Now Reading
Фотограф Заборони Іван Чернічкін провів кілька днів у відрізаному від світу Чернігові. Ось його розповідь

Фотограф Заборони Іван Чернічкін провів кілька днів у відрізаному від світу Чернігові. Ось його розповідь

Фотограф Заборони Іван Чернічкін провів кілька днів у відрізаному від світу Чернігові. Ось його розповідь

Чернігів перебуває на межі гуманітарної катастрофи. З початку вторгнення Росії в Україну місто постійно обстрілюється російською авіацією та артилерією. У магазинах майже не залишилося продуктів, а в будинках немає електрики та опалення. Днями під час бомбардування було знищено автомобільний міст через Десну, і тепер залишився лише один пішохідний міст. Декілька конвоїв було обстріляно при спробі провезти до міста гуманітарну допомогу. Багато хто тікає з Чернігова на човнах, ризикуючи життям.


Ми добре сховали наші автомобілі серед руїн старої ферми. Принаймні, так нам тоді здавалося. Дві напівзруйновані будівлі прикривають машини з боків, а ззаду і спереду росте невеликий чагарник. Безмісячна ніч добре маскує нас серед зорового поля, а робота ППО в небі нагадує зорепад. Нам доведеться ночувати тут, у просоченому страхом та невизначеністю місці, в автомобілях, забитих медикаментами та продуктами під зав’язку. Ще п’ятнадцять хвилин тому ми були певні, що нам вдасться провезти гуманітарну допомогу до Чернігівської обласної лікарні. Але після розриву міни за п’ятнадцять метрів від наших автомобілів уже ніхто ні в чому не впевнений.

Після другої ночі над горизонтом зійшло помаранчеве півколо місяця, а ще за годину він був у зеніті. Місяць освітлював усе так яскраво, наче був день. На горизонті виднілася заграва сіл, що палали. Канонадою працювала артилерія.

Вранці ми побачили, як за кілька кілометрів від місця нашої ночівлі горить село Виблі. А ще за пів години на крайньому блокпосту перед в’їздом до Чернігова військові повідомили, що вночі росіяни підірвали єдиний автомобільний міст через Десну. Тепер у місто потрапити неможливо. Доведеться добиратися через пішохідний міст.

Міст, яким зазвичай користуються лише у літню пору, був забитий. Ним низкою йшли люди похилого віку і жінки з дітьми. Хтось тягнув за собою величезні валізи, в інших був лише маленький рюкзачок або сумка. Чоловіки призовного віку могли лише допомогти своїм близьким та рідним перенести речі через міст. Залишати місто їм суворо заборонено. Двоє хлопців років 25 на велосипедах під’їхали до військового і спробували дізнатися дорогу. «Нічого тут на велосипедах кататися і дізнаватися, як звалити з міста. Повертайтеся і пиздуйте одразу до військкомату», — заволав він у відповідь.

Ми стоїмо біля мосту, чекаючи, поки кран прибере бетонні блоки з одного боку, а солдати зріжуть залізну огорожу з іншого. Щойно перші автомобілі перетинають міст, на пляж поруч із нами прилітає міна. «Повітря! Повітря! Усі на землю!» — кричить один із солдатів біля мосту. Військові та волонтери вже за секунду після вибуху лежать на землі, а старі розгубленими поглядами продовжують шукати автобуси, які мають вивезти їх із міста.

Через пів години наші машини пропускають у місто, де замість листівкового виду Катерининської церкви нас зустрічають руїни кінотеатру ім. Щорса та готелю «Україна».

Після того як нам вдається завезти основну частину гуманітарного вантажу до обласної лікарні, я вирушаю розносити адресну допомогу. Я вражений, наскільки змінилося життя одного із моїх улюблених міст України. З міста легенд Чернігів перетворився на місто-примару. Більшість цивільного населення виїхала звідси у перші десять днів війни. Життя решти звелося до добування.

«Дорогою життя», там, де раніше був блошиний ринок, уздовж будинків із розбитими вікнами плетуться люди з балсанками (на чернігівському сленгу так називається будь-яка пластикова тара для рідини) у пошуках питної води. На березі Стрижня люди з порожніми очима набирають у балсанки технічну воду. Дивлячись на це, я згадую, як зовсім недавно купував тут рейверську панамку і гуляв із собакою по замерзлому Стрижню.

Роздавши адресну допомогу, я перебрався до підвалу 11-поверхового будинку в районі ринку «Нива». Наступний день я провів на ринку. Мій хост у Чернігові — власник невеликого магазину побутової техніки Вітя на прізвисько Молдован. Вітя вивіз дружину та дітей до Молдови, а сам вирішив повернутися до міста та бути максимально корисним. Вітя тримає невеликий магазин побутової електроніки на ринку «Нива». Він почав роздавати ліхтарі, сонячні панелі, радіоприймачі та батареї зі свого магазину ще в перші дні війни.

«Доброго дня, я ваш постійний клієнт. Я дуже вибачаюсь, але все-таки запитаю: у вас є радіо на батарейках? Дуже важко без інформації, а телефон мені зарядити ніде, — звертається до Віті чоловік похилого віку. — Я побачив, що ваш магазин відчинений, і попросив охорону пустити мене до вас. Дуже потрібен радіоприймач та пара батарейок до нього».

Вітя виносить приймач та сонячну панель. Пояснює, як підключити та використовувати панель, і віддає все чоловікові зі словами «зараз грошей не беремо, приходьте після перемоги». Аналогічно чинять і продавці продуктів, що швидко псуються: роздають людям заморожене м’ясо та рибу, віддають волонтерам фрукти для бійців Тероборони.

Ще за день я йду до підвалу Чернігівського художнього музею ім. Григорія Галагана відвідати свого старого друга Фолка. Ми знайомі вже років сім, але я досі не знаю, як його звуть. Минулої осені я продюсував серію «Підпалюй 2» про Чернігів. У музеї ми знімали інтерв’ю з Оленою Загребіною про врятовані нею мозаїки. Підвали музею, де раніше зберігалися твори монументального мистецтва, тепер стали притулком для моїх друзів.

Чотири дні у Чернігові сплелися для мене в клубок зі страшних переживань та особистих спогадів. Клубок легенд, сплетений з чотирьох символів, — це логотип Чернігова. Ці символи були присутні у місті останні 1500 років. Зараз, після того, як Росія розв’язала повномасштабну війну, вони набули абсолютно нового сенсу. Річка, яку неможливо перетнути, щоб доставити до міста медикаменти та провізію. Церкви вже не попереджають дзвоном про смертельну загрозу, а самі наражаються на неї. Меч перестав бути артефактом із далекого минулого — тепер це основний захист міста. А міфічний образ привида постає як страх воєнної окупації міста. Коло (клубок) замкнулося.

Дочекавшись затишшя в артилерійських та реактивних обстрілах Чернігова, я зібрав речі, одягнув під куртку бронежилет і вирушив на Золотий пляж, щоб спробувати знайти човнову переправу через Десну. Єдиним моїм стимулом на цьому шляху були слова чернігівки Віри Лой, яка під таким самим обстрілом вибиралася з Ірпеня: «Дороги назад немає».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Scroll To Top