Запоріжжя — рідне місто кількох членів редакції Заборони. Останній місяць прифронтовий населений пункт на південному сході України потерпає від постійних обстрілів. Запоріжжя розташоване на розі небезпек: крім російських ракет, місту потенційно загрожує радіаційна катастрофа та можливість затоплення через руйнацію греблі. Журналістка Заборони Поліна Вернигор провела вдома місяць і розповідає, як ніч у Запоріжжі перетворюється на лотерею з виживання, а повітряна тривога інтегрується у фоновий шум, ніби це шарудіння листя чи гул машин.
Потяг рушив із київського вокзалу. Провідниця зайшла перевірити квитки, стягнула окуляри й подивилася на мене: «Ви точно до Запоріжжя?» Моя попутниця по купе заголосила: «Та як же так? Обстріли! А ви ще така молода. Це жах!» Я відповіла: «Це не жах. Це мій дім».
Більшість пасажирів потяга Київ — Запоріжжя вийшли на попередніх станціях. До кінцевої з повного вагона лишилося всього кілька людей, здебільшого військові. Потяг запізнився майже на годину. Цієї ночі на Запоріжжя впало 13 російських ракет. За кілька десятків кілометрів від міста — окуповані Енергодар, Василівка та Дніпрорудне. На виїзд із Запоріжжя охочих набагато більше, ніж на вʼїзд.
Фото: Дмитро Ковтун / Заборона
На вокзалі київський потяг традиційно зустрічають козацьким маршем. Він грає щоразу, як потяг їде із Запоріжжя до Києва або повертається назад — традиція, яка триває десятиліттями. Місто виглядає привітним: майже нічого не вказує на те, що кілька днів поспіль його обстрілюють. Зруйнованих будівель у центрі майже немає, лише підбитий торговий центр «Аврора» на магістральному Соборному проспекті та подекуди забиті фанерою вікна й вітрини. Комунальний транспорт працює безоплатно, кавʼярні та ресторани відчинені, таксі курсує, люди під вечір гуляють, уранці — їдуть на роботу.
Фото: Дмитро Ковтун / Заборона Фото: Дмитро Ковтун / Заборона
Фото: Дмитро Ковтун / Заборона Фото: Дмитро Ковтун / Заборона
Фото: Дмитро Ковтун / Заборона Фото: Дмитро Ковтун / Заборона
Про те, що не так далеко від Запоріжжя справжня війна, свідчать численні повітряні тривоги. Їх багато, порівняно з Києвом: іноді до восьми сирен за день. Більшість місцевих уже звикли до них і майже не звертають уваги. Та щойно надворі темніє, на вулицях помітно меншає людей і автівок. Громадський транспорт їздить десь до 8 години вечора, пізніше — тільки на таксі. Що ближче до комендантської години, то вищий тариф.
Фото: Дмитро Ковтун / Заборона
Майже весь вересень я провела в Запоріжжі: приїхала на тиждень, але день за днем відтягувала відʼїзд як могла. Місто чи не щодня обстрілювали; здавалося, якщо поїду зараз, уже ніколи не повернуся. До звуків вибухів звикаєш. З часом вони здаються чимось звичним і стають частиною життя. Щоночі виходиш на балкон курити та вже наперед знаєш, що зараз почуєш прильоти. Так і стається. Але вже не ховаєшся, не панікуєш — стоїш далі на балконі та вслухаєшся в кожен шурхіт: якщо прилетить ближче, варто таки зайти у квартиру. Іноді від звуків вибухів прокидаєшся серед ночі. Згодом вибухи починають снитися. Я кілька разів прокидалася і не розуміла: приліт справді десь близько чи це лише прояв мобілізованої підсвідомості.
Особливість атак по Запоріжжю в тому, що стріляють із близьких дистанцій — з окупованих міст та сіл в області. Ракети С-300 летять дуже низько, на радарах не відображаються — збити їх майже неможливо. Про те, що місто обстрілюють, мешканці дізнаються не завдяки сиренам, а через звуки вибухів. Одного разу сирену в місті ввімкнули за 15 хвилин після першого влучання.
Фото: Дмитро Ковтун / Заборона
Мій будинок розташований неподалік Дніпрогесу. Якщо його греблю розбомблять, дім, у якому я провела більшу частину свого життя, змиє водою менше ніж за хвилину. Щоразу, коли ракети влучали десь неподалік, я прокидалася з думкою про те, що зараз помру. Бо щоразу здавалося, що поцілили в греблю. Мабуть, це мій найбільший страх. Якщо в неї влучить ракета, можуть упасти опори, хвиля рине на місто, змиє кілька районів і навіть невеликі населені пункти вниз за течією.
За кілька днів до відʼїзду я зловила себе на тому, що вдивляюся в будівлі, в обличчя людей на вулицях. Намагаюся запамʼятати кожну деталь. Завтра цих будівель і людей може не стати. Сьогодні це здається більш імовірним: після мого відʼїзду Запоріжжя почали обстрілювати інтенсивніше, ще через деякий час — майже кожної ночі. Вранці 30 вересня російські ракети влучили по цивільній колоні на виїзді з міста. Загинуло 30 людей, серед них діти. Потім обстріляли житлові будинки: 8, 13, 17, 25 жертв.
Одна з моїх улюблених вулиць — вулиця Сталеварів, про яку співав Валентин Стрикало в однойменній пісні. Недалеко від неї мешкав мій шкільний бойфренд, з іншого боку жили подруги. Ракета зруйнувала два підʼїзди, тіла людей з-під завалів витягали понад добу. Тепер посеред вулиці величезна і дуже охайна діра розміром із під’їзд — ніби хтось відрізав шматок торта.
Українські рятувальники гасять пожежу після ракетного удару по Запоріжжю 6 жовтня 2022 року. Фото: Dimitar Dilkoff / AFP via Getty Images
Заплющую очі. Завтра я прокинуся з тривогою, бо вночі місто знову обстріляють. Я точно знаю — так трапляється щоночі. Більшість рідних зараз там, у Запоріжжі. Щоранку мене чекає лотерея. Це вже ритуал: прокидаєшся, береш телефон, Запоріжжя, фото зруйнованих будинків, набираєш номери. Кожен гудок відчувається як вічність.
«Напевно, — сказала мені днями мама, — коли ракета влучить у наш будинок, буде вже не так страшно».