«Війна в мені назавжди». Ветеранки розповідають, чому написали книжки про свою службу | Заборона
Читаєте зараз
«Війна в мені назавжди». Ветеранки розповідають, чому написали книжки про свою службу

«Війна в мені назавжди». Ветеранки розповідають, чому написали книжки про свою службу

За шість років війни з Росією вийшло понад пів тисячі книг про війну. Книжок, написаних жінками-військовими, з них назбирається близько десятка. Для когось література стала способом зберегти пам’ять про померлих, а для когось — адаптацією в цивільному середовищі. У партнерстві з BookForum журналістка Заборони Альона Вишницька розповідає історії ветеранок, які пройшли війну у волонтерстві, добровольчих батальйонах та армії, і написали книги про свій досвід. Вони пояснюють, як це – бути жінкою в чоловічих батальйонах, як адаптуватися після демобілізації й чому так і не змогли повернутися до цивільного життя сповна.


«У нас є певна стигматизація, буцімто кожен військовий має ПТСР. Але це не так. Часто навпаки — коли ветеранки пишуть книжки, це ознака ПТР (посттравматичного росту). Війна дає стимул. На війні люди роблять те, що в побутовому житті навіть не можуть собі уявити. Людина перебуває в нелюдських умовах. Це накладає відбиток на психіку, але водночас людина розуміє, як багато може. Війна дала ветеранкам можливість повірити в себе — якщо вони ЦЕ змогли пережити, то й книжку точно напишуть»

Євгенія Подобна, кураторка кластера «Війна» на 27 BookForum.

Без жінок серйозніше

Олена Білозерська до війни працювала журналісткою в кількох газетах і журналах, вела власний блог, заснувала інформаційне агентство «Поряд з вами». У 2014 році вона пішла на війну в складі добровольчого батальйону «Правий сектор», за два роки воювала у складі «Української Добровольчої Армії» (УДА), а в 2018 році закінчила офіцерські курси та підписала контракт зі Збройними силами України. Торік Олена видала документальну книгу «Щоденники нелегального солдата», де розповіла про свою службу в добровольчих батальйонах.

Коли Олена вперше потрапила на фронт, дівчат в її батальйоні було лише двоє. А за законодавством — взагалі не було. «До 2016 року дівчата в армії, навіть якщо були снайперками чи кулеметницями, рахувалися за швачок і кухарів, — каже вона. — Потім законодавство змінили, й загалом ця дискримінація лишилася хіба що на рівні деяких командирів у стилі «ти жінка, я тебе на передову не пущу». 

Фото з фейсбук сторінки Олени Білозерської

У 2016 році офіційно розширили перелік військових професій для жінок, а до 2018 року в українське законодавство внесли кілька правок, які суттєво вплинули на статус військовослужбовиць. Наприклад, у законі нарешті визначили, що жінки виконують військовий обов’язок нарівно з чоловіками, а крім посад кухарок, діловодок і зв’язківців жінки отримали можливість офіційно влаштовуватися на бойові позиції артилеристок, водійок і так далі. Крім того, раніше жінка могла укладати контракт на службу в Збройних силах до сорока років, а тепер — до шістдесяти. Щоправда, для жінок досі існує заборона займати офіцерські посади, пов’язані з водолазними роботами чи використанням вибухових речовин, а також посади на підводних човнах, надводних кораблях, у протипожежній охороні та інших сферах.

Фото з фейсбук сторінки Олени Білозерської

«Про дискримінацію жінок у добровольчих батальйонах не йшлося від самого початку, бо там усі були поза законом. Усі були нелегальними солдатами, всі не мали військових квитків і не отримували виплат у разі поранень чи загибелі. Всі в однаковому становищі», — каже Білозерська.

Проте багато чого залежало від командира. Олена згадує, що одного разу її не взяли на полігон прострілювати зброю, бо того дня там мала відбутися зустріч із «серйозними офіцерами».

«Командир мені тоді сказав: я не хочу, щоб до мене і нашого підрозділу несерйозно ставилися, бо в нас є жінка», — згадує Олена. Тренуватися її все ж пускали — але здебільшого тоді, коли ніхто не бачив. Ще був випадок, коли на полігоні за головного залишили військового, який був переконаний, що зброя — це виключно чоловіча справа: «Він влаштував мало не істерику, що ми ж, мовляв, козаки, ми як Запорізька Січ, а на Запорізьку Січ не пускали жінок, бо від них самі лише проблеми».

Фото: Аліна Комарова

Служба в добровольчому батальйоні мала свої переваги — можна було будь-якої миті піти в інший: «Командир розуміє, що якщо не пустить дівчину з хорошою підготовкою на бойові позиції, то вона просто піде. В армії не так — якщо не пустить, то так і буде, а піти просто так не можна — це кримінальна відповідальність і суд».

Попри те, що законодавство в 2016 році в багатьох сферах зрівняло чоловіків та жінок, залишилися прогалини, які все ж не дозволяють їм служити нарівно, розповідає Білозерська.

«Наприклад, за одним із нормативних документів жінки мають перебувати в окремих приміщеннях і мати постійний безперешкодний доступ до душу і гарячої води. Якщо жінка — навідник АГС, то вона може жити лише в бліндажі з хлопцями, бо окремий бліндаж копати ніхто не буде. Відповідно, де-юре ти не можеш бути на передовій не тому, що ти жінка, а тому, що в тебе немає окремого бліндажа».

Бути своєю

Ідея написати про свій досвід війни виникла не одразу, розповідає Олена. Точніше, вона одразу знала, що щось напише — та була переконана, що зробить це після завершення війни: «Але війна безбожно затягнулася. І мені врешті подзвонив Юрій Бутусов [редактор видання Цензор.нет] і сказав, що треба вже — мовляв, все забувається, а поки ці люди живі, книгу треба видавати. Я зрозуміла, що треба писати, поки я жива-здорова і все пам’ятаю».

«Я завжди була репортером, і коли потрапила на війну, то розуміла — я свідок історії, моє завдання — фіксувати її. Але я також розуміла: щойно я взяла до рук зброю, то перестала бути журналістом. Проте навички вмикати камеру нікуди не зникли. Я безперервно вела щоденники, знімала фото та відео», — розповідає ветеранка.

Фото з фейсбук сторінки Олени Білозерської

Каже, писати та знімати вміла значно краще, ніж воювати. «Але на війні журналісту доступно замало правди. Є такі поняття як військова таємниця, військова пропаганда. І до журналіста на передовій військові ставляться з підозрою. Бояться, щоб журналіст не зняв зайве», — розповідає військова.

Ситуація, за якої журналіст — жінка, взагалі програшна, пояснює Олена. Жінку за замовчуванням сприймають як цивільну людину, «а у військових інстинкт — оберігати цивільних, тому тебе намагаються прогнати з усіх місць, де ти ризикуєш життям».

Камеру Олена брала всюди — розповідає, навіть коли вибігала з будівлі, де спалахнули боєприпаси, автоматично увімкнула камеру на касці, хоча після контузії не могла згадати, як і коли це зробила. Загалом на передовій Олена пробула майже три з половиною роки. Проте, каже, ніколи не переживала ПТСР — навіть думала, що це надумана проблема: «Я була переконана, що це просто виправдання того, що людина бухає, спивається і поводиться неадекватно». Згодом вона зустріла людей, які зіткнулися з цим на власному досвіді — й зрозуміла, що проблема все ж реальна, і треба звертатися до психологів чи рідних за підтримкою.

Фото з фейсбук сторінки Олени Білозерської

Але умови, за яких звернулася б до спеціалістів сама, каже, уявити було важко: «Я знаю свої слабкості, але не хочу, щоб про них знали інші. Світ навколо ворожий, і від нього багато речей варто приховувати. Якщо в мене є якісь проблеми, навіщо робити так, щоб про них дізналися всі?»

Зараз Олена працює в Збройних силах України. На відміну від добровольчих батальйонів, в армії штатні психологи є: «Але на цих посадах переважно люди, яких лише оформили, а по факту вони займаються чимось іншим, потрібнішим».

Читайте також

Бути жінкою

Оксана Чорна — економістка. Вона займалася наукою, а на війну поїхала за другом — він пішов служити добровольцем, і Оксана хотіла йому допомогти як волонтерка: привозила все необхідне, бо військові, згадує, на початку війни воювали в джинсах і капцях. Переважно заїжджала на день: привезти та поїхати назад. Але згодом усе частіше Оксана почала залишатися на день, потім на тиждень — і вже за рік проводила на фронті більше часу, ніж удома. Це її мотивувало піти з новою хвилею мобілізації на війну офіційно. Оксана почала служити в 28 бригаді водійкою-санітаркою.

Фото з особистого архіву Оксани Чорної

«Коли я приїжджала як волонтерка, до мене ставились виключно як до жінки. Оберігали від обстрілів, не давали поїхати в небезпечні точки. З одного боку, було приємно, а з іншого — я ніби відчувала свою недоречність. Лише коли прийшла служити офіційно, офіцери прийняли мене, як звичайного солдата. Коли я хотіла їхати евакуювати поранених, навіть не виникало жодних запитань. Хочеш — їдь», — згадує Оксана.

Повернулась

Після демобілізації Оксана кілька місяців взагалі не відчувала жаги до життя. Не могла ходити на роботу в інститут, зустрічатися зі знайомими й узагалі якось взаємодіяти зі світом: «Цивільні люди не розуміють, що таке війна, і вони ставляться до тебе, як до тваринки — незрозуміло, що казати, чого не казати, як поводитись. Перші місяці я сиділа вдома і ні з ким не говорила. А потім почала їздити назад до свого підрозділу».

Фото: Ksu Black

Якщо людина була на війні, каже Оксана, вона ніколи остаточно не повернеться до цивільного життя: «Війна завжди в мені. Не можу собі уявити ситуацію, коли мені буде комфортніше з цивільною особою. Авжеж, я здатна говорити на цивільні теми, але якщо я маю час, то намагаюся спілкуватися саме з військовими — навіть на англійський розмовний клуб ходжу саме з військовими, незалежно від того, знаю я їх чи ні. Просто ми розмовляємо однією мовою», — каже ветеранка.

Про війну Оксана регулярно писала пости у фейсбуці — в коментарях періодично просили написати книжку, але остаточне рішення теж прийшло після дзвінка: «Мене набрав Мартін Брест (ветеран та автор серії книг «Піхота») й сказав: «Оксано, у всіх своя історія, всі вже написали, пишуть також і ті, хто не має жодного стосунку до війни». Додав ще, що я пишу не для себе, а для тих, хто загинув, бо вони про себе не розкажуть».

Фото з фейсбук сторінки Оксани Чорної

Оксана почала писати через рік після демобілізації, восени 2018 року. За пів року вийшла книга «Позивний Касандра. Літо 2015» — нон-фікшн про кілька місяців її служби. «Коли писала її, я заново переживала всі ті ситуації. Як загинув солдат, як я витягала вбитих. Це коли маєш рубець, але заново його колупаєш, а потім ще раз і ще. Не знаю, чи добре для моєї психіки плакати щоразу, коли я перечитую свою ж книжку, але це мій внесок у пам’ять про побратимів, — каже Оксана. — Коли пишеш, знаєш, чим все закінчиться — і нема несподіванки, що загинув герой. Бо і так знаєш, що загинув».

Зараз ветеранка працює в Омані — викладає в університеті економіку. Каже, переїзд став її способом якось розворушитись та прийти до тями. Трохи допомогло, але щокілька місяців, коли вона прилітає в Україну, вона одразу їде на Схід.

На кластері «Війна» 27-го BookForum автори та авторки будуть обговорювати феномен ветеранської літератури, місце і роль жінок у ній. Подивитися його можна 16-20 вересня на сайті bookforum.ua.

Нагору