Читаєте зараз
Кожен дорослий — це «мама» і «тато». Як від війни рятують дітей з сиротинців

Кожен дорослий — це «мама» і «тато». Як від війни рятують дітей з сиротинців

Kateryna Moskalyuk
Кожен дорослий — це «мама» і «тато». Як від війни рятують дітей з сиротинців

За два тижні війни Львів прийняв майже двісті тисяч людей, які були вимушені залишити свої домівки. За кордон виїхало понад три мільйони українців — більшість із них осіли у Польщі. У Львові знайшли прихисток діти з сиротинців та неблагополучних сімей. Вони двічі втратили свій дім, чули постріли та вибухи, а сьогодні звикають до нової реальності. Волонтери — актори та художники — приходять у притулки, де живуть переселенці, щоб зайняти їхній час та подарувати трішки затишку і тепла.


Намисто

«А можна до мами подзвонити?» — запитує хлопчик Вітя з морквяним волоссям у поетеси Анни Луцюк. Він бере її телефон та набирає номер: 1235689. Ніхто не відповідає. Тоді шукає в адресній книзі «маму Любу». Не знаходить. Плаче. Анна міцно обіймає хлопчика із таким яскравим на тлі сірої буденності волоссям.

Від початку війни Анна Луцюк приходить у львівський Навчально-реабілітаційний центр «Мрія». Тут живе вісімдесят п’ять дітей з ментальними порушеннями, евакуйованих із Миколаївки Донецької області. «З початку війни ці діти стали моїми, — каже Анна. — Всі ми шукаємо любов і не завжди можемо до неї додзвонитися. Усі діти потребують домівки, обіймів та казок на ніч».

Діти з Миколаївки усіх вихователів називають «мама» і «тато». З коридорів та кімнат школи постійно лунають різні прохання від малечі: «Мама, а в тебе є цукерка?», «Мама, а ми будемо сьогодні малювати?» і найчастіше — «Мама, обійми мене!». Пані Галина, яка працює корекційним логопедом у «Мрії» вже тридцять п’ять років, дивується такому звертанню. «Наші діти, які навчаються у школі, також не завжди пам’ятають імена вчителів. Можуть їх називати «Галина Іванівна» — так звати директорку. З’ясувати, як звали їхніх вихователів у Миколаївці, практично неможливо», — говорить Галина.

Вихователі з дитячого будинку Миколаївки привезли дітей до Львова, залишили їх у навчально-реабілітаційному центрі «Мрія» та повернулися. З дітьми залишились медичні картки та підписані на них імена. Вік дітей — від семи до п’ятнадцяти років. Старші у перші дні допомагали вчителям школи розібрати, як звати малечу. «Є діти із важкими формами епілепсії, ментальними порушеннями, багато не розмовляють, — говорить пані Галина. — Спочатку дітям було дуже складно, вони не розуміли, куди і для чого їх привезли. Пояснила, що вони трішки побудуть у нас і ми про них дбатимемо. Ми їх любимо як своїх». Галина додає, що вони працюють з дітьми давно і налагодити міст було не так складно.

Переселенці потроху звикають до нових умов, хочуть піти на екскурсію Львовом. У школі є великий актовий зал, де для старших дітей навіть проводять танцювальні вечори. «Діти запитують, чи тут безпечно, чи тут стріляють. Лякаються, коли чують сирени. Ми дуже хочемо, щоб діти почувалися в безпеці», — додає пані Галина. З Миколаївки діти виїхали з мінімальним багажем: змінний одяг, білизна, зубна щітка і паста. Проте у школи немає проблем з одягом чи ліками. Волонтери принесли багато речей, медикаментів, мийних засобів і підгузків, тож центр ділиться усім з іншими закладами.

