноші, залишилися без пенсії, бо в Укрпошті немає грошей. Навчальний процес йде, діти вчаться онлайн — так само, як було на карантині. Щоправда, не у всіх буває інтернет і, буває, зв’язок зникає взагалі. 

Наші хлопці один раз пішли на протести проти окупантів. В якийсь момент орки почали просто стріляти по ногах. Наші десь годину постояли і пішли до парку Слави, а ті їхали і прямо на людей наводили автомати. Здається, когось навіть поранили. Всі наші українські прапори позривали і триколори повиставляли. 

Ми не виходимо, не гуляємо ніде. Живемо в приватному будинку, тому можемо хоч вийти надвір, подихати повітрям. Містом пересуваємося на машині. Якось бачили під супермаркетом солдатів: ми з донькою виходили в пекарню хліба купити, а там вони їдуть у своїх бронетранспортерах з автоматами. Донька злякалася.

Тут ні поліції — нікого не залишилось. Тільки мер і депутати, які стежать, щоб місто було з водою і світлом, щоб сміття прибирали, комунікації працювали. У нас на вулиці був прорив води, то одразу приїхали і все поремонтували. Родичі розповідали, що в них стояла якась сумка під офісом. Коли подзвонили в ДСНС, приїхали російські поліцейські. 

Щоб виїхати з міста, треба простояти у чергах на блокпостах. Маршрутки пропускають без черги, зараз багато обласних їздять — їх якось вибірково перевіряють, особливо чоловіків. От ми коли їхали до батьків, простояли три години. У нас перевіряли документи, багажник дивилися, питали, куди їдемо та з якою метою. За 60 кілометрів проїхали 10 блокпостів — перевіряли на кожному. 

Першу гуманітарку роздавали на площі — її ніхто не брав. Потім почали роздавали біля кінотеатру «Ювілейний» і там вже місцеві брали. Люди підходили, питали, що вони роблять та як не соромно приймати подачки від окупантів. А військовий сказав: «Йди звідси, бо зараз по ногах стріляти буду». На нашому районі біля магазину якось роздавали, то через кілька днів вийшов ролик на якомусь кримському телебаченні: «Херсон возвращается к обычной жизни, полиция контролирует порядок» — типу в нас все добре. І така зйомка з дрона: наш район, роздають гуманітарку, апельсини, хтось підходить та бере — все гарно виглядає, хоча, звісно, там, де все розбите, ніхто не знімає. 

В нас валізи запаковані ще з першого дня, але просто немає офіційного зеленого коридору, люди на свій страх і ризик виїжджають. Наші ніби відтісняють росіян все ближче до Херсона. Від нас до Чорнобаївки є пряма дорога по лінії фронту, і коли люди раніше виїжджали, казали, що там було вісім блокпостів орків, а зараз вже чотири залишилось. Але виїжджати просто страшно. Знайомі виїжджали через Станіслав і почався обстріл — вони швидко повернулися до Херсона. Може, станеться якась ситуація, що треба буде швидко сідати і їхати. Ми з першого дня готові. Є люди, які подолали цей страх, зібралися в перший день і поїхали, а ми не можемо. Страшно. Сподіваємося, що вони самі підуть.

Віталіна (імʼя змінено з міркувань безпеки на прохання героїні)

Я мама двох діток. Колись випікала тортики, але потім у мене знайшли онкологію, і останній рік я борюся з раком. Зараз обмежуємось тим, що є у клініках Херсона. 

24 лютого нам зателефонувала кума. У неї чоловік працює в СБУ, сказав, що почалася війна. На той момент у Херсоні ще не було нічого чути. Ми спочатку сумбурно збирали речі, думали кудись тікати. Поїхали до батьків та вирішили поки не виїжджати. Була думка пересидіти в селі, де родичі. Воно розташоване з боку Каховської ГЕС. Це було одне із перших місць, які захопили. Слава Богу, ми туди не поїхали. Зараз там жахливо — набагато гірше, ніж у нас. 

Є й багато людей, які залишилися без роботи, зарплати. Та мені легше: чоловік працює, а значить, гроші у нас якісь є. Він приватний підприємець, разом із моїм батьком працює — у нас невеликий магазин на центральному ринку. Наша галузь бізнесу пов’язана з автівками, а люди перед тим, як виїхати у безпеку, готують своє авто. 

Коли росіяни зайшли в місто, перші два дні ми взагалі не виходили з дому — було незрозуміло, чи можна, як вони реагуватимуть, чи не застрелять. Перші виходи з дому — перебіжки до магазину хліба купити, адже продукти закінчувалися.

Ми виходили на мітинги. Намагалися показати, що херсонці сміливі та відважні, що ми не бажаємо бути якоюсь там Росією чи «ХНР», як вони там хочуть. Йшли на протест, кричали гасла «Ми — Україна». Перші два тижні вони нас не чіпали, не стріляли у повітря, аби налякати. Та більш-менш спокійно було, допоки не приїхало ФСБ та російська поліція. Вони почали кидати гранати у натовп.

Коли розлітаються шматки людей та кров, ти боїшся за своє життя. Коли на твою вулицю приїжджає величезна машина і вискакує десяток спецпризначенців, якось вже не до мітингів. До нашого сусіда так приїжджали — він колишній атовець. Не знаю, що вони хотіли від нього, але з чорним пакетом на голові вивели. Активістів теж забирали. Моя знайома шукала свого брата — його забрали. Згодом відпустили, але ніхто не розповідає, що із ним там робили — бояться. Ми не потрапляли в їхні руки, але чоловіків з мітингів забирали. 

Ти просто розумієш, що будеш сидіти тихо, як миша, бо у тебе діти. У тебе є своє життя, яке ти цінуєш. Висловлювати свою позицію прямо мені страшно. Я не можу бути такою активісткою, як на початку, та на мітинги виходити. Тоді ми не відчували цього страху. Зараз же я боюся говорити відкрито. Вони моніторять соціальні мережі. Не знаю, правда чи ні, що нас прослуховують. 

Вони ходять містом у цивільному, перевдягнуті. Спокійно та вільно почуваються в будь-якому районі. Приходять на ринок, купують продукти, цигарки. Вони відчувають себе господарями в місті, а ми їх слухаємося, адже який у нас вибір? Нас немає кому захистити, на жаль.

Найбільше лихо — з медикаментами. Наші хлопці місцеві — великі молодці. Ризикуючи життям, вони їдуть у Миколаїв, привозять ліки, роздають безкоштовно. Але все одно не вистачає. Мені потрібні були ліки для щитовидної залози, я ходила до лікарні. Черга була божевільна, але вистояла, пластинка мені таки дісталася.

Моїй доньці 7 років, сину — 13. У дітей вже зараз багато страху. Коли лунають вибухи, мала приходить до мене, тримає за руку: «Мамо, це за містом?». Кажу: «Все добре, це не в місті, їм до нас не дістатись». Кажу як є: що Росія напала на Україну. Вона запитує: «За що? Що ми зробили? Чому вони нас убивають?». Всередині мене дуже багато злоби, ненависті, агресії, яку не хотілося б передавати дітям. Та коли бачиш всю несправедливість, складно стримувати емоції та знаходити правильні слова. 

Віри та моральної сили все менше й менше, адже масово всі виїжджають. Це дуже тисне, коли їдуть і кажуть: «Все, Херсона не буде, Херсон вже буде російським, у вас тут скоро будуть рублі». Ти намагаєшся довести, що ми не віддамо себе так просто, що ми — Україна, що ми боротимемося, хоча з голими руками проти автомата не попреш.

Поки що ми будемо тут. Я дуже вірю, що за нами прийдуть, що нас відіб’ють. Бо ми не звикли так жити. Ми звикли жити у вільній країні.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору