«Коли ракета влучить у наш будинок, буде вже не так страшно». Травелог журналістки Заборони про поїздку в Запоріжжя

Запоріжжя — рідне місто кількох членів редакції Заборони. Останній місяць прифронтовий населений пункт на південному сході України потерпає від постійних обстрілів. Запоріжжя розташоване на розі небезпек: крім російських ракет, місту потенційно загрожує радіаційна катастрофа та можливість затоплення через руйнацію греблі. Журналістка Заборони Поліна Вернигор провела вдома місяць і розповідає, як ніч у Запоріжжі перетворюється на лотерею з виживання, а повітряна тривога інтегрується у фоновий шум, ніби це шарудіння листя чи гул машин. 

Потяг рушив із київського вокзалу. Провідниця зайшла перевірити квитки, стягнула окуляри й подивилася на мене: «Ви точно до Запоріжжя?» Моя попутниця по купе заголосила: «Та як же так? Обстріли! А ви ще така молода. Це жах!» Я відповіла: «Це не жах. Це мій дім». 

Більшість пасажирів потяга Київ — Запоріжжя вийшли на попередніх станціях. До кінцевої з повного вагона лишилося всього кілька людей, здебільшого військові. Потяг запізнився майже на годину. Цієї ночі на Запоріжжя впало 13 російських ракет. За кілька десятків кілометрів від міста — окуповані Енергодар, Василівка та Дніпрорудне. На виїзд із Запоріжжя охочих набагато більше, ніж на вʼїзд.

На вокзалі київський потяг традиційно зустрічають козацьким маршем. Він грає щоразу, як потяг їде із Запоріжжя до Києва або повертається назад — традиція, яка триває десятиліттями. Місто виглядає привітним: майже нічого не вказує на те, що кілька днів поспіль його обстрілюють. Зруйнованих будівель у центрі майже немає, лише підбитий торговий центр «Аврора» на магістральному Соборному проспекті та подекуди забиті фанерою вікна й вітрини. Комунальний транспорт працює безоплатно, кавʼярні та ресторани відчинені, таксі курсує, люди під вечір гуляють, уранці — їдуть на роботу.

Про те, що не так далеко від Запоріжжя справжня війна, свідчать численні повітряні тривоги. Їх багато, порівняно з Києвом: іноді до восьми сирен за день. Більшість місцевих уже звикли до них і майже не звертають уваги. Та щойно надворі темніє, на вулицях помітно меншає людей і автівок. Громадський транспорт їздить десь до 8 години вечора, пізніше — тільки на таксі. Що ближче до комендантської години, то вищий тариф.

Майже весь вересень я провела в Запоріжжі: приїхала на тиждень, але день за днем відтягувала відʼїзд як могла. Місто чи не щодня обстрілювали; здавалося, якщо поїду зараз, уже ніколи не повернуся. До звуків вибухів звикаєш. З часом вони здаються чимось звичним і стають частиною життя. Щоночі виходиш на балкон курити та вже наперед знаєш, що зараз почуєш прильоти. Так і стається. Але вже не ховаєшся, не панікуєш — стоїш далі на балконі та вслухаєшся в кожен шурхіт: якщо прилетить ближче, варто таки зайти у квартиру. Іноді від звуків вибухів прокидаєшся серед ночі. Згодом вибухи починають снитися. Я кілька разів прокидалася і не розуміла: приліт справді десь близько чи це лише прояв мобілізованої підсвідомості.

Особливість атак по Запоріжжю в тому, що стріляють із близьких дистанцій — з окупованих міст та сіл в області. Ракети С-300 летять дуже низько, на радарах не відображаються — збити їх майже неможливо. Про те, що місто обстрілюють, мешканці дізнаються не завдяки сиренам, а через звуки вибухів. Одного разу сирену в місті ввімкнули за 15 хвилин після першого влучання. 

Мій будинок розташований неподалік Дніпрогесу. Якщо його греблю розбомблять, дім, у якому я провела більшу частину свого життя, змиє водою менше ніж за хвилину. Щоразу, коли ракети влучали десь неподалік, я прокидалася з думкою про те, що зараз помру. Бо щоразу здавалося, що поцілили в греблю. Мабуть, це мій найбільший страх. Якщо в неї влучить ракета, можуть упасти опори, хвиля рине на місто, змиє кілька районів і навіть невеликі населені пункти вниз за течією.

За кілька днів до відʼїзду я зловила себе на тому, що вдивляюся в будівлі, в обличчя людей на вулицях. Намагаюся запамʼятати кожну деталь. Завтра цих будівель і людей може не стати. Сьогодні це здається більш імовірним: після мого відʼїзду Запоріжжя почали обстрілювати інтенсивніше, ще через деякий час — майже кожної ночі. Вранці 30 вересня російські ракети влучили по цивільній колоні на виїзді з міста. Загинуло 30 людей, серед них діти. Потім обстріляли житлові будинки: 8, 13, 17, 25 жертв. 

Одна з моїх улюблених вулиць — вулиця Сталеварів, про яку співав Валентин Стрикало в однойменній пісні. Недалеко від неї мешкав мій шкільний бойфренд, з іншого боку жили подруги. Ракета зруйнувала два підʼїзди, тіла людей з-під завалів витягали понад добу. Тепер посеред вулиці величезна і дуже охайна діра розміром із під’їзд — ніби хтось відрізав шматок торта.

Заплющую очі. Завтра я прокинуся з тривогою, бо вночі місто знову обстріляють. Я точно знаю — так трапляється щоночі. Більшість рідних зараз там, у Запоріжжі. Щоранку мене чекає лотерея. Це вже ритуал: прокидаєшся, береш телефон, Запоріжжя, фото зруйнованих будинків, набираєш номери. Кожен гудок відчувається як вічність.

«Напевно, — сказала мені днями мама, — коли ракета влучить у наш будинок, буде вже не так страшно».