Центр «Мрія» — це школа, куди батьки приводять дітей на уроки, а можуть і залишати з понеділка по п’ятницю. Окрім того, тут постійно живе майже п’ятдесят дітей-сиріт. На час війни опікуни забрали багатьох до себе. Тож викладачі та волонтери можуть більше часу присвятити евакуйованим. «У сиротинці в Миколаївці діти відвідували багато гуртків — займались спортом, малювали, танцювали, вишивали. Важливо, що зараз до нас приходять волонтери і займаються з дітьми мистецтвом. Це рятує нас усіх. Це для дітей наступна базова потреба після харчування та лікування», — пояснює співробітниця закладу, художниця Олена. Разом з колегами вони викладають дітям малярство на склі, пошиття одягу, столярну справу, пробують робити колажі, планують ще гончарство та мистецтво виготовлення вітражів.

«Ми рухаємось до перемоги кожен на своєму фронті. Моя опора в цій війні — це діти. І наша арттерапевтична армія працює не покладаючи рук», — усміхається художниця Христина Валько. Саме вона зібрала художниць-волонтерок, які приходять займатися із дітьми у Навчально-реабілітаційний центр «Мрія». На одному із занять діти виготовляли із глини намистинки, які художниці згодом розписали. Ексклюзивні намиста можуть придбати усі охочі, а кошти підуть на бронежилети для українських військових.

Лялька

«Лисиця!» — кричить маленький хлопчик і біжить до імпровізованої сцени, яку влаштували актори львівського театру «І люди, і ляльки» у дитячому садочку. «Лисиця — майже символ вашого рідного міста, Лисичанська», — каже з-за ширми акторка Людмила Зборовська, завдяки якій «оживає» тростинна лялька. Глядачі спектаклю — діти, евакуйовані з Лисичанська Луганської області. Вони втратили дім двічі: спочатку їх забрали з неблагополучних сімей, а потім — з рідного міста. У багатьох там залишились опікуни та родичі.

З початком війни колектив театру «І люди, і ляльки» вирішив займатись волонтерською діяльністю — допомагати українській армії. «Ми почали плести маскувальні сітки. Назвали себе Артіль «Арахна» і охоче приймаємо безмежну кількість непотрібного одягу та відрізків тканин коричневого, оливкового, зеленого та пісочного кольорів», — розповідає Людмила. Вона принесла декілька футболок чоловіка, серед яких навіть його улюблена, із зображенням американського музиканта Стіві Вандера. «Вони добре підходили по кольору», — усміхається акторка. «Коза-Дереза», «Бурачанка», «Лісова пісня», «Мелісса», «Верболози» — це назви маскувальних сіток, які сплели у театрі. За сітками регулярно приїжджають військові.

Після тижня війни, коли у Львові знайшли тимчасовий прихисток вимушені переселенці, театр ляльок почали запрошувати у притулки. Вистави допомагають дітям відволіктись, а батькам — трішки перепочити. Актори привозять вистави для маленьких глядачів, але їх із задоволенням дивляться і старші. У притулку показували виставу «Мій золотий Синочок», і малеча жваво реагувала на кожен епізод: підбігала до сцени, радила персонажам, що робити далі, і намагалася зазирнути за лаштунки.

У притулку з дітьми працюють волонтери — студенти Українського католицького університету, які вивчають психологію. Курує їхню діяльність психологиня Віра Шпирка. Вона говорить, що у студентів дуже багато енергії та бажання допомагати, однак ще бракує досвіду, щоб робити це фахово. Пані Віра допомагає студентам, а заразом і дітям, які як ніколи потребують підтримки.

«Хочу щиро подякувати колективу театру, який привіз виставу і пожертвував своїм часом та коштами, щоб зігріти душевним теплом дітей, котрі сьогодні дійсно у теплі, а вчора мерзли на вокзалах, у підвалах (бо вони з Києва та Харкова) під бомбардуванням і трусилися у потягах по 18 людей на плацкартний відсік, — пишуть глядачі вистави на фейсбук-сторінці театру. — Найбільшу користь людина приносить тоді, коли робить те, що вміє найкраще».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору